Поводир

А коли постарієш, то простягнеш руки твої, і інший обв’яже тебе і поведе куди не хочеш.
Євангеліє від Іоанна 21:18

Несподівано мотузку різко потягло вперед і праворуч. Петра, який глибоко замислився і несвідомо намотав її кілька раз на ліву руку, сіпнуло у тому ж напрямку, і він, зробивши непевний крок уперед, зачепився ногою об щось унизу, втратив рівновагу, поточився й почав падати. Його тіло, вже маючи багаторічний досвід безлічі падінь передбачуваних і не зовсім, миттєво зігнулося удвоє, і він, уже падаючи боком, витягнув трохи вперед і донизу правицю й обперся, як зміг, об землю. Це трохи пом’якшило падіння, проте не врятувало голову від удару. Ліва рука потяглася за мотузком й розвернула його таким чином, що Петро звалився на лівий бік, і одразу ж, не чекаючи наслідків, перекинувся горілиць.

Біль прийшов із кількасекундним запізненням. Його приглушена й сумлива хвиля прокотилася від лівої скроні до правої, заповнила собою увесь мозок, а тоді заспокоїлася й оселилась глухим пульсуючим гупанням трішки нижче потилиці.

«А що ж то буде через кількадесят років?»,- подумки звернувся сам до себе .

Колись, іще до настання мудрого віку, як називав Петро своїх п’ятдесят років, котрі давно вже спливли, він міг вивернутися чи вигнутись так, щоби втримати рівновагу і, можливо, зовсім не торкнутися землі, проте зараз йому вже рідко таке вдавалося.

- Сірко!

- Гав!- долинуло звідкись неподалік.

- Куди ти мене тягнеш? Чи не можеш просто іти собі дорогою, а найголовніше прямо, нікуди не звертаючи?

Присоромлений Сірко підбіг до хазяїна, став лапами йому на груди й почав лащитися: лизати мокрим шорстким язиком обличчя, швидко, по-собачому хекати на вухо й скавучати.

Намагаючись не звертати уваги на біль Петро почав обмацувати землю довкола себе. Пальці відчули піщаний ґрунт, щось шорстке, схоже на корінь дерева, і сам стовбур, майже біля голови, із дуже шорсткою корою, як у верби чи акації. Високий насип край битого шляху, через який, вийшовши з глибокої колії, він, вочевидь, і перечепився, густо заріс травою. Руками й шиєю Петро відчував сухі стебла, між якими подекуди траплялося дрібне листя. Осінь природи надходила заповільно, як осінь його життя. Хоча він ще сподівався пережити цю зиму, та найбільше прагнув, і про те йшлося у значній частині його вечірніх молитов, що перезимує разом із ним його давній супутник та поводир.

Сірка подарував йому один добросердий господар, і, оскільки Петро не мав жодного уявлення, як собака виглядає, то й назвав його звичайнісіньким собачим ім’ям, щоби нічого не видумувати й не фантазувати підходить воно йому чи ні. Пес, як майже всі його попередники, був дворової породи, проте вигідно вирізнявся серед них розумом або й певною собачою мудрістю.

По молодості, як і звичайні собаки, він міг зненацька погнатися за зайцем, котом чи лисицею, побігти кудись убік побачивши шматок м’яса чи кістку, потягти до дерева, яке йому сподобалося, заплутатися в ногах. Проте з віком Сірко став поважнішим і, вже майже не звертаючи уваги на другорядне, спокійно водив Петра від села до села, здавалося б, тільки йому властивим особливим чуттям знаходячи хати з добрими й жалісливими господарями, котрі могли прийняти старого жебрака на ночівлю й нагодувати вечерею, обов’язкову частку якої отримував і він сам.

(Ти віриш у духів ?- спитав Голос.)

Він дістав з кишені хустку і витер пилюку з обличчя. Власний зовнішній вигляд, мало цікавив Петра, бо ж надавав йому нужденнішого вигляду, за який жалісливі люди кидали до бриля щедру милостиню, а подорожня торба швидко наповнювалася їжею та питвом.

- То що ж таки сталося, шибенику ?- знову запитав собаку Петро і, розуміючи, що відповіді, звичайно ж, не дочекається, вирішив ще декілька хвилин перепочити, лежачи на траві. Тим часом він погладив пса, почухав йому за вухами, і, врешті-решт, намацавши прив’язаний до нашийника кінець шворки, почав підводитися. Ставши на прямі, Петро трохи обтрусився, і, скерувавши Сіркові: «Веди», попрямував далі дорогою.

Сей шлях вказали йому в Минулому. Минулими Петро називав усі села, що вже пройшов чи проходив колись давно, так само, як усі попередні були для нього Майбутніми, а, зважаючи, що у деяких він бував уже неодноразово, то деякі з них були водночас і Минулими і Майбутніми, а всі разом зливалися для нього у незлічені зупинки на довгому шляху. Тільки минулим стало для нього усе, що він колись мав і втратив назавжди: сім’я, дім, молодість, дружина, діти, зір.

