КОНКУРСАНТ 15
НЕ САМИМ БАТОНОМ
Весна вже давалася чути сумішшю густо подрібнених голосів підобіднього міста, особливими запахами від набубнявілих вологою крон, мокрого, зряснілого свіжими калюжами асфальту та розпруженням втомлених минулими холодами тіл.
Зовсім тепло ще не зробилося. Лавки в сквері були вологі й зимні, довго не всидиш, сніг подертими латками ще лежав на квітниках. Сумний окислено-бронзовий Адам Міцкевич споглядав зі свого п'єдесталу на відтінки сірого, якими зафарбувала рання весна його сквер і все, що було в ньому: кущі, клумби, два паралельні хідники, двох чоловіків, що прилаштувались пообідати на лавці.
Вони прийшли, бо приходили так щодня вже кілька років поспіль.
Обоє були приблизно одного невизначно-середнього віку, можливо й ні, просто такими на вигляд робив їх безвиразний, майже ніяк-однаковий одяг. Був іще й третій, також подібний, та цього разу він чогось запізнювався.
Всі троє – подібні, однаково-різні, – приходили сюди завжди й за будь-якої погоди. Виміром для них слугувало бамкання дзиґаря на ратуші – вже перша!
– Диви! Білка! – раптом вигукнув один.
– Білка? – пообзирався другий. Врешті вгледів і заперечив авторитетно: – Ні-і-і... це, чувак, не білка... це куниця!
– Ку-ни-ця... – той не спитав, а повільно порозтягував на склади, ніби витріпав припорошене забуттям, а тепер мимохіть знайдене в закапелку пам'яті слово.
Куниця виникла в сквері несподівано й зовсім недоречно. Її нахабна чорно-руда пляма спалахнула раптово на позеленілому плечі Міцкевича, й аж ніяк не поєднувалася з довколишньою млявою сірістю.
– Куниця... звідки вона взялася тут?
Невдовзі на початку алеї замаячіла приземкувата фігура третього.
– Вітаю паньство! – лисуватий чоловічок приєднався до них, поклав свою незмінну коленкорову папку скраєчку лавки, поручкався, – Даруйте, що припізнився... мав невідкладні справи... – він витяг з-за пазухи півлітру горілки-«розливанки». Та, побачивши стурбовані міни своїх компаньйонів, спитав:
– Що сталося?
– Сталося! Он – куниця!
– Де?
– Тільки-що була... там, на Міцкевичі...
Куниця, справді, кудись зникла, мабуть заховалася за спину поета.
Один із них вже встиг приготувати обідній стіл: свій брудно-морквяного кольору порепаний футляр зі скрипкою застосував у якості підвищення, застелив його листками рекламної газети, поклав на нього розкриту скляну банку з салатом і заходився краяти великими шматками рум'яну булку-батон.
Він розпочав свою оповідку першим:
– Маю одну невеличку гризоту... замислив симфонію... Тема – життя вулиці... ходять люди, різні люди. Різні епохи, різні, відокремлені стилі життя, манери, але характери перехожих постійні, вічні за всіх часів і за всіх епох... в симфонії мають звучати водночас кілька різних, неподібних тем, власне, характерів, образів... але разом вони повинні утворювати єдину, спільну тему вулиці... вічну тему!
Він був худорлявим, найвищим серед них зростом, мав довге, пряме, русяве й подекуди сиве волосся, видовжене з масивним підборіддям і виразними вилицями бліде обличчя.
– Так у чому ж твоя гризота? – зацікавився той, що взявся розливати до пластикових стаканчиків горілку. Картатий шалик і бурячкових тонів берет трохи вирізняли його, натякаючи на частку певної творчої винятковості, – Ідея чудова... так ще ніхто не робив... не маю сумніву, тобі воно вдасться! А які інструменти ... Он вона!
Куниця вже перемістилася на товсту гілку каштана поблизу їхньої лавки.
