Ноктюрн

Над заводським висілком опускався чорний, зовсім не схожий на передноворічний, вечір і сумно стелився на поіржавіле опале листя, на плямки снігу, що білів у виїмках, мов клапті пошматованих газет.

Уже в дорозі, й через кілька годин буде тут новий рік, що там рік, нове століття, ба навіть тисячоліття! Не всім поколінням випадає честь жити одночасно у двох віках у двох тисячоліттях і, щоб гідно відзначити таку видатну подію, усі заздалегідь згуртувались у веселі компанії.

А що ж тепер робити йому? Де притулитись?

Щойно дівчина, з котрою збирався раювати цю ніч, не пустила навіть за поріг, і буквально виштурхала зі свого помешкання.

– Що з тобою, Аліно? Який же тебе ґедзь укусив? – дивився у глибокі чорні зорі й не йняв віри, що його виганяють. – Що я такого зробив?

– Він ще питає! А хто шльондр водить до себе у квартиру?

– Яких шльондр? Що ти вигадуєш!

– Я вигадую, а ти ангел! Он крильця ззаду білі тріпотять...

– Зачекай, це якесь непорозуміння...

– Непорозуміння? Де ти вчора був?

– На роботі затримався і заночував в офісі.

– Бабці своїй розкажи! Пройдисвіт і гаремник!– Аліна гострим каблуком ударила зверху по нозі й, коли Сидір висмикнув її, хряпнули двері. Сухо, наче постріл, ляснув замок.

– На маєш! – лиш стенув плечима, і ледь накульгуючи, зійшов східцями ґанку. У хвіртці ще раз озирнувся на зачинені двері й у душу заповз холодний, як оцей туман, сум.

2.

Смеркалося... Йосипко нервував... Треба так статися, що в оцю передноворічну ніч у всіх квартирах перестала стікати вода. Клянучи в батька, в душу, в роги... новоселів, він уже зо дві години все бігав то до підвалу крайнього будинку то до каналізаційного колодязя, намагаючись пробити загачену трубу. Нарешті, вдалося вирвати шматок якогось лаха, і по краях трубної горловини почали просочуватися великі краплі. Заки чухрав потилицю що ж робити далі, труба вистрілила ядром з ще одного лаха, й, порскаючи, вдарила, мов з гідранта, нечистотами. Ті, вирвавшись на волю, завирували у шаленому танку на дні колодязя й, заспокоюючись, потекли каналом задоволено булькаючи.

Сантехнік задоволено свиснув, швидко видряпався нагору, й побіг до восьмиквартирного будинку.

– Ну що там, Ганю, – гукнув, прочинивши двері першої квартири. –Спадає у ванній вода?

– Спадає, сусіде, – у порозі кухні з’явилась розпашіла від плити, з великими, наче яблука, рум’янцями та повною пазухою перс круглолиця жіночка. –Більше половини витекло ...

– Що ж, купайся тепер на здоров’я! Змий і залиш увесь бруд старому вікові, тільки трусики, навіть шовкові, більше у каналізацію не спускай, – у його крапчастих очах заяснішала прозелень, а в куточках рота засвітився усміх.

– Таке скажеш, Йосипку!– сплеснула, й від намучених долонь злетіла біла хмарка. –Я старий комунальний жилець, то ті, – кивнула головою на верхні поверхи, – кидають в унітази усе без розбору.

– Гаразд, спишемо на новачків! Не забудь гукнути, як треба буде спину потерти.

– Обов’язково... Постій ти куди? Мий руки й до столу...

– Ой, сусідко ти моя незрівнянна, якби ти знала, як я люблю такі слова!... Тільки зачекай хвильку, скочу накрию криничку, а то очевидячки темніє....

Він вибіг на вулицю зсунув на місце важку чавунну кришку й, весело насвистуючи, пішов пити чесно зароблений могорич...

3.

