ГРИЦЬ КОШТУРИК

МОЛЬФАРОВІ ДРАТВИ

Добре, що злива нарешті вщухла. Сонечко проблискує. Трохи ломить мені поперек, але то пусте, треба вставати... хочеш, не хочеш – мусиш! Час уже курей нагодувати, напоїти кіз.

Тепер я знову живу сам у Карпатах, і я знову – старий мольфар (1), уже вкотре...

Чому я постійно повертаюся до мольфара з усіх сутностей, в яких мені доводиться перебувати?

Люди часто приходять до мене. Одні – зі своїми болячками, інші – з душевними турботами. Мої трави й зілля, певна річ, допомагають... а ворожби треба радше людям, аніж мені, то й чаклую для них, раз вони того хочуть... Упродовж мого безконечного мольфарства я вже переконався, що всі вони в більшості прагнуть не зцілення, а заспокоєння, впевненості, хоча б надії... навіть якщо й самі, без мене, знають, що їхні хвороби невиліковні, навіть, якщо знають, що їхньому душевному болю нема ради... йдуть...

Мені було би легше, якби я не знав про їхні долі, може й сам би вірив у те, що так часто обіцяю... та біда, що ті, котрі вже опинилися в мене на порозі, стають невіднятними від мене, й знаючи про них, я просто знаю про самого себе...

Може справжній я, моя справжня душа – це душа старого мольфара? А всі інші стани є лише проміжними в моєму життєвідчутті?

Останнього разу я був... не пам’ятаю... попереднього – не пам’ятаю... може й добре, бо від тих згадок потім трапляються різні халепи...

Як учора, коли згадав про дуель, і розповів про неї Довбушеві, він засміявся й на збитки провіявся до Дзвінчучки (2). Він, як і я, той, що знає, він уже тоді наперед знав, ЩО його чекає.

Та спочатку я згадав про ту дуель...

У тому часі я був офіцером і поетом, правдивіше – поетом і офіцером. Ми з моїм приятелем Конрадом погиркались через панну Жоржину.

Тривала агонія мого кохання.

Тривала агонія Австро-Угорщини, коли всі вже знали, що то кінець, і просто відбували час, чекаючи на щось інше, нове, й кожен – на щось окремо-своє.

Тодішній Львів мало не тріскав від розмов, нескінченних розмов, пиятики, розпусти й пліток, що точилися в приватних помешканнях, в опері, в кав'ярнях... та безлічі дуелей з будь-яких причин, або й просто без них.

Львів тоді був молодим і напружено-красивим, як закоханий поет в очікуванні поєдинку.

Ті, що мали здатність відчувати, «шукали собі ґудза», їм хотілося ЗНАТИ, їм було треба, щоби щось ставалося ВЖЕ, ЗАРАЗ, та ще нічого не ставалось, а вони боялися, що, можливо, взагалі НІЧОГО НЕ СТАНЕТЬСЯ, соромилися про це говорити, й через те дуже нудились.

Вона...

Вона сама себе назвала Жоржиною, немов ту квітку. Насправді ж ніхто не знав достеменно, звідки вона виникла тоді у Львові, ніхто не знав її справжнього імені.

Вишукано-витончена повія, котра мала насолоду не лише від того, що через неї чоловіки самі мордуються, а ще й від того, що вони мордують один одного!

А її салон! З усілякими відьомськими штучками: розбитими глечиками, пучечками засушених квітів, кісток, ще й кавалок обірваного (я казав: кимсь обгризеного!) респіратора-протигаза...

Так тоді думав я-тогочасний.

Та коли вже в іншому часі зустрів її на курорті в Болгарії, де її меценат, бо вона тоді була юною румунською співачкою на ім'я Варвара, а він – кримінальним «авторитетом» і одним із лідерів революції у Чечні, й принагідно („а шь-шьо такоє?!”) самоуком-філософом, назвав її: «пєрєхадящєє краснає знамя», я збагнув, що ще (вже!!!) там у Львові знав – ХТО вона, і що зустріну її в Болгарії, знав чим скінчиться тогочасна наша з Конрадом сварка...

Тому й сказав про це Конрадові в її присутності, в тòму салоні, відтак прочитав свого вірша й дістав від неї ляпаса, лише не пам'ятаю що було спершу, а що – вже потім...

...по суті – публічно виголошений вірш для тієї, що колись тебе кохала, і привселюдний ляпас від неї – майже одне й те ж!

