Я ПОВЕРНУЛАСЬ

Одного тижня мені щодня телефонував мій американський друг Джон Ленон (це просто збіг), хоча насправді його звати Джек Сабіш, але більше йому пасує Джим Зоммер, він жид, Джей носить на шиї таку саму зірку Давида, як і я, в нас із ним однакові зірки Давида, але я ніяк не могла взяти трубку. Я або не чула, що телефон дзвонить, або мені було ліньки підійти до нього, п’яте-десяте. Важливо інше. Він в останній день того тижня, в суботу, наклав на себе руки. Джей нікому зі своїх товаришів того тижня так і не зміг додзвонитись.

Я повернулась із чергової здравниці, все ще не вилікувавши вавку в голові. Через три дні мене відправляли в Крим лікувати все ту ж вавку, але в Крим. Важливо те, що ми всі там читали Селінджера, уявіть собі. Я про карпатську лічницю. Нас було тридцять молодих душевнохворих дівчат, яким на ці десять днів було заборонено читати щось без відома доктора. І я перевірила шафи у всіх тридцяти. У кожної. Я стукала, мені відповідали:

— Ти по що?

Тоді я мружилась і облизувала залишки зубної пасти на губах:

— Я по Селінджера. Він в тебе в шафі, я знаю. Давай.

І обов’язково знаходила Селінджера в шафі. Але я сама не шукала, бо мої дівчата завжди витягали його першими. Навіть нам, душевнохворим дівчатам, близьким до суїциду, не хочеться, щоб хтось бачив, який у них у шафі безлад. Всі дівчата воліють називатись естетками.

Важливіше інше. Ми всі дочитали „Ловця у житі” тієї суботи, коли вистрибнув з вікна мій американський товариш.

— Чим я могла йому допомогти? — питаю я по телефону свою так само нездорову приятельку. Чути, як в неї там ллється вода. Ми їдемо разом в кримський санаторій. Вона зараз не відповідає. Ми чудово ладнаємо ще з попередньої здравниці. Щовечора я читала їй Біблію, аби нас схилило на сон. Проте сон не приходив. Її звати Зед, бо вона Дівчина із кімнати Z.

— Моя мама каже, що ми не вміємо радіти життю, — чути, що вона притихла і прислухається. Тепер треба постаратись, напружитись, щоб не випалити якусь дурницю. Я боюсь втратити її довіру. Ми, пришелепкуваті, також боїмося здатися дурнуватими. По-моєму, чим ти вальнутіший, тим ти менше всього боїшся. Зед (а в нас всі кімнати позначались літерами алфавіту, зовсім не цифрами) боялась вночі ходити сама до вбиральні, гупала мені в стінку, аби я її провадила. Зараз ви можете перерахувати весь латинський алфавіт на пальцях і переконатись, що чотирьом дівчатам літер не вистачило. Якби ж все було так просто і їм ввели їхню власну систему кодування. Ці чотири штучки спали просто неба під натягнутими тентами в спеціальних ліжечках. В них були свої хвороби. Я так до кінця і не розібралась. Щойно я перечитала все вище написане і зрозуміла, що це відверто скидається на брехню. Тоді я вас вітаю, бо зі мною так завжди. Тільки починаєш людям розповідати правду, їм пахне смаленим. Люди не переварюють правду десь так, як я не переварюю носити важкі клунки. Знаєте, коли пальці потім ледве згинаються і розгинаються. Тримаєш їх потім у холодній воді і милуєшся синіми відбитками на шкірі. А коли несеш ці пакети, то дорогою думаєш, що зараз в тебе тріснуть в пальцях всі капіляри, розірвуться вени, легеневі пухирці, трісне живіт, з нього повивалюються на асфальт всі тельбухи, а ти лишень обережно відкладеш вбік сумки, аби твої нутрощі їх не захляпали, бо ти таки ґаздинька, і ляжеш на спину, щоб перед смертю подивитись на небо. Під небом Аустерліца, — востаннє видасть заяложену асоціацію твій мозок, і вспокоїться. Терпіти не можу важкі клунки з незручними ручками.