Повільно ступаючи, наче хто важкий лантух звалив на плечі, Сидір, поплентався униз вуличкою, що впадала у невеличкий сквер перед заводським будинком культури.

“Дурень стовідсотковий! Пропонували колеги разом святкувати –відмовився, поперся додому, до оцього непостійного бісівського племені” – зле думав про Аліну, та її незрозумілий вибрик.

Раптом до його вух донеслось якесь невиразне скигління, схоже на стогін, а чи на плач.

Прислухався. Тихо.

“Вчулося, мабуть. Через її вчинок, мені не тільки голоси вчуватимуться, а й нечисті далі привиджатимуться”, – подумав, як звук повторився знову, й долинув, начебто з протилежної сторони вулиці...

Хлопець був не з полохливого десятка, але оце невиразне скигління, чи плач на окраїні висілка й безлюдній вулиці запустив поза плечі холодного вужа.

“Чи не прирізали кого?” – скокнула несподівана думка. Згадалась розмова в електричці про вранішнє вбивство офіцера міліції на привокзальній площі в обласному центрі, але тут же її відкинув. – “Мабуть хтось уже зустрів новий рік, от і скулить на радощах”.

Та все ж зупинився, напруживши слух, завмер – справді від невеличкого палісадника, перед нещодавно заселеними трьома восьмиквартирними будинками, доносилося скигління. І це було не п’яне белькотіння, а сиплий, схожий на дитячий, приглушений, плач.

Навшпиньки перейшов на протилежний бік вулиці. Зупинився. Прислухався. Тепер звук долинув з дороги.

“Що за мара?” –стараючись, ступати безшумно, натягнув у струну вуха.

Враз зовсім поряд, звідкись з-під землі, пересилюючи ридання, донеслись глухі удари.

“Люк!– блискавкою шугнула здогадка. – Хтось у каналізації”

У два скоки опинився над сталевотемним кружалом посеред тротуару й учепився пальцями за два вузенькі виступи. Мокра чавунна кришка й гадки не мала зрушитись з місця. Вирвав з плота штахету, й переломивши надвоє, гострим кінцем насилу зсунув з міcця.

З темного отвору на тротуар виповзла, схожа на біду, особа жіночої статі. На волоссі, куртці та джинсах, мов лишаї на деревині, купами сивавився бруд, і од найменшого поруху клаптями, опадав на землю. У біди гарячково світились очі. Вона цокотіла зубами, схлипувала, й часто гикала.

– Йти зможеш? – Сидір ледь не силоміць видер з її закляклої руки з металевий ліхтарик.

– Т-так, – накульгуючи ступнула кілька кроків...

– Ти хто?

– Ал-ліна, – клацнула зубами, мов собака муху проковтнув.

– Яка ще Аліна! – аж стріпнувся хлопець.

– З ху-хут-тора...

– З якого ще хутора?

– З Ліс-со-вого...

– Там нічого не зосталось? – посвітив у чорний отвір колодязя. – Шапка, шарф, рукавички?

– Н-нє–а... Все с-своє ношу з с-собою, – спромоглась на жарт .

Сидір засунув кришку на місце й узяв біду за руку.

– Побігли?

4.

– Стягай з себе оту клоаку, – завівши у ванну наказав незнайомці. Вона далі тремтіла й дрібно цокотіла зубами, не так від холоду, як від психічної перенапруги що виходила з неї. – Лізь у воду, а я зараз...

Коли повернувся Аліна, в трусиках і ліфті, сиділа боком до нього на обтягнутому цератою м’якому пуфику й пальцями лівої руки мацала воду. Через праве плече красувався величезний синяк з кривавим набряком, кільканадцять менших, як плями на маскувальному халаті, темнілись на ліктях, стегнах і ногах.

– Ковтнеш коньяку?

– М-можна.

–Тоді прошу! – подав келишок на дні якого зблискувала тоненька смужка золотистого напою, і легенько доторкнувся до плеча. – Боляче?