Сліпим він був не з народження, та й ні у його батьків, ні в кого з родичів сліпоти ніколи не було. Коли Петро ще був малим і зрячим, батько, бувало, садив його собі на коліна і розказував довгі-предовгі родоводи про Петрових дідів і прадідів, ким вони були, що робили, чим займалися. Це було одним із найостанніших світлих спогадів Петра, бо зараз, вже поховавши батьків і залишившись старим і сліпим, самим-самісіньким у цілому світі, він не мав куди податися і змушений був бродити світом, шукаючи собі криївку у добрих людей. Не витримавши й року, після тієї грози жінка пішла від нього, проте він не засуджував її за це. Зараз вона мала іншу сім’ю, інший дім, а він ніяк не хотів нагадувати їй про себе, не задля того, щоби не засмучуватися самому, а більше, щоби не засмучувати її.

Дуже давно, ще до тієї ночі, коли він зблизька побачив блискавицю, очі служили йому вірою-правдою. Петро міг бачити усю навколишню красу, котру зараз лише відчував тільки вухами, шкірою та носом: пил битого шляху, пах сухого листя й зела, легенький вітерець і тепле сонячне проміння, що лоскотало шкіру, шум моря, котре вигравало й шуміло десь унизу, навіюючи сум, скрики птахів, що, задурено підкоряючись інстинктові, відлітали на схід, проводжаючи осінь на своїх крилах.

Ця дорога, хоч і вела до майбутнього села через гору, була проте, як попередив Петра минулий господар, найкоротшою. Вже майже дві години вона вперто й затято плуганилася вгору по схилу, і ось, нарешті, досягла верхівки, бо тут, на белебні Петро зупинився й відчув, як вітер посилився і став розвівати в усі боки його стару чуприну і довгі сиві вуса з бородою. Лівою, давно не голеною щокою Петро відчував сонце, котре вже перейшло свою обідню межу. Сірко весело гавкнувши, підбадьорив хазяїна, немов би говорячи: «Чого зупинився? Ходімо» й потяг шворку. Петро покинув роздуми і, міцно тримаючи мотузку, побрів собі битим шляхом далі. Хоча до вечора залишалося ще багато годин і, мабуть, не менше кілометрів шляху, він поспішав, щоби потрапити до смерку в майбутнє село і знайти де переночувати.

Ще декілька кілометрів він подумки рахував відстані кроками. Ця звичка з’явилася в нього уже давно, і зараз усе відбувалося у підсвідомості, так глибоко, що Петро майже не усвідомлював лічби, проте, будь-якої миті міг сказати скільки вже пройдено або скільки минуло часу, що дозволяло йому приблизно орієнтуватися у добових ритмах.

Голос з’являвся йому в голові коли сам хотів. Уперше це сталося одразу по тому, як від Петра пішла дружина, і відтоді він вважав Голос, немовби, своєю совістю, трішки захриплою, з відтінками іронії і прихованої загрози. По кілька років не чуючи знайомих інтонацій, Петро встигав забути про нього, проте Голос обов’язково нагадував про себе. Приходив до Петра у мозок, говорив і запитував про страшні й чудернацькі речі, а потім, не чекаючи відповіді, зникав.

(Я давно іду поряд з тобою.)

Від шляху пахло курявою й спекою. Благословлялося на вечір. Сонце вже майже не гріло щоку, вітер стихав, а замість нього до Петра стала підкрадатися вечірня прохолода.

Десь попереду, там де був Сірко, зненацька щось завовтузилося, і шворка, котра до того добре напнутою струною тягла Петра за собою, лише зрідка відхиляючись трохи вбік, тепер ослабла. Не знаючи куди йти, Петро зупинився посеред шляху.

- Що сталося, Сірко?

Собака глухо заскавучав.

- Що там песику? Все гаразд?

У відповідь йому Сірко тільки тихо й здавлено гавкнув, а потім мотузка якось дивно і швидко засіпалася і знов потягла Петра вперед.

Він рушив за нею. Пес продовжував мовчати, завзято тягнучи хазяїна за собою. Дорога, котра спочатку рівно і м’яко слалася під ноги, раптом змінилася. Стали зустрічатися невеличкі горбки і улоговини, шелестіла трава та листя, тріщали сухі гілки. Мабуть Сірко знову звернув зі шляху.

- Щось сьогодні недобре робиться із собакою ,- завважив собі подумки Петро й знову намотав шворку кілька раз собі на руку, щоби пес нікуди не подався.