З першого ж дня нам всім наказали вести бісові щоденники. Навіть якщо ти не вмієш і не хочеш складати слова у речення, ти була змушена. Бо інакше в Доктора руйнувалась вся його клініка. Так він сам казав, і при цьому я уявляла його клініку у формі головного мозку, який вмирає, бо його залили карамеллю. Привіти йому Доктор просив в нотатках не передавати, бо він це читати не буде. Це все для нас, щоб ми могли зібратись з думками, вивести себе на чисту воду. Я хирляво уявляла свою пику в той момент, коли нарешті виведу себе на чисту воду. Більшість наших землистоликих дівуль всерозуміюче кивали, звісно, вони вели свої ультрасуїцидальні журнальчики з семи років, їм не звикати. Тобто я так собі жартую, хто їх знає. Я здогадувалась, коли в нас крадуть наші щоденники для перевірки. Тоді, коли ми вночі виходили повештатись коридорами клініки. А виходили всі без винятку. В кімнаті, в нагрітому Селінджером місці, прикритий білизною і засушеними квітами лежав щоденник кожної із нас. Кожна з нас писала його, розраховуючи, що його читатиме Доктор.

При поступленні на курс всім треба було пройти співбесіду з Доктором. Хто виходив з кабінету, виглядав ледь підбито. Кралю обступали ще не проекзаменовані, трусили підборіддями і чекали її вражень. Мені Доктор задавав дурнуваті питання, і, я на жаль, нічим його здивувати не могла. Я боялась, що здамся йому банальною посередністю. Після патякання про погоду, нових знайомих під кабінетом, успіхи у навчанні та інші дурниці Доктор спитав:

— Кому з письменників ви би хотіли задзвонити по телефону?

— Важко сказати. Багато кому, — кривлялась я, хоча насправді в той момент абсолютно ні з ким не хотіла говорити. Тим паче по телефону.

— Тоді назвіть декількох.

— З Селінджером, — після довгої паузи виродила я.

В Доктора дуже рідко проходив нервовий тік лівим оком. Я так і не змогла побачити якусь закономірність сіпання Докторового лівого ока аж до кінця мого курсу.

— І що би ви в нього запитали?

Це було ще важче питання. Я уявляла, як за дверима сидить ще з десяток дівчат, як вони будуть випитувати про всі деталі нашої розмови, а я неодмінно прибрешу і вдам із себе ледь стомлену, хоча напевно скажу, що співбесіду пройти їм буде заввиграшки. Бо ви такі мудрі, кицюні.

— Я би послухала, як Селінджер скаже „альо” і поставила би слухавку, — сказавши, я незвично для себе самої гигикнула, аж мене саму це рознервувало, але в Доктора тепер око не засіпалось, і взагалі, я ж кажу, хтозна, через що Доктор починав нервуватись.

— Ви би не хотіли нічого в нього запитати? — не вгавав Док.

— Можливо, і захотіла б. Можливо, ні. Я людина настрою, знаєте.

— У вас часто змінюється настрій?

— Не те, щоб дуже. Буває, побачиш якусь дурницю, і розвеселишся страшно. Буває, йдеш. Здалеку песик біжить-біжить на тебе, а прямо перед тобою зупиниться, а іноді навіть присяде. Так весело стає, — сказавши, я зрозуміла, що бовкнула дурницю. Зараз він подумає, ніби я тупа тварюка, і мені місце у школі, а не в клініці.