– Не дуже...

– Гаразд, приходь у себе, – забрав келишок і подав чашку кофе, накриту зверху плиткою шоколаду. – Я піду зготую щось на вечерю...

5.

Війнули двері ванної кімнати, Сидір озирнувся і, з ножем у правій руці та грудкою тіста у лівій, забронзовів!

Підперезана в поясі рушником, з оголеними персами, що стирчали прямо, дівчина зупинилась за крок перед живим пам’ятником: синьо-волошкові очі, малинові вуста, ледь присмагла, як ранкове небо з легким рожевим сяйвом світанку, шкіра; мокре, нашвидкуруч закручене волосся блистіло, як корона; з незчисленних синяків залились тільки два: на стегні та правому плечі – решта були, здогадався Сидір, бруд і плями від фарби злинялого джинсового костюма.

“Та-а-к... – простогнав подумки. – Тільки у забутих Богом та людьми лісових хуторах і може водитись таке диво!”

– Дай мені у щось зодягнутися,– вивів зі ступору мелодійний і м’який, як килим левади, голос.

– А так... Піди он в ту кімнату, й вибери собі щось у шафі.

Через хвилю повернулась.

Узута в його розтоптані домашні капці, зодягнута у білий светр, котрий сягав ледь не до колін і щільно обіймав молоде тіло, рельєфно обмальовуючи стан, надаючи усій поставі затишного домашнього шарму. Крізь вовняну тканину двома грудками снігу випинались високі трямкі преса, а чисті природні барви, теплий, як світло галицьких зірок, погляд довершував образ цього передноворічного дива..

“Та-а-к, –ще раз подумки такнув. – До такої вроди не можна навіть торкатись, хіба що милуватись і нюхати, як квітку”

– А ти справжній кухар! – підійшла до плити, де у каструлі щось стиха сичало, а на пательні, пускаючи бульбашки, темніючи закипала олія. – Часом не з кулінарного технікуму?

– Ні. Я – інженер.

– А де дружина, діти?

– Бог милував, – ріже кінцем ножа на рівні смужки розкачане тісто.

– Що ж так заходився? – дивується й на щоках тремтить загадкова насмішка

– Так склалося, – зітхнув удавано глибоко.– А ти?

– А що я? Я ще дитя неціловане.

– Воно й видно.

– Невже? – глипнула на нього через плече, й, у глибині синіх волошок, що в світлі лампи видались карими, спалахнули гострі скалочки сміху..

Загорнувши шматочки м’яса у нарізані палянички, Сидір опустив кілька в олію і зменшив вогонь.

– Без жартів, ти справжній кухар! – щиро хвалить дівчина цього широкоплечого з ясними голубими очима красеня.

– Учорашній морський кок.

– Ну, не буду заважати, піду й виперу своє шмаття.

– Устигнеш ще... Сідай, щось перехопи, – витягнув з-під столу пластиковий, схожий на шпульку, стілець і витер вафельним рушником – Голодна ж мабуть?

– Є трішки... Котра година? – озирнулась по кухні.

– Половина дев’ятої, – кивнув на буфет, де за склом поміж високих на тонких ніжках фужерів зачаївся будильник.

– З цієї діри вже нема чим вибратися?

– Ні фіга собі – діра! А що твій хутір тоді?

– Центр Європи!

– Тоді чого приперлась сюди? – ляпнув і почервонів за неоковирне слово.

– За Вадимом.

– Хто ж він?

– Капітан міліції.

– І за які такі гріхи, він тебе у каналізацію вкинув?

– Я сама...

– Авжеж! Ще й кришку зверху затягла.

– Правду кажу! У моїй компанії, котра зараз вже сидить за святковим столом, як у старій пісеньці, на десять дівчат, дев’ять хлопців... От я і приїхала за десятим... Коли сусідка сказала що Вадима нагло, буквально за півгодини до мого приїзду, забрали на чергування, я стала, як посеред води: що робити? Йти до нього на роботу, може підкине чимось до міста, а чи на трасу голосувати?