Несподівано він зачепився за щось м’яке й пружне під ногами і впав. Упав миттєво й рівно, немов зрубане дерево, так швидко, що не встиг навіть злякатися, і хоча інстинкти спрацювали, руки чомусь не знайшли опори попереду. «Підтопталася моя стара сила ,- подумав сам до себе ,- та видно вже сьогодні день такий.» Упав Петро долілиць і якось трохи дивно, бо землю відчував під собою тільки нижньою частиною тіла і животом. Груди ж і голова, разом із руками чомусь ні на що не обпиралися й висіли в повітрі.

Маленький черв’ячок страху заповз йому в душу і почав там влаштовуватися зручніше.

Правою вільною рукою Петро спробував обмацати місцину довкола себе. Пальці намацали вкриту сухою травою землю, котра на рівні грудей різко уривалася вниз. Простягнувши правицю вперед Петро відчув там порожнечу. Ліва рука, на яку він кілька разів намотав шворку, все ще тяглася за нею кудись уперед у повітря майже паралельно до землі.

- Сірко?

Тиша. Тільки скрадливий шум моря унизу.

І тоді він дійсно злякався, проте за кілька секунд опанував себе, бо все ж таки не падав, а лежав на землі.

Треба підійматися. І негайно.

Попередньо підтягнувши ноги, Петро спробував обпертися правою рукою об землю й потягти мотузку до себе, проте вона тільки легенько потяглася, а потім смикнулася назад у відповідь. Він спробував звільнити ліву руку, проте шворка, намотана хрест-навхрест, аж врізалася у ліву руку, не дозволяючи поворухнутися у цьому нестійкому положенні і, навіть, трохи тягнучи його вперед.

- Сірко?!

- Гав,- відповідь глухо і зловісно прозвучала у Петра просто у голові зовсім не схожим на собачий, рідний, Сірковий голос.

- Песику, ти де ?- вже тихше запитав він, прислухаючись.

Ані звуку. Тільки у нього в голові. Скрадливо і тихо.

- Петре?..

По його шкірі поповзли мурашки.

- Хто там?

Знов тиша. А потім хрипло та іронічно, із прихованим знущанням.

- Ти не забув про мене?..

Маленький черв’ячок страху перетворився на величезну зміюку, що вгніздилася десь біля самого серця.

- Хто ти в чорта такий?

- Поводир.

- А де Сірко ?- останнє Петро запитав подумки, проте одразу ж почув відповідь.

- Лежить.

- Лежить???

- Тобі пощастило. Ти якраз об нього перечепився...

- Сірко !!!- він знову похапливо обмацав повітря й землю довкола себе й зробив ще декілька безрезультатних спроб відповзти від краю урвища. Серце калатало, мов несамовите.

- Гав.. гав, - знову той самий Голос у голові.

- Ти сволота. Що ти зробив з собакою?

- Він, помер, якщо цього тобі буде досить.

Петро за довгі роки шляхового співжиття вже звик до смертей поводирів. Але ніхто з них і ніколи аж до сьогодні не помирав наглою смертю, і йому стало дуже шкода собаки.

- Навіщо ти вбив його?

- Не вбив, а позичив.

- Позичив?- Петро знову зробив спробу відповзти, але мотузок, немов у відповідь на сю спробу, ще дужче натягся і врізався в руку.

- Позичив собі його місце у нашийнику.

- Навіщо?

- Бо ти повинен померти.

- Що я тобі зробив такого?

- Ти віриш у духів?

- Яке це має значення?

- Існують світлі і темні духи. Добрі та злі з вашої точки зору.

- А з вашої?

- З нашої ми не добрі й не злі. Ми просто виконуємо накази Хазяїна.

- Служки значить?

- Для подорожніх і заблудлих існують окремі світлі і темні духи .- Голос не звернув уваги на іронію .- Про світлих, що виводять із лісу, з темряви, з печер, із снігів, ти вже мабуть чув. Вони з’являються людям у вигляді птахів, звірів, риб, плазунів, яскравого сяйва, і ваша уява ідеалізує їх, створюючи легенди про Білого Оленя, Білого Вовка чи Архангела Рафаїла. Проте існують і темні духи, такі як біси, лісовики, блукаючі вогники, що заводять людей у безвісті, у болота, в дрімучі ліси, у провалля.

- То ти хочеш стягти мене з урвища?

- А як же іще? Ми ж не вбиваємо людей.

- А тварин?

Голос на хвильку замовк, а десь глибоко-глибоко у Петра в голові хтось інший, не Голос, майже нечутно прошепотів: «Хазяїне! Це я, хазяїне!» і зник.

- Без нашийника я не можу діяти,- відповів Голос.

- І за віщо ж ти мене так - продовжив Петро розпитувати, з жахом усвідомлюючи своє становище, тягнучи час і намагаючись звільнити руку від шворки.

- Не знаю. Маю наказ мого Хазяїна, про те, що твій шлях на землі закінчено.

- А чим я перед ним завинив?

- Спитаєш у Нього сам. Хто ми такі, щоби сперечатися з Ним.