Не знаю, чи це істотно, але наш психотерапевт нічого не занотовував собі. В нього були товсті лінзи в окулярах, не менше восьми діоптрій, за це я вже ручаюсь. Ні про що на світі не люблю так поговорити, як про хвороби ока і сни. Іноді я думаю, що мені треба було стати офтальмологом. Свої зорові хвороби я ношу з собою. Праве у мене — чудо-око. Воно бачить все по-своєму, накладає площини, викривляє зображення, змушує ліве гарувати за двох, якщо трьома словами. А сни я ніколи не записую, якось моторошно стає, коли починаю. В мене є навіть такі, які час від часу дуже чітко відтворюються в пам’яті, і тут я вже не можу знати напевно, наснились вони мені і цієї ночі знову чи це просто так пам’ять спрацьовує. Пам’ять, знаєте, річ незрозуміла. Можна мити посуд, раптом відкриється рот і ти видаєш Шекспіра, ніби з листка читаєш. І добре ще, коли цей Шекспір вами в школі зубрився на оцінку. А буває, що взагалі якийсь неочікуваний уривок із прози, яку востаннє читала років десять тому і не вчила ніколи, і не перечитувала. Різне трапляється. Я хотіла спитати Дока, чого так багато різного трапляється, але вчасно урвала себе. Ще подумає, що я дійсно ненормальна, я й так мало його вразила, а він візьме і подумає, що я привертаю до себе його увагу. Отож, Док мав добрі очі, бо я в очах розбираюсь. В нього були добрі каламутно-сірі очі, дуже мудрі, але з молодим вогником. Він рідко кліпав (якщо забути про тік, але в кого зараз з нервами порядок) і дивився прямо в мої широченні зіниці, не відводив погляду, не косив ані на моє волосся, ані на мою шию, ані на вбрання. Він дійсно хотів допомогти нам, таким юним, а вже без царя в голові. Ну, не знаю. Проте враження склалось таке, ніби цей Док нас навчить чогось. Але вже те, що лікували нас тут задурно з повним пансіоном, що ми проходили оті співбесіди, перед якими вели з Доком довготривалі переписки, говорило багато. Спонсори в клініки були. Що тут казати.

— У вас є собака? — запитав Док після деякої паузи. Йому мусило сподобатись, вирішувала про себе я, що мені так легко сидіти і думати про щось своє, спостерігаючи за маленькими мушками попід стелею. На відміну від їхніх родичок мух, отих неможливо-настирливих, які влітку будять тебе зранку, гадять на продукти, на відміну від отих диявольських виродків, маленькі мушки не викликали в мене ніяких емоцій. На них можна було дивитись і думати про казна-що, аж до того додуматись, що важко стає зрозуміти, думаєш ти чи ні. Але якщо ти думаєш, що думаєш, то, значить, ти таки думаєш. Десь до такого можна додуматись ще й, чого доброго, дихати перестати.

— Немає. Був, але вже п’ять років, як немає. Земля йому пухом. Його отруїли. Велика ймовірність, що сусіди. Тобто я впевнена, що сусіди, — я притнула собі язика. Докові необов’язково знати ці всі деталі. Це, може, навіть не його справа. Але тут-таки я не витримала і вліпила:

— Він мені часто сниться. Зараз не можу нічого такого розповісти, але сниться, як живий. І, знаєте, мамі часто сниться. Вона каже, що на зміну погоди, — я почала для різноманітності жестикулювати, але потрошку, обережненько так, щоб виглядало природньо.

— Ви не завели собі нового собаку? — дуже спокійним, рівним тоном провадив Док.

— Ні. Навіть не думали. Іноді хочеться пса, так страшно хочеться. Я про себе говорю. Але йому потрібні увага, опіка, не просто вигулювати і годувати. А я і вигуляти його тричі в день часу не маю. Словом, пізніше.

Мене було легко розговорити. Тільки дай про щось потріпати язиком. Але я сама обривала себе на півреченні і вже починала переживати, наскільки це нормально. Говорила я достатньо тихо, щоб видаватись впевненою в собі і достатньо голосно, щоб всі присутні в кімнаті мене почули. Чим більше людина кричить при розмові, тим менше вона має донести до слухача. Так мене вчили.

— Що ви думаєте про зміну дня і ночі, пір року, плин часу? — ні з того ні з сього видав Док.

— Земля крутиться навколо осі, Земля робить повний оберт навколо Сонця, а час минає: шістдесят секунд за хвилину, шістдесят хвилин за годину, ви в курсі, — просто, як в школі. Я залишилась задоволена собою. Це вже напевно на мою користь.

