Нічне полювання

У повітрі пахло вологою. Густий слизький туман стелився низько по землі, обвиваючи парк своєю тінню. І здалеку тихо відлунювались чиїсь кроки по вогкому грунту. Це – Марія. Вона якраз поверталася з нічної зміни - втомлена, голодна, вона прагнула якнайшвидше потрапити додому, лягти в ліжко і заснути, хоча б на декілька діб… «Швидше… Наступного разу піду іншим шляхом, хоч цей найкоротший… Піду найдовшим… А то дівчата всяке розповідали… Що це?», - і тут її напружені думки урвав якийсь дивний шорох. Ліворуч і праворуч, немов маленькі гадючки, до дівчини потяглися дві мотузки, керовані невідомою силою. Марія, подумки зойкнувши, щосили побігла далі. Проте мотузки були вже й попереду. Щільні та цупкі, немов гілля на дереві, вони миттю оповили тіло дівчини, зв'язавши її. Колюче листя тиснуло на обличчя, мотузки давили на живіт. Дівчина зависла в кількох сантиметрах над землею, знерухомлена якоюсь жахливою силою.

- Так-так… Що тут у нас? – з туманної димки, немов химера, матеріалізувався якийсь чоловік. Довге чорне волосся спадало йому на плечі, а кривавий погляд втупився у Марію, котра безнадійно пручалась за кілька метрів від нього.

- Ласкаво просимо у парк розваг! – він дико реготнув, оскаливши свої білосніжні зуби, і після короткої паузи продовжив:

- Приємно познайомитися! Мене звати Гелвін. А вас, молода пані? Ой, я ж забув, ви не можете поворухнутись… зараз… одну секунду… - він легко махнув вказівним пальцем, і мотузки на обличчі дівчини дещо послабились, даючи їй змогу хоч щось промовити.

- РЯТУЙТЕ!!! – закричала вона на всю околицю, скільки лише мала сил, проте її голос лише глухо лунав в туманній порожнечі.

- Ой… Рятуйте!.. Допоможіть! – артистично вигукнув чоловік, зображаючи поведінку Марії. – Дорогенька, тебе ніхто не почує. Навіть і не сподівайся.

- Що це за чортівня? Допоможіть хто небудь! Боже… Що ж це все таке… ДОПОМОЖІТЬ!!! – вона вже не просто кричала, а ридала, пручалася в істериці, намагаючись вивільнитись з цупких обіймів гілляк.

- Ти, напевно, не тільки дурна, а ще й глуха… Я ж тобі сказав: ніхто тебе не почує! Можна ж і по культурному… Як тебе звати? Га? – незнайомець дурнувато всміхнувся і пдійшов ближче.

- Йди геть від мене, падлюко! Збоченець чортів! Що, я думаєш не знаю? Вас завжди повно, маньяків задрипаних! Геть! – і вона заридала ще дужче, благаючи Бога про допомогу. Чоловік голосно розреготався, тримаючись за живіт.

- Мда… Маньяк… До такого ще ніхто не додумався!.. Дорогенька, не знаю, як там тебе зовуть, я не збоченець, і не маньяк. Я звичайний вампір, - сказав він, широко розплющивши свої очі, і серйозним поглядом дивлячись на Марію.

- Знаю… Я вас… Теж мені вампір. Розвелось вас тут, божевільних! Добре, шо хоч не Наполеон… Іди геть, бісів псих! Я бачу, тобі одна дорога – в дурку! – гнівно мовила Марія, і знову запручалась.

- Якщо я піду, то ти сама не зможеш вибратись. І до того ж, чому я маю залишитись без вечері? Чудово. Я – псих… Тоді як ти поясниш оце? – він з легкістю крутнувся на місці, і в ту ж мить зник, немов не жива людина, немов привид. – А я ось тут! – раптом сказав він, з'явившись у зовсім іншому місці. Марія застигла, не в змозі пояснити те, що відбувається. І, шокована, почала вголос молитися. Вампір знову зареготав:

- Ха! І ти сподіваєшся, що твій Бог тобі допоможе? Поки шо нікому не допоміг… Не допоміг і мені, коли я його благав… Коли ще був людиною… Проте це вже в минулому. То ти мені не скажеш, як тебе звати, дівчино?

- Мене звати Марія… Хоча тобі, чорте, це нічого не дасть! Що ти збираєшся робити зі мною?

- О… Прегарно… Марія. Дорогенька, повторюю, для особливо розумних: я вампір. Гм… - Гелвін задумано почухав потилицю, і сказав приглушено: - Чудове ім'я, як на звичайну вечерю… Проте не жахайся! Це буде швидко, і майже безболісно… Ну, як я пам'ятаю по власним спогадам… - Марія почала дико пручатися і верещати, так, що деякі тоненькі гілки почали рватися.

- Ну що ти, не переживай так сильно! Треба тебе трохи підперезати… - він знову легко махнув вказівним пальцем, і мотузки затягнулись дещо сильніше. – Знала б ти… Як мені сумно одному. Тому я тебе одразу не вб'ю. Треба ж хоч з кимось поговорити, душу відвести… А то, як ти кажеш, справді недалеко до божевільні.

- Ти псих! РЯТУЙТЕ!!! Боже, ну чому я… Хоч хтось… Допоможіть… - дівчина вже була виснажена, і не мала більше сил смикатись.

- Так, знаєш що! Досить кричати, мені це вже набридає… Не люблю верески, - за помахом руки мотузки щільно притулились до обличчя Марії, закриваючи їй рот. – Ось. Так буде краще. А я собі поки присяду… - вампір неспішно сів на лавицю, що стояла край доріжки, і перевів свій погляд на землю. Тільки тепер, хоч трохи заспокоївшись, Марія зауважила, що цей вампір дещо незвичний. Не такий, як у фільмах показували… Якби не бліда шкіра, що м'яко виблискувала у місячному сяйві, та хижий погляд, він цілком міг бути схожим на звчиайного хлопця, яких багато в цьому місті. Гелвін був одягнутий у стильну чоловічу кофтину та світлі джинси. Певно, крадені на місцевому ринку.

- Чому зразу крадені? Я їх чесно купив, у магазині… - тихо сказав він. Марія одразу ж перестала про щось думати. Певно, він ще й думки читає… «От лихо… Що ж робити?», - вирвався на волю здогад дівчини.

- Нічого не робити. Ніхто не врятує і не допоможе, - знову мовив Гелвін. Марія лише мовчки ковтала сльози, що без упину котилися з її очей.

- Ти так не переживай, голубонько, - звернувся вампір до неї, - смерть все одно колись настане. Чи ти б хотіла краще померти старою шкапою в інвалідному кріслі? Чи загинути в автокатастрофі? Чи… Від смерті не втечеш, Маріє. Вона є, і буде. Лиш для кожного настане в різний час. Ось, наприклад, для тебе, вона вже зовсім близько. Для мене – це вже минуле. Можна навіть сказати, що я деякою мірою переміг її. Знала б ти, як мені сумно… - він непомітно змахнув сльозу зі щоки, і підійшов до дівчини, що і досі застигла над землею, знерухомлена мотузками-гіллям.

- А ти гарна… - задумливо мовив він, дивлячись у зелені очі Марії, сповнені дикого відчаю. – Бувай, дорогенька! – вигукнув вампір, і його зіниці одразу налились криваво-червоним кольором, а обличчя потяглося до шиї дівчини…

Над парком, зануреним у непроглядну пітьму та сповненим слизьким туманом, лунав чийсь жахливий вереск.