І в цей час неподалік забутіла остання електричка.

“Устигну!” – зблиснуло в голові й, мов чмелена, побігла до полустанку. Тільки вилетіла з-за повороту, як враз з-під ніг щезла земля... Більше нічого не пам’ятаю...

Прочумалась від чогось мокрого смердючого, що розповзлося по всьому тілу. Довго не могла зрозуміти що це зі мною таке... На щастя мала у сумочці ліхтарик, і все ж не могла второпати де я? А коли дійшло,– спробувала вибратися... Та де там!

Ще малою школяркою, я виділа фільм, як радистка з дитиною ховається у каналізаційному колодязі, й однією рукою накриває себе кришкою... Я ж її навіть зрушити не змогла...

– Ну це ти, а то шпигунка, – знімає з пательні смажені пиріжки. –До того ж – росіянка! А ті, як відомо, коней на ходу зупиняють, у хату охоплену полум’ям входять...

– Пробувала ще й ще. Скоби вогкі, слизькі, заледве сама тримаюсь. Злізла. Стала кричати. Покричу, покричу, слухаю... Тихо, ніхто не озивається... Усе на мені промокло, від смороду ледь не зомлію, багнюки по коліна... На скобах довго висіти не годна... Ну, думаю, прийдеться погибати так безславно на межі двох тисячоліть! Скоріше полудня завтрашнього дня навряд чи хто з’явиться на цій вулиці. Коли це, нарешті, чую кроки... ну й давай ревти й скавчати дивними голосами!

– Ось, – він поклав перед дівчиною кілька пиріжків і вийняв з холодильника, зі сльозинками роси на стінках, склянку сметани. –Замори черв’ячка...

– Ти сам живеш? –закинувши ногу на ногу, підсуває до себе тарілку.

– З батьками, але вони поїхали на Гуцульщину в гості до дідуся з бабусею. У них традиція: діти мають бути разом з батьками за різдвяним столом.

Відкрив дверцята шафки й узяв кілька найбільших цибулин.

– А ти справді з лісового хутора?

– Сумніваєшся?

– Щось ніяк не змахуєш на дику сарну...

– Чому?

– Надто розкута... Хуторянка навряд, чи заважались стати перед незнайомцем ось у такому вигляді.

– Тебе це бентежить? – вона перемінила ногу.

Сидір насилу стримувався, аби раз-по-раз не впиватись шоколадним полиском гарних литочок, що приклеювали до себе очі, отими сніговими кульками, що звабно випинались з під білизни светра, й з великим зусиллям намагався зосередитися і різати акуратними кружечками цибулю.

– Не ті нині й сільські дівчата... Десять років свободи достатній термін, аби прилучитись до європейської цивілізації... Тепер навіть у селах, найбільш розвинуті практикують випробувальні сім’ї... А я, за п’ять років праці у місті, вже притерлася...

– З цього б починала, а то заладила хуторянка, хуторянка... Заміжня?

– Бог милував...

– А Вадим хто?

– Кузен.

– Справжній?

– Найсправжнісінький.

Мелодійно заграв у прихожій дзвоник.

– Чекаєш гостей? –витерла салфеткою губи й звелась на ноги.

– Ні.

– Такий поставний парубок і сам збирався зустрічати новий рік?

– На жаль не сам... Піди й відчини! Може сусіди за чим?– змахнув тильною стороною долоні сльозину.

– Ніж намочи, – сміється йдучи до дверей.

– Поможе, як мертвому кадило!

У прихожу, разом з клубами холоду, ввірвались зарум’янена дівчина. Іронічно окинула оком Алінину вдяганку, мокре від купання волосся й гаркнула:

– Де той брехун?

– Хто?

– Хто, хто... Сидір де?