Мабуть, саме з того приводу й вибухнула сварка...

Тепер... ні, не тепер, а завжди, коли повертаюсь до мольфара, я починаю розуміти, що так сталося тому, що так мало статися, я ж зробив помилку, втрутившись у дію запрограмованого пристрою...

Тоді мені здавалось, я навіть був упевненим, що вона мала хитрий спосіб підохочувати чоловіків: не могла відверто виявити, що прагне нового для себе, й від того провокувала на скандал попереднього коханця. А коли той, котрого вона схотіла, вже починав нею цікавитись, вона шалено горнулася до нього, мовляв, бачите, який він деспот, як цей дикий «Отелло» мучить мене? Гіпотетичний майбутній коханець проймався співчуттям і бажанням її захистити, а попередній – ще дужче навіснів...

...опинившись у єстві мольфара, я збагнув, що тоді занадто все спростив. Вона в тому часі, та й в усіх подальших, куди її було надіслано, виконувала свою ролю, свою обов'язково передбачену місію фізичного знищення тих, котрі аж до нестями захоплювались, поринали в пристрасті... і, вочевидь, вона таки дійсно вдавалася до хитрощів, та вони були лиш інструментами, засобами для її первинної сутності... так чи інакше – я не мав жодного права втручатися!

Але дуель? Вбивство! Мені дуже шкода Конрада, він же на відміну від мене НЕ ПІШОВ ДАЛІ!

Адже він – герой! Я знав його з дитинства, він серед учнів нашого ліцею був найдрібнішим, найнижчим зростом, та коли одного разу на нас наскочили бюргерські синочки, вгодовані підлітки, удвічі старші й дужчі за нас...

Пізніше я десь прочитав, що наприкінці війни він і загинув як справжній герой.

Ми всі троє були п'яні й достобіса втомлені скандалом. Насамкінець Жоржина закотила очі й простогнала:

– Кепсько мені… Господи, як же я змучилась терпіти амбіції чоловіків, годі витримати! – сказала ТАК, аби кожен із нас мав нагоду думати, що то не про нього, а про ІНШОГО... й після того миттю вшилася.

Ми ж Конрадом залишились удвох, мусили ДОМОВИТИСЬ – призначити час дуелі, тоді я вчув, забачив у його погляді співчуття-співрозуміння; направду, кому потрібна та дуель? І водночас якусь зухвалу пиху, чи примху, не через те, що він хотів убити мене, а від того, що так у тому часі ЧИНИЛА БІЛЬШІСТЬ, і він не мав права не скоритися...

– Честь! – сказав мені він. Чи то замість «на добраніч», а чи як натяк на власне виправдання.

Доти ми ще довго розмовляли про щось геть дріб'язкове, й порозходилися вже над ранок.

Крихітні передсвітанкові години я не спав, думав, як же пояснити Конрадові, що Я ВСЕ ЗНАЮ... бачив, що він відчуває, та не розуміє, не знає... мені хотілося, щоб він також став долученим...

У Львові тоді казали: «Дулі з маком!»

Ранком, о пів на десяту, в Сихові (3) Конрад вбив мене з першого пострілу, та то вже був не я. Мене після того усвідомлення віднесло...

Часто я мало не всім тілом відчуваю, як тремтять потаємні нитки-дратви, якими всі ми сплетені, зшиті, через часи й відстані. Зшиті не так уже й міцно, ледь приметані, зате самі ті дратви такі міцнющі, що не рвуться ніколи, рвуться лише ті частинки доль, за які вони колись зачепились... а як рвуться – болять! Тож, якби хто-небудь із тих, хто рано чи пізно мусить виникнути на моєму подвір'ї, захотів, то зміг би так само передбачити й мене... не майбутнє, бо мої „майбутнє” й „минуле” – це те, що поза сутністю мольфара. Чомусь мої ПЕРЕВТІЛЕННЯ, перенесення в інші тіла, в інші долі, позбавлені хронологічної послідовності, чомусь усе, наче в якомусь чудернацькому лототроні, крутиться туди-сюди...

І чому, врешті, коли опиняюся в якійсь окремній долі, то відчуваю в ній себе цілком справжнім: мораль, освіта, побут, родинні традиції, віросповідання чи його відсутність, манера поводження – все в тому часі мені прийнятне, а все інше – навіть те, в чому вже був, або ще повинен бути – не моє, чуже? Чи так лише в мене?