- Таки дійсно служки.

- Ми називаємо себе Поводирями.

- Та невже?

Поводир знов на майже невловиму мить зник, немов би вивіявся з мозку, а натомість той інший прийшов на його місце й прошепотів: «Стрибай, хазяїнe! Не бійся!»

- Ми просто вказуємо людям правильний шлях.

- На той світ?

- Я все життя перевіряв тебе, чи правильно ти ідеш туди.

- Отже вбив собаку, впрягся замість нього у нашийник, скинув мене у море, а далі що?

- Маю купу завдань. Треба зустріти ще багатьох подорожніх.

І мотузка намотана на руку почала тягти Петра уперед. Він з жахом почав подумки молитися («Господи, котрий є Шляхом, і Істиною, і Життям, посилає Ангелів своїх на допомогу подорожнім, вказує правильний шлях і підтримує на цьому шляху»), а Голос продовжував:

- Пора, Петре. Розмова закінчена. («Всеблагий і Милостивий, що зберіг неушкодженим раба твого від усякого зла»). Сонце заходить за море, і рожева доріжка простяглася до заходу.

Мотузка все сильніше й сильніше тягла його далі, і Петро, як не опирався, чіпляючись рукою й ногами за землю, уже майже повністю висів у повітрі. («Прости гріхи мої, Господи, і прийми в руки Твої душу мою»).

І зненацька його мозок залило сліпучим світлом й прогримів новий голос, світлий і могутній, не схожий ні на перший, ні на другий: «Пора, Петре! Йому і тобі! Ти вже напасся своїх овець»

Петро несподівано покинув опиратися й проказав, звертаючись до Поводиря:

- Нікого ти більше не зустрінеш.

А тоді, з усіх сил відштовхнувшись від краю урвища, стрибнув наосліп уперед, уздовж мотузки, і, вже майже падаючи, обома руками міцно вчепився за нашийник і потяг його за собою униз.

У Німеччину

Лемент стояв селом. Тріщали й ламалися тини, валували собаки, верещали свині, голосили жінки. Чоботи безжально давили пил до землі, а той намагався знятися й відлетіти якнайдалі від крові, жаху, болі, розпачу й сліз. Чорні постаті вдиралися до хат і лайкою та стусанами, прикладами й чобітьми виганяли налякану молодь надвір, відривали дітей од матерів і гнали усіх на майдан, вже оточений ланцюжком таких же чорних примар. А сільські пси скаженіли і рвали ланцюги, кусаючи непроханих зайд за халяви чобіт, і тоді зненацька лунала автоматна черга і чулося приглушене скавучання.

Довкола майдану матері плакали: «Що ж це дітоньки, куди ж вас, що ж з вами буде?» й намагалися продертися крізь цеп солдат, а ті тримали поперед себе автомати й вівчарок, котрі не добріші за хазяїв, гарчали, казилися й кидалися то на матерів, то на налякану молодь посеред майдану.

Віра стояла у юрбі разом зі своїми однолітками ближче до середини. Малечі серед них не було і то слава Богу. Ще із учорашнього вечора потяглася селом чутка, що забиратимуть молодь до Німеччини. То ж ті в кого були родичі по дальніх селах за ніч здиміли з хат, а інших витягали зараз за волосся та сорочки із клунь та льохів, із горищ та копиць, з кукурудзи та старих скринь і зганяли сюди.

Хлопці хто сміливіший перемовлялися між собою:

- І що ж тепер?

- У Германію поїдемо.

- Пішки поїдемо?

- А он бачиш вози стоять.

- Повезуть на Рублівку, а звідти потягом.

- То ж наші вози.

- Наші ж і везтимуть.

- Я би відмовився.

- Ті що відмовилися он під тином лежать.

- Тільки не дивись туди як ітимеш...

Перекладач, теж німець, із жахливим акцентом волав у гучномовець: "Велика Німеччина надала вам честь бути обраними і працювати задля її добробуту і процвітання. На вас чекають гарні домівки, щоденне харчування та інші зручності. Ви повинні пишатися тим, що будете працювати на благо Великої Нордичної Раси...", а матері плакали, заламуючи руки, й кидали дітям через цеп солдат і псів нашвидкуруч зібрані вузлики із їжею.

2

Потяг гуркотів на захід.

Колеса вистукували на стиках рейок, дошки товарних вагонів скрипіли од старості, хлопці й дівчата спали потомлені довгими перегонами просто на голій дерев’яній долівці. Повз вагони пролітали рідні ліси й річки, зруйновані війною села й міста, і, здавалось, що вся країна тихим вечірнім присмерком прощалася зі своїми дітьми.

- Тікайте ...- щось дивне вчулося Вірі крізь сон ,- Тікайте люди.

Вона прокинулася і продерши очі поглянула на голос.