– На кухні...

Хлопець визирнув до передпокою, тримаючи в одній руці цибулину, а в другій ножик, і застиг удруге: зволожені очі зробилися великими, мов у кота вечором.– Ти?!

– Не чекав? – Аліна обійшла суперницю й підступила до нього.– То оце і є твоє “непорозуміння”? Її очі горіли й бризкали зневагою, в голосі дзвенів кришталь – Ти ж усього якусь годину тому бився у груди, що єси дитя невинне, ангел з крильцями! І що я бачу?

Вона спопеляючи зміряла суперницю з голови до ніг, затримала погляд на босих ногах, узутих у великі кімнатні тапочки, й повної зневаги голосом до оцієї блудниці запитала.

– Ти хто?

– Аліна...

– Еге ж!– спіткнулась об ім’я, мов за пень зачепилась, і з ненавистю блимнула на Сидора – А може Варвара?

– Може.

– І що ж ти тут робиш, у цього спідничинка?

– Сушусь...

– Непогано! Га? Ну, ну сушись, сушись... А оце, – висмикнула з кишені шубки, й подала невеликий пакетик – переглянь, заки не всохлась. Не завадить! Щасливого нового року! – й війнувши вітром, хряпнула дверима.

– Взаємно, – промимрив у слід стихаючій на сходах черзі дробу спантеличений Сидір.

– Чого це вона, як з ланца?

– Не знаю...

У повітрі зависла незручність.

Аліна підійшла до вікна, визирнула на вулицю. Там підсліпувато блимав ліхтар, у його жовтавому колі вже кружляли перші несміливі сніжинки.

– Сніг іде.

І несподівано заспівала тихим низьким контральто, від чого у Сидора аж мурахи пробіглися поза спиною.

Сніг кружляє у вальсі чарівнім,
Він минуле на жаль
Казку юних років повертає
Залишаючи печаль.

– Твоя дівчина?

– До сьогодні була, – тильною стороною вказівного пальця витер сльозу, й не зрозумієш хто її викликав: візит Аліни, пісня, чи цибуля, котра рівними кружальцями вже прикрашала салат з помідорів...

– Тепер повірю, що ти сам зустрічатимеш новий рік, –вийняла з подарованого пакетика кілька фотографії й почала уважно розглядати.

– Доведеться, – зітхнув глибоко. – А може ти залишися?

– Тобі цього хочеться?

–Питаєш! У твоїй компанії, без тебе, згідно статистики, усім буде пара, і я, грішний, не помру отут з нудьги. Залишайся, я тобі зла не причиню...

– Авжеж що не причиниш! – вийняла з пакета решту фотознімків, підійшла до столика, й розклала їх віялом. – Ось помилуйся тільки...

Сидір ступнув крок, поглянув на фотографії й остовпів. На кольорових світлинах він був зображений зовсім голий, і у немислимих позах займався сексом з різними партнерками...

– І ще хочеш, аби я залишилась на всю ніч наодинці з ось таким типом?! –переплела на грудях руки.

Коли на його обличчі, як на щойно вийнятому з горна розпеченому шматку заліза, вляглася вся гама кольорів, Сидір важко продихнув.

– От чого вона назвала мене гаремником.

– А хіба неправда? Адже, засумнівавшись у своєму жорстокому вчинку, вона прибігає миритись, і що бачить? Ось таку непевну напіводягнену одаліску, – дівчина розставила руки й крутнулась навколо себе.

– Уб’ю дурня! –врізав кулаком по столику, аж склянка підскочила й упала набік. Тоді згорнув відбитки й викинув у корзину для сміття.

– Кого? – злукавились очі.

– Є тут один...

– А варто брати на душу такий важкий гріх? – іронічно сміється дівчина й виймає з корзини відбитки.. – Ти поглянь яка це груба підробка...

– Звідки ти, хуторянко, знаєш, що підробка? – продихнув зі злістю, так начебто вона була в тому повинна.