Як і того разу, з чашею, я знав – нас обдурять, але...

Тоді мені треба було відтягти хлопців подалі від школи. Араби відстрілювали нас мов кріликів... пізніше з'ясувалося, що школа була поблизу їхніх вогневих точок.

Там – після обстрілу серед руїн, я знайшов СРІБНУ ЧАШУ й хлопчика, він МУСИВ бути там! Я вже знав, що знайду її... й того хлопчика, навіть знав, як його буде звати... ні, не знав, це прийшло до мене, коли я молився до Святого Патріка (4), сховавшись від проливного вогню під купою шкільного майна: серед потрощених парт, стелажів і зеленої дошки, на якій нетвердою дитячою рукою було виведено крейдою, мов намальовано, слово «emunah» (5).

Такі знаття в інших іпостасях з'являються дуже рідко, ніби хочеш щось згадати, напружуєшся що є сили, та ніяк не можеш!

Я був молодим військовим лікарем з Ірландії в складі рятувального загону сил ООН у Єрусалимі. До нашого штабу надійшло повідомлення, що з-під руїн підірваної тими днями єврейської школи чути стогони, й що там ще могли залишитися діти.

То було зарані налаштованою пасткою.

Я заступив чергувати старшим оперативної групи швидкого реагування.

Полковник Мортон передчував, що то якась капость, так і сказав мені, тай хлопці також були впевнені, що нам усім настане кінець, тільки-но подамося туди.

Як на зло в таборі закінчилися сухі пайки – до нас не могли долітати гвинтокрили, що скидали нам на пункт провізію. Район знаходився посеред узвишшя, палестинці звідкись понабирали «ПТУРСів», «ГРАДів» (6), і безперебійно лупили з них по наших «вертушках», а з прісною водою взагалі настала безвихідь...

Можна було легко відмовитися, не зреагувати на повідомлення. В разі сумнівності операцій так, зазвичай, і робилося. Та вже відтоді в мені вселилось єство, котре прагнуло суперечити будь-якому глуздові, й те помпезно-героїчне: Я ЛІКАР, ЦЕ МОЯ РОБОТА, Я ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ, усі ми... крім того, була версія, що залишились неушкодженими продовольчі склади поблизу школи, випадала нагода...

Так я й сказав полковникові:

– Не журіться, все буде о'кей! Я беру все на власну відповідальність! Let's go!

Разом зі мною нас було десятеро. Рейд розпочався вдало, після обіду ми під'їхали без пригод, довкола було тихо. Навіть погода видалась навдивовижу приємна – не спека, не палюча задуха, як завше там буває. Звідкись подув свіжий, прохолодний вітер. Ми шукали продовольчий склад, та нічого схожого поблизу не виявили, натомість натрапили на не знати ким і не знати для кого споруджену табличку-вказівник. На шматку фанери великими літерами було надряпано вуглиною: «MAJIM!» (7)

– Хто би сказав, що може означати цей дурнуватий слоган? – спитав, роззираючись на всі боки, завше саркастично-лютий радист, поляк Марек Думанскі.

Мені не довелося напружуватись, бо вже від часу нашого прибуття я почав відчувати, що мене веде щось, щось кермує мною, тож я ніскілечки не здивувався, коли в пам'яті зринуло-зблиснуло силоміць втовкмачуване давно, ще на заняттях з катехізису це давньогебрейське слово. Воно в тлумаченні нашого шкільного священика, голомозого коротуна-пастора означало...

– Це, хлопці, здається не слоган, напевне десь тут є вода... – ще трохи вагаючись, сказав я. – Колись я чув це слово...

І тоді ми побачили джерельце.

Кенієць Мгамбва, водій бронетранспортера, почувши про Біблію, взявся першим зняти пробу: витяг із наплічника свій, привезений із дому, розцяцькований химерним візерунком (він казав: «чарівний») глечик, зачерпнув ним води. Спершу ледь надсьорбнув, а потім уже пив жадібно, аж захлинався. Втамувавши спрагу, пожартував:

– Смачна вода! Нас класно зустрічають! Як на звану вечерю! Мені це подобається, I like it! – і знову наповнив глечик.

Він був вдосталь освіченим, добре володів англійською, та для загального розуміння зумисне вживав типові фрази.