Двері вагона якимось чином було відсунуто. Біля них стояв якийсь дядько, не одягнутий, а обмотаний якимось брудним шматтям, що не знати як і трималося на його худому змарнілому тілі. Давно не голена борода заросла йому по щоках, і тільки глибоко запалі від безсоння очі із захованими десь у глибині вогниками люті й затятості, можна було вирізнити на темному, аж зчорнілому од голоду обличчі.

- Тікайте ...- повторював він знову й знову , - Вискакуйте з вагону й тікайте в ліс. Партизани вас приймуть.

І хлопці один за одним вистрибували з дверей і скочувалися насипом униз аж до лісу, що пролітав у вечірніх сутінках повз вагони. Віра ще сонна також звелася на ноги й зробила кілька кроків до дверей, коли зненацька з даху останнього вагону потягу глухо застрочив кулемет, косячи унизу тих, хто ще не встиг сховатися поміж деревами.

Партизан визирнув із дверей у бік кулемета, поглянув на Віру й махнув їй рукою: «Тікай!» у бік дверей. Віра з жахом поглянула туди, де, інколи зачіпаючись гілками за вагони, пролітали в цілковитій темряві дерева, прислухалася до злого стрекотіння кулемета на даху і заперечно хитнула головою.

Тоді він махнув на неї рукою і сам стрибнув у тьму, та ще навіть не встиг торкнутися землі, як був зрізаний кулеметною чергою і вже мертвий зсунувся насипом униз.

- Правильно зробила .- Людка, її подруга, вхопила Віру за руку й потягла назад ,- На ось, краще, натри собі руки й ноги,- і сунула їй у руку щось на зразок пожованого шматка перчини.

- Що це?

- Щось. Я й сама не знаю.

- Де ти його взяла?

- Мати дала. Вона в мене вміє таке готувати. Три собі та й усе.

- Нащо?

- Три кажу! Так треба.

І Віра одвернулася до стіни й стала, непомітно для інших, зціпивши зуби й беззвучно плачучи, бо ж таки запекло-засвербіло по всій шкірі, гірше, ніж од жаливи, терпляче втирати зеленаво-червону кашку.

3

Станція була оточена. Людей виганяли з вагонів і шикували уздовж колій, так, що ті трьома нескінченими ланцюжками зміїлися аж до столів, котрі стояли майже на виїзді зі станції. За кожним із столів сиділа людина у білому халаті, позаду якої стояли двоє німців із автоматами. Молодь по черзі підходила до столів, де лікар уважно оглядав кожного й по тому пропускав далі до інших ешелонів, що стояли на запасних шляхах, вишикувавшись у бік Німеччини.

Дівчата стояли у черзі одна за одною.

- Що буде?- Віра хвилювалася і ледь не плакала.

- Не бійся,- Людка заспокоювала її.

- Невже ж таки заберуть?

- Не бійся, кажу тобі...

- Це ж ми вже не повернемося, Господи спаси і збережи.

- Ти терла?

- Та ж терла, чорти його бери!

- Ану покажи?

- Дивись,- Віра трохи підняла поділ спідниці й повернулася до подруги, і та побачила її почервонілі, вкриті набряками та пухирями литки та руки. Із очей увесь час текли сльози, і Віра витирала їх брудним рукавом кофти.

- Залишилося ще що небудь?

Килина мовчки розтулила кулака й показала їй недотертий шматок.

- Три ще .- Людка швидко кинула туди поглядом і одвернулася, бо ж повз них якраз проходив один із солдат.

Черга хвилюючись та звиваючись рухалася далі, і тих, котрих лікарі пропускали за столи, заганяли у вагони, а деяких, таких було мало, виводили за цеп автоматників і гнали геть у степ, і ті бігли полем, щосекунди очікуючи автоматної черги, яка так і не лунала, аж доки вони не ховалися у лісосмузі.

Дівчата тим часом вже майже підійшли до столу. За ним сидів маленький миршавий чоловічок у пожмаканому лікарняному халаті. Його обличчя, чисто виголене й суціль вкрите зморшками, не виражало, жодної емоції, окрім професійної зацікавленості. Ще сидячи він побачив очі, руки та ноги дівчат. Коли ті підійшли ближче, лікар вийшов з-за столу, уважніше придивився до пухирів, торкнувся до одного чи двох пальцем, а потім поглянув на їхні повіки й замислився.

Несподівано його погляд натрапив на міцно стиснутий Вірин кулак. Він узяв її руку в свою, розтиснув силою один за одним усі пальці і в його очах з’явилося розуміння.

- Есен!- сказав він німецькою звертаючись до Віри.

- Людко, що він каже ?- зніяковіла дівчина не знала, що робити.

- Не знаю.

Лікар ще якусь хвильку помовчав, немов би щось згадуючи, а тоді сказав:

- Їж.