– Я професіонал...

– У чому? – полізли брови вгору.

– У комп’ютерному дизайні! Працюю в “Олімпі” у відділі реклами.

– Що-о?

– Зі слухом у тебе все гаразд?

– Гаразд. Тільки я теж там працюю. У лабораторії точних технологій, – вимовив як можна байдужішим тоном, хоча, десь на рівні підсвідомості, намагався, бодай збігом отих гучних і малозрозумілих для загалу фраз, надати ваги і своїй персоні. Бо сама лабораторія була не що інше, як звичайна майстерня з ремонту офісної техніки, налагодження та експлуатація локальних комп’ютерних сіток між офісами розкиданих по всьому місту.

– Ти правду кажеш?

– Чистісіньку.

–А чому ми досі не зустрілися?

– Не судьба, певне... Хоча відтепер, можливо, й будемо зустрічатимемось.

– Сподіваюсь.

– Чому він тебе вибрав? – згорнула фотознімки й вклала в пакет.

– Я сам у цьому винен. Раз, ще десь улітку, Крот нахвалився у компанії, що відіб’є у мене дівчину.

– І що?

– Я ж був на стільки в ній упевнений, що взяв і заключив парі –ящик горілки компанії, як це йому вдасться... Вдарили по руках...

На плиті щось засичало...

– На маєш, добалакався! Гаразд, іди тепер пери свої лахи.

– Спасибі за вечерю.

– Це підвечірок – вечеря ще попереду! Як належиться з шампанським, під ялинкою за святковим столом!

6.

– Вона де живе? – запитала, вийшовши з ванної.

Волосся уже висохло. Розчесане воно золотистим водоспадом спадало їй на плечі. Ставши перед трюмо, порухом голови перекинула собі на груди, й, відібравши половину почала заплітати. Светр щільно обіймав її молоде тіло, рельєфно обмальовував круглі плечі, міцні руки, високі трямкі перса.

– Тут, у висілку.

– Далеко звідси?

– Кілометр-півтора, дрібниця, як на сільські виміри..

– Пошукай мені якісь штанята й перейдемо до твоєї дівчини, – в голосі прорізалися тверді нотки, лице набрало ділового виразу. – Я спробую вас помирити...

– А чи варто?

– Не хочу мати гріха за душею. А то справді, бідолаха, думатиме на мене, як про одну з оцих от світлин.

* * *

Аліна відчинила двері й уклякла. Вона аж ніяк не сподівалась побачити перед собою цю парочку.

– Послухай тезко! – різко, напористо, без прелюдій заатакувала прибула. – Над тобою жорстоко пожартували,– вона вийняла з пакета фото. – Поглянь яка це груба підробка. Ось риси обличчя не відповідають розмірам голови, а оце не його очі, й вуха теж... лише ніс та губи.... Ти що сліпа не бачиш цього?

Сидір стояв поруч і мовчав. Раптом з-за спини Аліни визирнула усміхнена мармиза Крота. Той уже був напідпитку, без піджака у білій сорочці з чорним метеликом.

Сидір сіпнувся, та Аліна притримала його за руку.

– Ходімо звідси, бачиш у неї теж “непорозуміння”, – силою волі згасив порив люті, й лише пообіцяв великодушно.– А тобі, щирозубий, я ще ложки помию!

– То це його робота?! – звела докупи брови дівчина, здогадавшись хто ж цей у сліпучо білій сорочці, з чорним метеликом під шиєю. – Як же тебе звати?

– Михайло.

– А знаєш, пане Михайле, що за отакі ось штучки тобі світить? –повертіла пакетом перед його носом. – Ото ж моя рада – негайно витри це зі своєї машини! Це раз. По друге: ти хоч виграв парі, але став нам могорич, й усе замнемо. Інакше... – заховала пакетик у кишеню великуватої куртки, в яку облачив її Сидір, і поплескала по ній долонею.