– «Ай ла-а-айк»...– перекривив його Думанскі, котрий чогось недолюблював Мгамбва, – Краще молися своїм чорним богам, аби бісів шакідський бог сьогодні за нас забув, бо інакше, чую носом, твоє «ай лайк» нам через дупу вилізе!

– Моя чорна дупа спокійна! – вишкірився той своїми найбілішими в світі зубами, й відразу ж по тому його усміхнена голова тріснула мов кавун, мов томат, виплюснувши згустки кривавого мозку. На мить він так і залишився стояти – безголовий, – зі своїм повним води «чарівним» глечиком у руці.

Вогонь полився на нас із... важко було второпати – звідки стріляють, бо стріляли звідусіль!

– Падай! – загорлав Думанскі, штовхнув мене, сам упав навзнак, беркицьнувся кілька разів, перекотився за розвалений пристінок.

Ми з першої миті опинились удвох – решту було кого вбито, кого поранено, ми й не дізнавалися, по-правді – втікали, просто втікали від вогню, що не переставав лити, мов дощ...

...так от: Думанскі заховався за пристінок школи, намагався увімкнути рацію, й таки увімкнув, став кричати в слухавку, доповідати.

Ми були один від одного на відстані якихось п'яти метрів, він мене бачив і крикнув:

– На зв'язку є «вертушка»! Наша «вертушка» близько! Зараз будуть... де ми є приблизно?

– В дупі приблизно! Я не знаю... як це пояснити гелікоптерникам! Спитай їх: де вони зараз?!

...а Думанскі навіть не розлютився на мене... не до того йому тоді було, та й не встиг, бо біля нього вибухнула фугаска...

Все щезло.

Мене, мабуть, контузило, я не бачив довкола нічого, тільки чув пронизливе пищання в самій середині голови, неначе в навушниках, коли слухаєш соло-гітару «Рамштайн» (8)…

Коли перед очима розсіялись тьмяно-райдужні плями, я помітив затиснутий бетонною брилою лаз, що вів до колишнього продуктового погребу...

– Схованка? – я вголос питав сам у себе.

Іноді виникає таке: опинившись у самоті, дивишся на себе з осторонності, й думаєш: „А якого біса я роблю в цьому тілі, в цих обставинах?”

В стані війни можуть бути держави. Люди в стані війни бути не можуть, зате стан війни може настати в людині. Заклики й гасла залишаються позаду, приходить час неминучості смертовбивства. Хтось когось повинен убити... або – хтось тебе, або... Ти хочеш жити – виходить... Але ти не хочеш нікого вбивати! В тобі нема цього бажання! Не було ніколи! Навіщо? Це стан незбагнення, протесту від усвідомлення нікому не потрібної безглуздості. Стан малої дитини, котра бачить, як лаються, б'ються її батьки...

Я сховався й молився до святого Патріка, просив порятувати мене з небезпеки, допомогти мені вціліти... а потім збагнув, що це тепер не важливо... не настільки важливо... й згадав нашу маленьку Неллі.

Перед моїм відбуттям на війну ми все частіше сварилися з дружиною. Через її постійні докори, безгрошів'я, мої амбіції й численні поради тих-хто-бажає-нам-добра вона збиралася подати на розлучення. Це стало приводом ще більших сварок. Я не казав, що маю намір записатися до легіону, вона так і не знала, куди я потім зник, бо на той час жив окремо. Тоді я відвідав їх, зібрав свої речі, й хотів уже йти... Наша донечка, наша чотирирічна Неллі стояла осторонь і дивилася на нас з безпорадним подивом, вона думала, що то якась погана гра, яка повинна припинитися... гра не припинялася, й вона зробила те, що змогла – вхопила нас обох: мене – за полу плаща, дружину – за край халата й спробувала притягти, стулити, з'єднати нас...

Вона ще не мала того життєвого досвіду, в якому лише хтось один має рацію, хтось комусь щось винен, хтось когось мусить вбивати... не могла збагнути – навіщо? Їй було боляче, її боліли ми – те, з чого вона в цьому світі є, її поранена єдиносутність...

На якийсь час стрілянина вмовкла.

Я почув, що ВІН є там! Я ВЖЕ ЗНАВ ЙОГО ІМ'Я й покликав його:

– Веніяміне! Ти тут?!

– Тут! Я тут! – пролунало з погреба. Високий, дзвінкий голос відповів мовою, яку я вже починав розуміти.

Я витяг малого з-під руїн, а він був дуже гарним, посміхався до мене і тримав, не випускаючи з рук велику срібну чашу.