Незворушний Док продовжував дивитись в мене, крізь мене, про мене. Якби я так впиралась очима в когось вже шосту хвилину (на стіні, прямо над психотерапевтом висів годинник, я засікла час, в мене є така звичка – засікати час, люблю таймери, каунтдауни, мені цікаво), отож, якби я так клеїлась очима до співрозмовника довший час, я би напевно відчула, як він до мене наближається, дорогою розростається, оточує мене собою, затуляє собою всесвіт. От вже навколо попіднімались в повітря стільці, журнальний столик, хрестоматійна кушетка, вазони в горщиках, вікна з карнизами, все рухається, живе, і я в цьому розчиняюсь. Але ми з Доктором були надто різні, тому і розмістились саме так за цим столом. Він нічого такого не відчував, а то би вже давно засіпав своїм оком, як мінімум.

— Вас щось зараз тривожить? — оцього я вже зовсім не чекала. Видно, або з мімікою у мене щось не так, або з жестами. Треба було швидко викручуватись. Я не могла нічого збрехати такого, у що сама не вірю. Отут-от я добряче провалилась.

— Вчора мене вкусив овод. Не можу ні про що думати, — тут, як мені здалось, Док трохи розслабився. — А взагалі ви ж знаєте. Я не знаю, чого хочу в цьому житті, як я хочу, я не знаю. Весь букет. Нікому я не потрібна, п’яте-десяте, — я почала товктися на кріслі, раптом стало незручно.

— Я ж вас розкусив вже після першого листа, — тут я розчервонілась так сильно, що важко стало на нього дивитись. Завовтузилась з новою швидкістю.

Не буду розповідати, як Док показував мені ще з півсотню картинок, переважно з конями, античними сюжетами, іноді з написами, просто з людськими дивними обличчями. Чоловічі вони чи жіночі, я відповісти не змогла. Після асоціацій Док розв’язав бесіду.

— Навіщо вам цей курс? — спитав він. — Ви цілком здорові.

Як виявилось згодом, так він закінчував співбесіду із кожною прийнятою пацієнткою.

Зараз я приберу ліжко (а вже пів на четверту, я пропустила обід, пропустила ранковий тренінг; три пропуски тренінгів — і треба складати речі, вимітатись треба, звалювати з клініки, за правилами, а я правил дотримуюсь, в мене на правилах пунктик) і піду по чай прямо на кухню.

Дорогою зовсім перехотілося чаю, – настрій — мінливе явище — я лиш вступила до кухні і раптом мною пробіглись мурашки, заморозили мене всю, я стояла спантеличена, ліву ногу взяв корч, ліве око засіпалось, праве зі своїми вродженими вадами бачило все чортзна-як, тобто бачило, але я ж вам вже пояснювала, руками я затулила рота, щоб зараз же не розревітись і не заголосити на весь будинок. Над раковиною зависала, бо не стояла, Зед, та, яка не годна була вночі сама пройтись до вбиральні, вона розтирала кров двома руками, дві руки по лікті в крові, це все скапувало, це все скапувало в раковину, розумієте, на всі розеточки і горнятка з недопитою кавою, ложечки і виделочки з залишками десерту, який я пропустила. Так ніби вона занурила руки у ванну з кров’ю або зарізала свиню. Зед стояла і вмирала, здавалось, зовсім не чула, як я увійшла. Мені захотілось щосили гримнути її по голові баняком, цю Зед, аби вона не бачила, як стікає кров’ю, аби вона розчинилась в повітрі, і зі мною лишився тільки вічний Бог. Замість того я рвонула до червоної плямки на стіні, аби викликати сестер, Дока, хто там. Це все тривало секунди дві, я про мій ступор біля входу, я ніскілечки не вагалась.