– Ага! Певно, їсти хоче... Інструменти не проблема... – зітхнув музикант, – Проблема – сам формат твору. Мені не хочеться братися за новітні форми академічної музики... – мовив повагом. Надщипуючи батон, він кидав крихти горобцям і голубам, які витворили довкола лавки химерний танок-хоровод.
Враз куниця стрілою метнулася до них, миттю вихопила з його руки решту булки й злетіла з нею на дерево.
– От зараза! Звідки тут взагалі куниця? – смикнувся було вслід за нею скрипаль. – Не спіймати...
Злодійка не збиралася далеко втікати. Примостилася зі своєю здобиччю на тому ж каштані й зиркала звідти на ошелешених чоловіків.
– Пусте! Не хлібом єдиним... жуй на здоров'я! – махнув їй рукою чоловік в береті. – Треба тебе запам'ятати... поява куниці в звичному житті! Не хлібом єдиним... не самим батоном – тема! А я тут вчора накидав ескіз, ось, гляньте...
На зіжмаканому клапті картону уривчастими штрихами олівця було зображено велике око, розділене чотирма секторами; в кожному – символи, що нагадували пори року: осінь, зиму, весну й літо. З ока стікала, падала велика крапля-сльоза. Всередині краплі сидів чоловік на табуреті, обхопивши голову руками.
– Сила! – першим озвався лисуватий, котрого вони між собою прозивали «пан економіст», – Як буде треба хорошого картону, скажеш... в нас інколи трапляється... А в якій, до речі, техніці збираєшся?
– У мене та ж сама проблема... в якій манері, якою технікою це зробити... тут є кілька варіантів...
Та маляр не встиг повідомити про свої варіанти, бо побачив, як від пам'ятника в напрямку їхнього «застілля» швидко, наскільки дозволяли йому вага й розміри тіла, суне міліціянт.
– Та-а-ак! Розпиваємо! – огрядний, вже не молодий молодший лейтенант говорив не дуже строго, швидше для годиться.
– Та нас тільки-що внаглу пограбували, пане шерифе! Куди міліція дивиться? – вдав обурення скрипаль, показуючи на винуватицю.
Грабіжниця-куниця тим часом вже повернулася на облюбований пам'ятник, і вмостившись на товстій книжці в руці незворушного поета, безтурботно доїдала рештки впольованої булки.
– Куниця... – міліціянт скинув кашкета, витер пухкою долонею зряснілу від поту маківку. – Хлопці, вважайте... Нас сьогодні від шостої ранку мордують... новий міністр приперся. Я-то можу «закрити очі», але ви знаєте, які тепер порядки...
– Доброго здоров'я, Казимировичу! – шанобливо вклонився йому «пан економіст». – Ми тут дискутуємо про майбутню картину, подивіться... нам цікава ваша думка! Як би ви хотіли бачити, якби йшлося про Вас особисто, про вашу душу? Що ви тут бачите?
– Що бачу... – міліціянт обережно взяв малюнок, покрутив у різні боки, ще якийсь час оглядав його, примружившись, з відстані витягнутої руки, помовчав, віддав художникові, – Хлоп скулився... чогось він у тебе дуже слабенький, якийсь кволий дуже, жалібний... якби я вмів малювати, то намалював би цього хлопа так, аби було видно, що голова в нього й без того мало не тріскає... від цього собачого життя, але він її сильно, ще сильніше стискає... і так... сильно тисне... сильно!
– А техніка, техніка? – зазирав у його лице той.
– Де ж я знаю... так і лишай! А як спитають, скажеш: авангард! – зареготав. – Добре, хлопці, йду я... але ви вважайте! – пригрозив товстим пальцем, і подався розвальцем далі.