– Я не вкрав її... це для мого батька! – просився, квигнив він дивною говіркою, та не так, як розмовляють тамтешні євреї, мова хлопчика була дуже мелодійною. – Цю чашу подарував мені мій найстарший брат, ми не знали, що він є...

Так буває, коли насниться щось погане, та ти його не встиг ухопити, не запам'ятав... Хочеш забути, весь день іде шкереберть, пам'ять сама пускається в пошуки... за кожним разом дістається якогось незрозумілого, неосяжного в пробудженому стані пункту-відчуття... і – наче „зривається”, мов телефон, що „вибиває” невірно набраний номер...

Потім приходиш до тями, але то вже зовсім інша тяма. Інше відчуття і розуміння кожного окремого тіла. Лише того, окремого тіла.

Тільки одна тяма...

У нашому краї в той час був страшний голод. Привезене з Єгипту збіжжя вже скінчилося, та й воно нам дісталося аж надто дорогою ціною. Багатий господар, у якого ми купили зерно, чомусь запідозрив нас у крадіжці свого срібла, за те взяв, і залишив у заставу, одного з нас, а ради своєї примхи захотів наступного разу ще й побачити нашого меншого брата...

Батько наказав нам знову йти до Єгипту.

Але я заперечив:

– Марна річ... той господар без нашого найменшого брата навіть говорити з нами не буде! За такої умови ти мусиш послати Веніяміна з нами!

– Ви мені зло вчинили... – засмутився батько, – Навіщо було казати, що маєте ще одного брата?

– Той чоловік дуже випитував у нас звідки ми прийшли... та й про тебе, батьку, чи ти ще живий... – заступилися за мене брати, – Та чи є в нас іще один брат... ми йому розповіли. Ми ж не могли знати, що він скористається тим, що має збіжжя й вдіє таке... хіба ж ми могли сподіватися? Треба тепер на догоду тому панові так і зробити!

– На моє слово, пусти Веніяміна з нами! – додав я. – Обіцяю, що він разом із нами повернеться, ми будемо ситі й проживемо ще! Сам розумієш, яку відповідальність я беру на себе... не треба зволікати... якби ми відразу так учинили, то вже б давно повернулися зі збіжжям! Ми ще мусимо якось виправдатись перед тим паном за чиєсь срібло, що тоді невідь-звідки з'явилося в наших мішках...

Батько наш довго думав, затим повів:

– Добре, раз іншого виходу нема, зробіть так! Візьміть у дарунки тому панові трохи бальзаму, трохи меду, пахощів і ладану, крім того, візьміть срібла – удвоє на руку свою! Срібло, що випадково потрапило до ваших мішків, поверніть тому панові власноручно – мабуть, то помилка... Беріть вашого найменшого брата! Підводьтесь і йдіть до того чоловіка! Хай Бог дасть вам милосердя, й той чоловік відпустить брата, що залишився в нього бранцем... а я, певно, вже стратив свого сина...

Разом зі мною нас було десятеро.

Коли ми прийшли зі своїми дарами до Єгипту, нас зустріли з пишними почестями. Господар наказав управителеві забити худобину, влаштувати для нас вечерю.

Але люди, що були зі мною, настрашилися ще більше: це підступ, через те срібло на нас нападуть, повідбирають наших ослів, а нас усіх зроблять рабами!

З тим вони приступили до управителя й мовили:

– Послухай, чоловіче добрий! Ми прийшли сюди придбати збіжжя... те срібло, що тоді випадково знайшлося в наших мішках, ми повертаємо, а за нове збіжжя ми платимо власним сріблом – ось воно! Про ТЕ срібло ми навіть не відали...

А той заспокоїв їх:

– Мир вам, люди, не бійтеся! Раз уже ТЕ срібло якимось чином опинилось у ваших мішках, то значить його послав вам Бог! Заходьте!

А я бачив усе й мовчав, і вже знав...

Поки ми вмивалися з дороги, напували наших ослів, готували дарунки для господаря, я думав: Бог не міг так повеліти... справа не в сріблі, за яке нам весь час доводиться тепер виправдовуватись, навіть не в тому, що причиною наших злиднів став голод, який зробив нас заручниками заможного пана...