Налякана Віра, ще не повністю розуміючи, чого від неї хочуть, поклала майже стертий шматок до рота і почала його жувати, і там одразу ж запекло, зароїло, немов у вулику з бджолами, запалало таке багаття, що дівчина одразу ж ковтнула майже не пережований шматочок, і тоді багаття у роті перекочувало нижче й запалало з новою силою десь унизу, глибоко у шлунку, так сильно, що вона нарешті почала ревти від безсилля й горя. Лікар тим часом, не звертаючи на це жодної уваги, повернувся назад до свого столу і промовив щось, звертаючись до одного з німців і показуючи на обох дівчат.

Век!!!- гримнув на них солдат і показав дулом автомата у бік степу.

Швачка

Знадвору знову стукали у вікно. Обережно так. Сторожко. Їй зовсім не хотілося виборсуватися із полону спогадів, проте стукали вже втретє, і саме це й було дивним із огляду на зимову морозну ніч і п’ятий поверх, на якому вона жила. Не вмикаючи світла вона піднялася зі стільця й визирнула у вікно. Насуплені хмари повністю закривали нічне небо і сердито поглядали згори на землю, що ховалася в мороці. Холодний вітер завивав десь поміж хмарами й землею і, граючись, гуркотів погано прикріпленим дашком над вікном, а десь далеко унизу, у приватному секторі, немов би змагаючись із вітром, сумно вила собака.

У майже цілковитій навколишній темряві, здавалося б, існували тільки вона та самотня зірка, що дивом пробилася крізь хмари. І ще хтось там за вікном, десь на підвіконні, тріпотів у снігу і стукав у скло. Крізь ніч їй не видно було, що ж там таки відбувалося, і тому вона дістала із шафи ліхтар і посвітила туди. Усе підвіконня було поховане під глибоким шаром снігу, який одразу ж заблищав різнокольоровими блискітками у світлі ліхтарика. Якась птаха вовтузилася там, не маючи змоги виборсатися зі снігу, і вона, обриваючи власноруч ще восени наклеєні на щілини смужки паперу, відчинила вікно навстіж.

Вітер одразу ж увірвався досередини і почав хазяйнувати на кухні. Серце відчуло холодне повітря і закалаталося, мов несамовите. Клятий атеросклероз нагадував про себе щодня. Лікарі спочатку не могли визначити причину її раптових запаморочень та втрат рівноваги, і казали, що це звичайнісінький підвищений тиск, що природно для її віку. Проте приступи повторювалися, а вони все ніяк не могли нічого нарадити. Аж по тому, як вона останнього разу пролежала під крапельницею півтора тижні, лікарі таки визначилися з діагнозом. І хоча й трави збирала, і за народними рецептами готувала чаї та настоянки, все вже було у неї готово до поховання: свічки, хустки, гроші на похорон і на панахиду.

Морозячи руки, вона витягла птаху зі снігу, а серце ще дужче стало тріпотати й заходитися, аж защеміло десь під грудьми усередині. А може то їй шкода стало цієї пташки, котра вся забрьохана снігом вже майже покинула борсатися в її руках. Серце не збиралося втихомирюватися, тож вона поспіхом причинила вікно й сіла знову на стільця. І дивний щем почав заспокоюватися, серце потроху зупиняло свій біг, гупало все тихше й тихше, а пташка стала відтавати, і, зненацька, піднявши дзьоба, подивилася просто на неї.

Колись це вже було. Здається позаторішньої осені. Вона пішла по хліб і забула зачинити вікно на балконі, а сильний снігопад, перший снігопад цього року, наніс туди купу снігу, у якому вона, прийшовши додому, знайшла замерзле, геть обліплене снігом пташеня. І тоді чомусь з’явилося у неї в грудях дивне відчуття, що саме до неї прилетіла ця пташка.

За зиму вона відігріла і виходила її. Зацікавлена тим, кого ж таки принесла до неї негода, вона знайшла книжку і прочитала там про невеличких птахів, що мають довгого хвоста і трохи загнутого дзьоба, темно-сіре згори і сірувато-біле на споді забарвлення, і називаються зозулями. А ще прочитала, що зозуля першою летить у вирій і останньою прилітає з нього, і, начебто, народ вірить, що вона є хранителькою ключів од вирію, куди відлітають усі птахи.

З книги випливало, що гостювала у неї таки зозуля, котра чомусь не відлетіла у теплі краї разом з усіма. Оскільки птаха через обмороження виглядала дуже обскубаною і добре мерзла через це, бо ж батареї у квартирі зовсім не гріли, вона навіть пошила їй маленьку одежинку із прорізами для крил, і зозуля тепер уже добре вдягнута гордо походжала хазяйкою по кімнаті, зазираючи в усі кутки. Так вони зимували, і птаха, здавалося б, зовсім призвичаїлася до неї. Проте одної ночі навесні, вона необачно заснула, залишивши кватирку відчиненою, і тоді наснилося їй, як та одежинка дивним чином немовби приросла до пташки, перетворившись на пір’я, і зозуля, змахнувши крильми, вилетіла у вікно. На ранок її у квартирі вже не було.