— Ти куди? — обернулась до мене Зед. — Не смій, мала, не смій, відійди. — Пізно, Зед, я чула, як гримнули двері з сестринської, як повбігали Док і сестри, як хтось вивів мене і посадив під сходами. Я ще задерла голову і подумала, що вночі для різноманітності можна сидіти тут і бачити, хто куди ходить. А може, навіть застукати сестер чи Дока з нашими щоденниками в руцях чи під пахвами, чи у чорній торбі бабайка, чи у червоній, прикрашеній радянським дощиком діда мороза, чи у відні, чи у бонні. Головне, щоб ніхто не бродив вночі по холу, бо тоді мене викриють, мій секрет стане посміховиськом або навіть схованкою для інших дівчат. З іншого боку, що їм робити у холі? Тут немає ані вбиральні, ані просторої лоджії з мальовничим краєвидом. Що кому до моєї схованки?

Важливо, що Зед не різала собі вени. Вона навмисне облилась соусом і хотіла подіяти собі на нерви. Мабуть, вона уявляла собі свій похорон, як хто на ньому плаче чи не плаче зовсім, як всі друзі згадують її невинне двадцятилітнє личко. А вона лежить, в білому вельоні, обкладена милими букетиками і вінками. І так боляче їй ставало, і так солодко було поридати над своїм уявним мертв’яком. Сволота Зед, вона не думала про інших. Ні про кого вона не думала, лиш про себе. Про мене їй і в голову не прийшло думати. Жодного разу.

Нелс. Джері Нелс звали нашого Доктора. Спочатку я думала, що це якесь прізвисько, вигадане ім’я, але Нелс сам розвіяв всі мої здогади згодом. Його батько був американцем.

Зразу після того, як із Зед витерли томатний соус і відпустили з Богом у смак поревіти і обмитись у ванній, заспокоїтись і не жаліти себе, бо нема чого, а Доктор Нелс чекає на вас у кабінеті, панно Зед, зразу після того Нелс знайшов мене під сходами. Я крутила очима. Хто колись мав або має нездорові очі, мусить мене зрозуміти. Коли вам немає, чим зайнятись, ви мусите покрутити в різні сторони очима. Так ви тренуєте очні м’язи. Я крутила очима, а Док сів прямо на підлогу, припершись спиною до стінки. Я не знаю, скільки йому було років. Це тут нікого не цікавило.

— Подарунки починаються, еге ж, Докторе Нелс? — я сама заговорила, бо ще бракувало, аби він мав проблеми зі мною. Почав би шукати підхід, перевіряти, чи я в нормі. — Я в нормі, можете не перевіряти. — Тут я зупинила свої очі. — Трохи коліна затрусились, так. Тобто я не злякалась, але тут в кого завгодно жижки затрусяться. Це був соус чи сік, Док?

— Соус. Томатний соус, — повернув в мій бік голову Доктор.

— Ну, та. Хто в дитинстві так не бавився. Я, знаєте, пішла за кавою. Я пропустила обід. Е... Я не пропустила обід, тому що я спала чи мені було зле, просто я читала книжку. — Тут Док прокашлявся і трохи нахилив голову, аби прочитати назву і автора. Це все ще був Ґомбрович, „Фердидурке”.

— Ніяк не можу дочитати, — поділилась я. — Так багато різного відбувається. Не те, щоб багато різного відбувалось, але навколо люди, Док. Ви розумієте, про що я. Іноді навіть читати — як порушувати обіцянку. — Трохи помовчавши: — Мабуть, я забагато говорю. Тому Ви робите висновок, що я нервова. Еге ж, Док?

Я бачила, як Док приязно всміхнувся. Незрозуміло, звичайно, що він знайшов милого в моїй останній фразі. Тоді я підняла з підлоги „Фердидурке” і трохи поперегортала сторінки, доки не знайшла речення, на якому зупинилась. Кави перехотілось.

— Ви не користуєтесь закладками, Ікс? — подав голос Док.

— Ні, — знизала я. — Я запам’ятовую номер сторінки. А потім шукаю її.

Док знову посміхнувся, подивився на годинника і нагадав, що вечеря рівно о шостій, підвівся і вийшов у сад, хоча дощило нині з самого ранку.