Передвчора місцевий кандидат привіз мені два мішки пшона для моїх курей... в нього проблеми зі шлунком – виразка. Я дав йому свого зілля з молодої ялички, порадив не пиячити на голодний шлунок і марно не нервувати, він до райради й так не пройде... Багатьом я відмовляю відразу, з порога... коли бачу, що людина прийшла не з бідою, а ніби побавитись в лотерею, ану ж виграю! Або – коли наперед бачу, що відвідувач рано чи пізно звинуватить мене у всіх своїх негараздах, подібно до того як в непогоді часто клянуть прогноз погоди...

Увечері з’явився господар, привітався з нами, спитав як почувається наш батько. Ми подякували за таку чуйність, низько йому вклонилися. Тоді він звів очі на Веніяміна, (насправді ж то був його рідний брат!), і промовив:

– То це і є ваш наймолодший брат? Він дуже гарний! Нехай Господь буде милосердним до тебе! – побажав він йому, й від того сам дуже розчулився, заплакав, стрімко вийшов із покоїв. Вчора, коли Довбуш уже пішов, я стояв на подвір'ї, сипав курям пшоно, й ураз, зачерпнувши з мішка, намацав щось у долоні З руки випала велика срібна монета, покотилась, підстрибуючи, по траві, раз по раз мерехтливо зблискуючи, впала, спинилась. Я хотів її підняти, нахилився – та замість монети знайшов мокрий вільховий листочок. Він тремтів, мов живий, блимав слабким світінням... а мені привиділось, що то монета...

Невдовзі господар повернувся. З його обличчя було видно, що він плакав, але вже вмився, заспокоївся й привів себе до порядку.

Він наказав подавати все до столу, проте сам всівся окремо. За звичаєм єгиптяни гидували їсти з нами, бо ми – євреї... я тоді також був євреєм...

Скільки ж треба було прожити життів, в скількох шкірах побувати, щоб аж тепер допетрати, що то – просто шкіри... і все, що довкола – також шкіри, оболонки, середовища, яких насправді може й взагалі не існує...

Так ми й сиділи – за різними столами, один навпроти одного. Володар багатих маєтків поглядав на свого наймолодшого брата й милувався ним, посилав від свого столу до нашого чимраз вишуканіші страви й напої. Веніямін також став посилати дари – від себе й від нас усіх...

Так тривало довго, ми ніби в якусь гру бавилися, аж поки не повпивалися.

Кури билися між собою, дзьобали одна одну, вишукуючи зернинки в траві....

...в Єгипті ми самі себе зробили бранцями, залежними від тих клятих обставин (9)! Брат залишився замість застави для того, щоби потім віддати в заставу ще одного, наймолодшого... так може тривати нескінченно, безперестанку, всі ми – полонені замкненого кола, котрим самі себе оточили! Як ці кури, що тепер снують хороводом довкола мене!

... я незчувся, як із-за гори Петрос (10) випхалась гроза.

Наступного дня ми, розморені, прокинулися пізно.

Той пан вчинив підлість, наказав управителеві до наших мішків зі збіжжям знову насипати срібла, на додаток – запхати його велику срібну чашу в мішок, який мав нести Веніямін, а потім наздогнати нас і звинуватити в крадіжці...

Та, попри всі часові переміни, чомусь моя душа завжди одностатева, й повертаючись, я завжди одного віку – старий! Старий мольфар... а в усіх інших виявах мене в будь-який спосіб обов'язково вбивають... є ж люди, що помирають так званою «своєю смертю», хоч, я думаю – це неправильно, тобто, як – своєю? Немає смерті своєї, не своєї, самогубства, вбивства... смерті взагалі не існує... є життя! Для чого ж тоді мені всі ті проміжні сутності? Для порівняння? Комбінації доль? Як шахівниця...

Того ранку я вирішив замовити собі щедрий, навіть розкішний сніданок, що складався з обов'язкових фруктів, салату, домашнього сиру, бекону, смаженого курчати, тушкованих в сметані нирок, яблучного пирога, персикового узвару й кави на десерт, а до того ж ще й пляшки старого червоного вина. На завершення мені принесли сигару, дорогу гаванську сигару, товсту, скручену з великого листка тютюну, що мав суміш запахів полину, меду, рому й ще чогось дуже загадково-приємного.

Існує думка, буцімто традицію ТАКИХ сніданків було започатковано як прелюдію, щоби той, хто отримує сніданок, іще гостріше відчув, що цього разу він снідає вже востаннє... така собі передмова до майбутньої тортури...