Учора цілісінький день летів сніг. Вона щогодини, аж до самої темряви, вибирала його із годівниці на балконі, підсипала туди зерно, а потім зморена, не вмикаючи світла, повечеряла й сіла відпочити на стільці посеред кухні.

Ночі для неї завжди були нерадісними. Особливо взимку, коли темрява ставала довшою, а спати зазвичай не хотілося, як усім старим людям. Тоді тихий смуток сірою ковдрою огортав їй душу, і вона довго сиділа, пересіюючи крізь сито власної пам’яті своє життя, дослухаючись до булькання старого холодильника та вовтузіння домовиків у шухляді з нитками, а Свята Варвара зі старовинної ікони на стіні спокійно поглядала на неї, немов би усе розуміючи і благословляючи її.

Сон не йшов, і вона згадувала минуле, як ходила за 8 кілометрів у початкову школу в селі Золотарівка і навесні, коли вода після танення льоду розливалася по луках перебрідала холодну воду по двічі на день, як вони з матір’ю, бо ж батько загинув на фронті, пережили війну і повоєнні роки, як навчалася у Миргородській школі шовководів і потім працювала на Прядильно-трикотажній фабриці рівничницею. Згадувала сина Сергія і чоловіка Андрія, після розлучення із яким переїхала у Кременчук, де працювала декілька років водієм тролейбуса аж поки не вийшла на пенсію. Пізніше, уже пенсіонеркою, вона знову переїхала у Полтаву, де жив її син із сім’єю, проте вже більше не виходила заміж, щоби залишити квартиру онукам.

Домовики жили у неї уже давно. Вперше вона помітила це, ще коли жила у Кременчуці, коли, зазирнувши до шухлядки з нитками, знайшла їх усі геть позаплутуваними між собою. Вона звичайно ж порозплутувала усе, поперемотувала і поскладала до ладу, проте наступного ж ранку вони знову були безладно переплетеними між собою. Так повторювалося кілька тижнів, аж доки вона не вирішила залишити ту шухлядку у спокої, і відтоді в ній жили її власні домовики. Коли переїжджала до Полтави, вона забрала їх із собою разом із клубками, й ті продовжували плутатися навіть у новій квартирі.

А була вона швачкою. І хоч працювала за все своє життя на багатьох роботах, тільки коли вийшла на пенсію стала постійно шити на старій машинці, котра ще від бабусі залишилася їй у спадок. Роботи вистачало: і себе обшити, і позалатувати те, що приносили онуки, і, можливо, у вільну хвилинку, вишити рушника чи подушку на подарунок. Старенька машинка не могла вже шити так, як раніше, бо ж деякі деталі за багато років позтиралися майже нанівець, а деталей до такий «ланців», як називав машинку син, зараз ніде не можна було знайти.

Шиття було, напевне, чи не єдиним її заняттям, що давало розраду й розганяло важкий настрій. Тихо, немов її доля, тяглася за голкою шовкова нитка. Повільно оберталося колесо спогадів. Печальний вітер гудів за вікном, і вона інколи уявляла себе паркою, старою і немічною, що краяла та зшивала людські долі, бо ж краяти, означало не тільки різати, а й кроїти, і завдавати душевного болю.

Сумно й самотньо жилося їй на цьому світі. Кожної осені вона бачила у небі старіючих, як і вона сама, птахів, що ключами, спочатку поодинці, а далі вже невеликими зграйками відлітали у вирій, забираючи з собою її роки, і тоді вона особливо відчувала старість, споглядаючи хмари й птахів, згадуючи радості і печалі свого життя.

Іноді вона на деякий час забувалася неспокійним сном, і тоді у її снах оживали птахи на вишитих рушниках, з’являлися сиві старці із довгими бородами, а десь далеко кувала невидима зозуля, ознака самотності й нещасного сімейного життя..

Кілька останніх ночей приходив у сон і Йосип Ворона, найдавніший із відомих їй предків, її прапрапрапрадід по материнській лінії, котрого пан Колісник, власник хутору Колісниківка, перейменував із Ворони на Журавля, бо ж бач Ворона - то осіла птаха, а Йосип якраз і був у пана зайдою. Щоправда він також був вільним козаком, хорунжим і добре освіченою людиною, що дозволило йому потім займати високі посади у панському господарстві.

Йосип Ворона непомітно з’являвся їй перед очима, довго стояв, сумно дивлячись на неї, а потім промовляв: «Не бійся!», і вона відповідала йому, що зовсім не боїться. Тоді він знов сумно усміхався і повторював: «Не бійся! Я ж також із пташиним прізвищем». А вона все перепитувала його, проте він не відповідав, а тільки віддалявся від неї розчиняючись у сріблясто-сірій імлі снів.