Здається, я зовсім забула про Зед, доки вона не застукала до моєї кімнати перед вечерею.

— Привіт. Думаю, нам варто поговорити, — Зед пройшла, причинила за собою двері і вляглась горілиць в мене на килимку.

— Прекрасно, — згодилась я і підвелась, аби прочинити кватирку: Зед намацала під моїм ліжком цигарки, витягла з нагрудної кишеньки запальничку і чіркала дуже довго. Або навмисно, або нервове. Зед кинула оком на книжку, пожбурену в інший куток і, розтягуючи голосні, перенаголошуючи всі склади, переставляючи всі знаки пунктуації, не спитала, а мовила:

— Ти-ще-не-до-чи-та-ла-оце-во.

— Не годна ніяк. Я вже його ненавиджу..

— Фердидурке чи Ґомбровича, Ікс?

— Їх обох. Покидьки. І тебе, — падлюка Зед диміла прямо на мене. — Послухай, Зед, ти не могла би курити біля вікна? Я не люблю вдихати дим. Як це не дивно, — піднімала і опускала брову я. Іноді мені хотілось, щоб ця божевільна Зед бодай крихту мене боялась. — Ти не хочеш підвести свій зад до підвіконня, всістись там і поговорити по-людськи?

Зед натомість загасила цигарку. Їй не стало клепки пошукати попільничку, вона загасила її собі об руку, об тильну сторону. Вона сама зашкварчала, ця вимита від томатного соку Зед, зашкварчала і розвеселилась. Господи, я знайома з нею третій день, чого я з нею знайома?

— Воістину, як нема, то не купиш, — скривила рота я. Зед вже перебиралась до мене на канапу, без слів відсуваючи мої ноги, які лежали у неї на дорозі. Всівшись, вона зітхнула:

— Так про що, про що ота книжка? — їй страшно пасувало зітхати. Їй все на світі пасувало.

— Про прагнення незрілості, — після деякого вагання бовкнула я. — А взагалі лишень кретини можуть питати, про що написано книжку.

— Так і є. Я вилита кретинка, — втішилась Зед, і в цей момент мені не терпілось витурити її з кімнати назавжди.

— Совісті в тебе немає, — я мала на увазі її недавній вибрик. Вона не реагувала. — Зед, через десять хвилин вечеряти, а я ще не вбрана.

— То вбирайся.

— І ти йди собі у себе вбирайся. Або сиди тут, а я піду до тебе вбиратись.

— Та перестань, Ікс. Ніби розумна дівчина, а мелеш дурної. Перебирайся при мені.

— Яка ж ти ідіотка, Зед. Я не хочу при тобі. Я хочу сама собі перебиратись.

— Та ти ще гірша. Нерви тобі треба лікувати. — Пауза. — Стояла, як вкопана, я бачила, — це вже вона про свої дурощі і про те, як я затерпла на порозі. При цьому тріпонула своєю рудою фарбованою шевелюрою, натягла сині окуляри, мої сині окуляри, які стояли на столику, і нарешті вилізла з моєї кімнати. Зед була вища від мене на півголови, тонша в талії на всі шість сантиметрів. В неї майже не було грудей і заду. Виразні чорні очі, вищипані підфарбовані чорні брови, як же її звати насправді? Я не знаю, я можу тільки здогадуватись. Фіона, Куба, Фрида, Флора... Юнона, Зена, Гера... та багато. Багато імен пасувало Зед. Ви би ніколи не назвали її вульгарною.

Люди, які випадають з розеток

З розетки випала Люда. За нею друга. З десяток Люд випало з розетки. Одну мою подружку мама хотіла назвати саме так — Людмила, щоб була людям мила. Вчасно зупинилась і змінила свій задум. Взагалі, коли задум змінюється – це втручається Бог. У що тільки Бог не втручається. У все-превсе Бог втручається. Важливо, що моя подружка страшно людям мила і без цього дурнуватого імені. Падала би зараз з розетки.