Наступна думка: той, хто споживає ТАКИЙ сніданок зосереджується на його якості, смачності, аби тільки не думати про те, що буде з ним опісля...

Переважно виконуються всі забаганки того, хто замовляє сніданок перед стратою.

Людей це дуже цікавить, їм кортить знати про відчуття за ТАКИМИ сніданками!

Не тому, що кожному лячно передбачати себе за подібних обставин, а від того, що в котромусь із закапелків кожної людської душі, десь глибоко всередині кожного живого людського тіла б'ється затаєна пам'ять про те, що весь його життєплин – не що інше, як ТАКИЙ сніданок із смачними й не дуже стравами, відчуттями задоволення чи огиди від них, думанням чи недуманням про них, а сніданок може бути довготривалим чи не дуже... але з обов'язковим і незворотнім фіналом! З тією лише різницею, що в того хто ЗАРАЗ снідає, фінал настане вже ось-ось...

Розкішний сніданок у самоті. Я тішився від тієї самоти, шкода лише, що тепер ця самота й цей сніданок не з власної волі... Але мені було добре! Я згадав, як найпершого разу, в дитинстві, опинився вдома надовго сам, без нікого й також не з власної волі, й спочатку було страшно й дивно...

Мені не щастило на дідусів... не знав: як то – любити дідуся? Не випадало з ними спілкуватися.

ЦЕ трапилось саме тоді, коли помер один із них. Мені нічого не казали, я ж-бо ще дитина... та я підслухав, вчув.

...на столі побачив шахівницю.

Шахи мені не подобалось ніколи, я вигадав собі інакшу забавку, мої шахи як хотіли – так і ходили, й були не однакові, як усі ті фігури, а мали власні форми, обличчя, могли розмовляти... вони були різні! Я їх ліпив із пластиліну.

Тоді й відчув!

Батьки поїхали на похорон, а я – сам собі, понавигадував героїв (неправда, вони не герої – прості персонажі, дійові особи) САМ! – і яка ж то втіха! Раптом, коли робив нову фігурку, побачив...

Це тепер я ладен зрозуміти, що то – втіха, а тоді була якась дивота, все так незвично забарвилося, завиразнішало...

Тепер майже кожен мій ранок – сублімація того дитинячого сприйняття. Тепер я добре розумію, кожного ранку споживаючи неодмінну, чимраз більшу кількість кави, як яскравішає, набирає кольорів світ перед очима! Та тепер воно штучне, бо мені вже відоме це відчуття, я його пам'ятаю, знаю, тому й намагаюсь його відтворити, вичікую... а тоді воно в мені спалахнуло, і я вперше ДІЗНАВСЯ (а мені було, либонь, десь п'ять років!) що я НІКОЛИ НЕ ЗМОЖУ ПОМЕРТИ!

Є тільки життя... Для чого ж тоді всі мої проміжні сутності? Для порівняння? Комбінації доль?

Дотепер так і не навчився грати в шахи... хіба ж можна ТАК бавитись?

До камери тихо зайшов молодий пастор.

А я саме збирався розпочати церемонію з сигарою...

Пастор не спитав, як я себе почуваю, чи який у мене настрій. Він був хорошою, доброю людиною, та крім того – був розумним чоловіком, і розумів недоречність таких запитань. Він просто привітався й сказав, що коли я дуже хочу палити, то можу це робити, воно йому зовсім не заважатиме. Подав мені руку.

Я припалив сигару й весело вирік:

– Отче! Я щойно дійшов висновку, що все життя помилявся, мені треба було жити так щодня, а не лише сьогодні... сприймати, розуміти, що всі ті сум'яття, суєтні поривання – марнота, це лише передмова остаточного кінця, й не треба себе дурити в тому, що кінець іще десь далеко, ще довго чекати, й від того розпорошуватись на різний непотріб... Жити! Я тішуся, що Бог дав мені нагоду це збагнути!

– Навіть, якщо це збагнення... так пізно... вже тепер? – не заховав здивування пастор. Він також ХОТІВ ЗНАТИ!

– Не навіть, а САМЕ тепер, отче!

В його навстіж розчахнутих сірих очах, що були постійним знаком питання на блідому обличчі з чолом мислителя й впертим боксерським підборіддям, я помітив збентеження, здавалось, він хоче вибачитись, перепроситися за все, що зараз тут зі мною відбувається.