– Яке парі? Який могорич? – залупала очима Аліна.

– А ти у нього розпитай! На це маєш цілу ніч. Веселих свят!– цідить Сидір, бере Аліну №2 під руку й ідуть геть з подвір’я.

7.

– У тебе хлопець є? – запитав, коли спільними зусиллями посеред кімнати закрасувався новорічний стіл, і до початку нового тисячоліття зоставалось чверть години.

– Чоловік!

– Ти ж казала, що не заміжня.

– Випробувальний... Інженер... зараз у Португалії. Добре влаштувався, мене кличе...

– А ти?

– А мені й тут не зле, – вона допомагає хлопцеві сервірувати стіл. – Зрештою, може й ми спробуємо?

– Що?

– Пожити разом, заки мій випробувальний повернеться... Ану справді підійдемо одне одному? –злукавились її очі.

– Я б, можливо, скористався з ситуації і пристав на твою пропозицію, та не хочеться опісля залишитись біля розбитого корита.

– Коли опісля?

– Як випробувальний повернеться .

– Нікого немає у мене, – чомусь зітхнула. – Й не знаю чи буде.

– Ти що вмирати зібралась?

– А це майже те саме... Гаразд, давай не будемо про погане. Наповняй бокали й проведемо на спочинок оте скажене сторіччя!

* * *

Святкові дні нового тисячоліття проминули, як чарівна новорічна казка. Вони, здається, всерйоз закохались одне в одного. Таке трапляється рідко, але трапляється...

Поперемінно гостювали, то в неї на хуторі, то в нього у висілку, а то ушивалися на танцях у заводському будинку культури, а чи в кав’ярнях та дискотеках міста.

Та свята кінчаються, настають будні.

8.

– Сидорку, сьогодні представлення нового шефа, проконтролюй підготовку актового залу, займись операторами, зверни увагу на мікрофони, щоб знову не трапився конфуз, як під час зустрічі з депутатом.– сказав начальник бюро технічного забезпечення Петро Іванович.

– О котрій годині?

– О дванадцятій.

– Петре Івановичу, ви хоч знаєте, хто буде нашим шефом?

– Цього поки ніхто не знає... Хто виборов у конкурсі цю вакансію тримають у повній таємниці... Але злі язики подейкують, що це хтось з родини нового голови держадміністрації.

– У нас усе можливе...

Зал тріщав – побачити нового таємничого шефа зібралися всі вільні службовці розкинутих по всьому місту дочірніх офісів.

Серед групи поважних людей, чоловіків та жінок, що вийшли з бічної кімнати до столу президії, Сидір вгледів і Аліну – строгий діловий костюм, короною викладена коса, коротка спідничка, довгі за коліна чобітки.

“А що ж робить мій дизайнер, моя хуторянка у цій компанії?” – заінтригований Сидір не зводив закоханих очей, поки делегація, на чолі з головою держадміністрації, не зайняли почесних місць за столом президії.

Після короткого вступного слова головного менеджера про завдання об’єднання в новому тисячоліття, ведучий зібрання, просяявши на обличчі, проголосив:

– А зараз дозвольте представити вам нового шефа – Ганну Степанівну Шинкарук і надати їй слово.

З-за столу підвелась Аліна – зал вибухнув бурними оплесками, а Сидір примерз до сидіння...

Коли всі розійшлися, він все ще сидів примерзлий і ніяк не міг прийти до тями.

„От тобі і хуторянка, он тобі й відділ реклами... Моє щастя що про роботу нічого не говорив, про порядки тутешні, зокрема в нашому офісі...” ще колотилось в голові.

– Федорчук! – немов з під землі перед ним виросла секретарка попереднього шефа. – Негайно на килим!

Спустившись на другий поверх, зайшов у приймальню, і, як приречений на страту, потягнув на себе масивні двері.