— На десерт часто подавали шоколад. Люблю шоколад. І чорний, і молочний, і білий, і з горішками, і без, і з родзинками, і без. Шоколад з водою. Чорний шоколад з водою, якщо благочестивий настрій. Ковбаса з хлібом, добра мадярська сирокопчена ковбаса з українським сірим хлібом, і хорошу книжку читати, — розсівшись на підлозі, вголос, урочисто, читала з мого щоденника засранка Зед, коли я повернулась з туалету. Я пирснула, розвернулась і ввалилась до її кімнати. На поличці з білизною біля Селінджера лежала кольорова книженція з свіжонаклеєним листком: „З’ЇЖ МЕНЕ”. За три дні Зед не написала ані рядочка.

— Де Той, хто просвітить мене? Де Він — вроджений мені гуру? — закочувала догори очі я. Зед сиділа навпроти на підлозі, затягуючись опіумними сигаретами, бозна-звідки вона їх дістала, сучка Зед, водолазка-альбатроска, нас же всіх при поступленні старанно ( а як ти, ти, ти поставиш наголос у цьому слові?), я мушу читати український декамерон, український декамерон, ця Зед являється мені у сні, уві сні, ця Зед, порвало би її, розтрощило би її разом із її пружними стегнами, обгризеними нігтями, провалилась би. Повна темінь, Зед смалить мої маяки. Сліпучі сліпуни.

— Не будь смішна. Ти до сих пір не догнала, що людина — це двоноге і одиноке?

— Заткайся, ради Бога, Зед, ти ліпше мовчи, ти ліпше мовчи і кури, або взагалі ліпше вийди, ти псих, — я накрила коциком голову.

Зед у відповідь розчулено (вона ще й комедіантка, ця Зед, вона страшна комедіантка і вона погрожує зустрітись зі мною після курсу, зустрітись у Лондоні в дві тисячі десятому році на Трафалґарській площі, під адміралом Нельсоном, сволота, якогось там вересня, о котрійсь там годині, я уточню, зараз мені не до того), аж надто розчулено, тому я розумію, що вона бавиться зі мною (не бався зі мною, Зед, або ти зараз вийдеш зі своїми маразмами, або не бався), та так і є, вона кривить для мене розчулену мармизу, якщо їй дати волю, вона ще не так розійдеться, лиш можу собі уявити.

— Любиш мене, люби платити за мене, — спокійно, на завершення до своєї пиці виголошує Зед. Я трохи мовчу, щоб вона не надто тішилась. Підіймаюсь на лікті, палю біля очей сірники. Цікавлюсь:

— Видно? Видно, що я брови підмалювала?

— Так мусить бути. За мене повинні платити. Таксі, обіди, вечері, сніданки...

— Заткайся, — перебиваю я.

— ... телефонні рахунки, житло, білизна, взуття, прикраси...

— Зед, заткни свою ротяку, — не витримую я.

— ... сигарети, книжки, парфуми...

— Зубна паста? — долучаюсь я.

— Все, крихітко, все, моя цяточко, — розвеселилась Зед.

— Заткайся.

— Якщо любить тебе, хай любить платити за тебе, — у відповідь я крутнула пальцем біля скронь, намацала окуляри на підлозі, натягла їх і зняла назад. Ніякого ефекту. Зед чіркала запальничкою і пильно вдивлялась в моє лице.

— Якби ти не сказала, я б не помітила. Підмальовуй темнішим. Це вульгарніше. Чого ти мене не покликала? Я так хотіла повисмикувати тобі трохи волоссячка, — я розсміялась і про всяк випадок пшикнула:

— Пш.

Зона декольте, зона бікіні, зона, зона, зона. Пахви. Піт у Зед ніяк не пахнув. Я спала у сорочці навиворіт, ставало нестерпно тут перебувати надалі, я постукала Докові у вухо, у саме вухо, твій Голден чекає на тебе, іди збирайся, десь якось так сказав мені мій Док, розумієте, він сказав: твій Голден чекає на тебе, іди збирайся. Я розревілась і пішла складати свої речі.

Все.
29 липня 06