Все ще ніяковіючи й трохи затинаючись, він повільно проказав:

– Розумію, що це безглуздя, але... мені дуже хочеться що-небудь для тебе зробити... увечері я буду говорити про тебе на службі, буду просити наших братів і сестер молитися за спасіння твоєї душі... скажи, про що ти хочеш попросити Бога?

– Я скоро сам йому скажу, не варто обтяжувати людей... але я маю що сказати їм! Може це й звучить занадто гучно, та нехай це буде моїм посланням у життя... Перекажіть людям, отче, нехай будуть уважними до кожної миті, котру живуть, але не з застережним острахом, не з фанатичним переляком... хай просто живуть... радісно!

– ...просто живуть радісно... і без остраху! – повторив він, помовчав, і було видно, що він запам'ятовує мої слова. Коли він знову поглянув на мене, я зауважив, що цей пастор – дуже молодий чоловік, майже юнак! Він продовжив: – Знаєш, я один у нашому містечку зголосився сповідати засуджених до страти... і в мене вже було два таких досвіди... звісно – вони зовсім різні, неподібні... розумієш, для більшості наших прихожан Віра й Бог – це страхова компанія, яка дає ҐАРАНТІЇ, що смерть – це ще не кінець, і що ДАЛІ БУДЕ ЩОСЬ... а після тих відвідин, після тих сповідей... я став ловити себе на тому, що розмірковуючи вголос про царство небесне, сам роблюся схожим на спритного агента тієї компанії... не тому, що сам не вірю в те, що пропоную... а тому, що сподіваюся на певний відсоток від кількості зреалізованих страхових полісів... А теперішні твої слова... – він винувато посміхнувся.

– Не журіться, отче! Все буде добре, адже це правда? – мені була близькою його юнача відвертість. Я захотів його підтримати.

– Правда! Я не журюся за тебе! І за себе, чомусь, також ... – він знову знітився й замовк.

Нам обом допомогла тиша. Вона протривала рівно стільки, скільки було належно, й кожен мав можливість подумати про те, чого потребує він сам.

– Мабуть, тепер мені вже час... – розгублено стенув своїми хлоп'ячими плечима пастор.

– І мені, певно, також! Щасти вам!

Люди часто приходять до мене. Багатьом я відмовляю з порога. Та є такі, котрим, навіть якщо й хочу – не можу відмовити... коли бачу, що мені вірять...

Знову пустився дощ. Тихий і слабкий, мов спомин про вчорашню грозу. Ледь чути, як десь далеко тужно дихають старі скелі...

Скільки ж разів треба ще прожити, щоби стати мудрішим?

Але ж тепер, у порівнянні з усіма попередніми станами, я почуваюся мудрішим, тож виходить, теперішній-я-мольфар – дурніший від того, що ще буду? Чи ні? Взагалі – чи існує мудрість як Мудрість? Не розум, що є на противагу глупоті, це зрозуміло...

Пес чомусь скавулить і виє посеред білого дня...

Поперек не перестає нити... й голова чогось паморочиться... раз по раз терпне, робиться неслухняним усе тіло, очі бачать не те, що перед ними, а щось зовсім інше, незнайоме й незбагненне... така погода? Здається, не погода... ВОНО десь всередині...

Звідки в мені з'явилась ця дивна, незвична, якась байдужна знемога? Хотів підвестися, намагався й не зміг... потім спробував знову... не зміг... а тепер відчуваю, що вже й розхотілося! Невже – кінець?! Але ж це...

_____________
1. Мольфар – у гуцулів: чаклун, ворожбит, знахар
2. Дзвінчучка, Дзвінка – за легендою Довбушева коханка, від пострілу її ревнивого чоловіка загинув Довбуш
3. Сихів – колишнє передмістя, тепер – один із районів Львова
4. Святий Патрік – за повір'ям – покровитель Ірландії
5. emunah (євр.) – правда
6. ПТУРС, ГРАД – протиповітряні стрілецькі установки, вироблені в СРСР
7. MAJIM – з давньоєврейської: вода, крім того, це слово має множинне значення, також синонім всього живого, світ, природа
8. «Рамштайн» – рок-гурт, музика в стилі важкого металевого року
9. В Єгипті ми стали бранцями... – суб'єктивне тлумачення автором біблійної „Пригоди з чашею”
10. Петрос – одна з найвищих гір Говерлянського масиву

Copyright © 2007 Life, and Death, and Giants...