Звідти, можливо, од предків, бо ж таки мати її була Журавель, і залишилася у неї на все життя любов до птахів. Кожної зими вона вивішувала для них за кухонним вікном годівницю, власноруч зроблену із пластикової пляшки, і вони прилітали, вже знаючи про підгодоване місце.

Голуби завжди прилітали парою, та так, що одразу їла голубка, а голуб сидів і чекав, осторонь. Невеличкою зграйкою у пошуках їжі навідувалися синички, а голуби їх одганяли, проте ті таки вихоплювали у них з під дзьобів дрібні крихти корму, а потім прилітали коричнювато-буруваті горобці-розбишаки і розганяли усіх. Одного разу були навіть снігурі, котрих вона тут у місті не бачила ще з молодості, проте її знайома зозуля скільки вона не чекала її, визираючи щодня у вікно, не з’являлася аж до тепер.

І зараз, цієї ночі, те давно забуте відчуття, немов зозуля прилетіла саме до неї, повторювалося. Птаха дивилася їй у вічі, а вона похапцем згадувала знайоме пташеня: «Та чи не та?», проте приспані дрімотою думки ніяк не хотіли ворушитися.

- Збирайся,- немов би промовила тихим голосом десь глибоко у її голові зозуля.

- А що мені збирати ?- подумала вона ,- Та й куди?

- У Вирій,- відповіла птаха .- Стара парка втомилася, і тепер ти будеш міряти життя іншим, так як продовжила його мені.

І вона вже не зчулася, як піднялася зі стільця й відчинила вікно. Зненацька у неї немов би виросли крила, і разом із вогняними жар-птицями на рушниках вона випурхнула за зозулею, голос якої продовжував розказувати їй про майбутнє вічне і щасливе життя у Вирії, що віддавна у народі вважається також і раєм.

Зозуле, подруго моя,
Коли по смерті
Гірською стежкою ітиму,
Нехай твій голос, як тепер,
Мені говорить про те саме

Урок Миру

З усіх боків та околиць села: із закіптюжених димарів кочегарок, із возових коліс на голоблях над старими хатами, із стовпів ліній електропередач та трансформаторних будок, із старих іржавих водонапірних башт по-одному або й цілими сім’ями зліталися лелеки і кружляли одне за одним над шкільним стадіоном утворивши величезне коло, і ті, котрі прилітали пізніше, вливалися у те кільце, розширюючи його собою.

А перший дзвоник дзеленчав, бо маленька дівчинка на плечі у старшокласника весело посміхалася і вимахувала ним так, що трохи не відривалося калатало. Проте на них ніхто не дивився, бо ж усі: і батьки, і діти, і вчителі, ті, що стояли біля своїх класів, і ті, що були на трибуні, позадирали голови й дивилися на лелек у ясному блакитному небі вщерть наповненому променями ранкового сонця.

Тим часом лелеки, немов зібравшись повним числом, почали невеликими ключами відділятися від загального кола й відлітати один за одним у вирій. Дзвоник вже давно замовк. Понад стадіоном панувала тиша, і майже нечутні скрики лелек і змахи білих крил у небі. Тоді пані директор вирішила перервати любування, підійшла до мікрофону і сказала:

- А зараз запрошуємо учнів і батьків до класів на перший урок у цьому навчальному році - Урок Миру.

І зненацька увесь простір стадіону залило осліплюючим білим світлом. За ним прийшли жахливий гуркіт, ріжуча хвиля гарячого повітря, котра повністю змела птахів з неба, а наступної ж миті усе навкруги загорілося.

Здавалося, що земля запалала й піднялася в повітря. Звідусіль летіли уламки будівель, шматки людей і автомашин. Із дорослих і дітей палаючим клоччям спадав одяг, шкіра видувалася опіками, лопалася і клаптями спадала на землю. Оглушені й обезумілі від болю люди волали від болі й сліпо микалися у вогняному кільці, намагаючись хоч якось врятуватися.

Юрба ставала все меншою, встилаючи землю мертвими та агонізуючими. Запаморочливо пахло озоном і смородом горілого м’яса. І на палаюче село повне мертвяків пішов чорний дощ.

Несподівано у картинці реальності на чорному тлі щось немов би вийшло з ладу. Голографічне зображення, як система, що забезпечувалася більш складнішим обладнанням, за довгі роки розлагодилося і, нарешті, повністю зійшло нанівець. Марево вкрилося хвильками, кілька раз різко збільшило яскравість, перекинулося догори дригом, знов повернулося на місце, і остаточно згасло, залишивши по собі чорну випалену пустелю й самотню гаву, що сиділа длубаючись дзьобом у попелі.

Тільки якимось дивом у повітрі залишився звучати нескінчений запис скриків лелек, котрі один за одним відлітали білими ключами, відносячи на своїх крилах дитинство у безвість.