За п’ять років роботи на фірмі Сидорові жодного разу не доводилось побувати далі прийомної керівника цієї установи, тому сподівався побачити масивні столи, шафи, килими, величезний, як злітна аеродромна смуга, Т-подібний стіл, а потрапив у середнього розміру кімнату, обладнану за останнім словом офісної техніки.

Аліна сиділа за комп’ютером, на екрані рябіли цифри якоїсь бази даних.

– Сідайте, товаришу інженер! – Не відриваючись від дисплея вказала на стілець поряд з собою.

– Спасибі, шеф, я постою!

– Сідай! Розмова буде не з приємних, – вона закрила вікно програми й, крутнувшись разом з кріслом, повернувшись до нього обличчям. – Тепер перед ним було не розгублене дівчисько, а сувора бізнес-леді.

– Те, що з нами було під час різдвяних канікул, і тягнулось аж до вчорашнього вечора, з оцієї от миті тобі доведеться забути...

Сидір важко сприймав її слова, розгублено, у якомусь заціпенінні, тупо дивився на монітор, де з’явилась заставка: зі зворотної сторони парапету, на карнизі моста, що нависав над водою, у бікіні й туфлях на босу ногу стояла володарка кабінету. На синьому тлі неба, золотом грала корона коси й відливали шоколадною смагою гострі шпичаки оголених грудей.

– Але Аліно... Чи то пак, Ганно Степанівно... Як забути?

– Уяви, що то все тобі наснилось, – вона незмигно дивилась у його сиві, трохи налякані очі.

– Але ж не наснилось! – гіркий клубок підкотився до горла. –Я ж кохав тебе, цілував твої очі й коси...

Відчув як підступна й надривна сльоза затремтіла в голосі, він силою волі намагався загнати як найглибше в груди оцей гіркий пекучий клубок.

– Ну, навіщо ти так зі мною? Га? – Він прикусив губу, якусь хвилю помовчав і продовжив. –Я ж нічого про тебе не відав, а ти?... Ти все прекрасно знала... Знала... Хуторянка!...

– Не обзивай! Може на мене запаморочення найшло, і я теж закохалась? А може потрібно було скинути навантаження перед таким відповідальним призначенням і розслабитись... А може це було моє прощання зі свободою і молодістю? – у голосі бриніли радісні нотки та збаламучений Сидір цього не чув, як і не бачив змін на обличчя свого нового шефа.

– І що прикажеш тепер мені з собою зробити?

– Піти у річку глибоку, – проказала на розспів словами пісні, заледве стримуючи клубок радості, і якби Сидір не був приголомшений подією, що так несподівано звалилась на нього, та поглянув їй у вічі, то побачив би як у глибині, на самому денці карих очей, теж палахкотіли вогники кохання.

– Ти... ти жорстока й безсердечна...

– Я б цього не сказала... Тільки я не зможу більше з тобою, своїм підлеглим, зустрічатися у кафе, бігати на дискотеки...

Вона глипнула на годинник і звелась на ноги.

– А тепер іди, у мене більше нема часу!

Але він, немов приріс до лискучого паркету, дівчина підступила до нього й незмигно дивлячись у вічі сказала:

– Ну, не тужи... Вихід є з усякого положення...

– Уже чув: піти утопитися...

– Ні, кращий, – на півзаплющені, блискучі од веселих сліз очі, на розгонисті, прогнуті над краями брови, що примхливо тремтіли на чолі, нарешті виплеснулась ота мелодія що бриніла у душі від тої хвилі, коли пригнічений Сидір, немов на ватяних ногах переступив поріг кабінету

– Цікаво який?

– Одружитись зі мною!

Сидір здригнувся.

– А тепер іди! Зустрінемось у суботу, я пришлю за тобою машину.

– Я умру до суботи...

– Нічого, солодшою буду! –поцілувала в губи, й ледь не силоміць випхала за двері.
15.03.2003