– Будьте певні, Казимировичу! – гукнув йому навздогін лисуватий, помахав на прощання. Закороткі пропорційно до його тулуба руки швидко й безперестанку рухались. Саме через цю свою ваду він вигадав такий спосіб приховувати її, тож постійно жестикулював при розмові,– Я, паньство, тепер працюю над створенням проґрами... якщо паньство пригадує, я розповідав про власну теорію, яка може дати суспільствові майже блискавичного досягнення добробуту для всіх, причому так, паньство, що ніхто нікому не буде заздрити... і, хоч це може й звучати банально, але проґрама є соціально-економічна... де на першому місці соціум! – він порозливав залишки горілки, порожню пляшку сховав собі за пазуху. – В її основі, паньство, є людські чинники, на них і базуватиметься все економічне підґрунтя... Бо, як вірно було зазначено... – він подивився на куницю – ... не хлібом єдиним, правда?
Куниця кусала булку поволі, не квапилась.
– Ой, дивіться: білочка, білочка! – троє дівчат-студенток, проминаючи сквер, зупинилися біля пам'ятника.
Всі вони були високими, вбраними попри не теплу ще пору, в легкі розпанахані курточки, коротюсінькі спіднички, волосся в усіх трьох було довгим, різнокольоровим і розхристаним від вітру, а може то було зроблено штучно, «так-ніби»... та виглядало гарно. Жодна з дівчат не була красивою в загальному розумінні «красивості», але в своїй триєдиній сукупності на невиразному тлі ще не розповненої весни, вони були знаком молодої сили, натяком, попередженням про те, що весна ось-ось – і вже станеться... й були навдивовижу прекрасними!
– Цікаво, чим усі ці молоді тьолки харчуються? – тихо, ніби сам себе, запитав художник. – Всі такі високі, здоровенні такі... кров з молоком!
– Причому, паньство, зі згущеним! – примружився «пан економіст», і ступивши кілька м'яких, скрадливих кроків до пам'ятника, тихо, напівшепотом замуркотів: – Це, я перепрошую, чарівні мої панни, не білочка... а куниця, так би мовити, маленька хижа самиця... лукаве звірятко, яке...
І дівчата засміялися. Засміялися так, як повинні сміятися всі дівчата за такої пори: відразу, гуртом і голосно. А потім, навіть не глянувши на нього й на його приятелів, пішли собі, як і перед тим, перемовляючись про щось своє-дівоче.
Якби скрипаль, що збирався писати симфонію, таки взявся її писати, то мав би додати до згаданих тем ще й тему того, що відтак сталося, і мусив би перед початком партитури покласти якийсь новий значок, який вказував би, як лунко й значуще може звучати тиша, що постала серед них і в цілому світі довкола їхньої лавки.
Вмістом паузи було не те, що вони зненацька усвідомили власну вже-не-молодість, й не те, що розуміли: дівчата сміялися не з підстаркуватого ловеласа, і не з його жартів, а тому, що вони – дівчата. Не більше... й не менше! Пішли собі далі... а чоловіки навіть не перезирнулись між собою. І дивина: цього разу вони не стали коментували появу дівчат жартом, або ще якось, як робили зазвичай! Просто мовчали. Так тривало якийсь час. Могло би тривати й довше, але вже туго бамкнув годинник на ратуші.
Для них настав час розходились. Того дня скінчився час їх обідньої зустрічі.
– Ну, хіба, до завтра... – скрипаль взяв футляр, розкрив його, вийняв скрипку й став повільно торкатися, мов намацувати струни, кілки, смичок. Тепер вираз його обличчя перемінився, став зосередженим – він уже був на роботі... Тут, у сквері, він грав багато років, однак зумисне завжди відходив кілька метрів ліворуч, або праворуч, стояв і грав трохи осторонь від їхньої лавочки. Він, певною мірою, навіть пишався тим, що „заробляє собі на прожиття” своїм талантом.
– До завтра... треба тебе запам'ятати... не хлібом єдиним... не самим батоном... – ще раз глянувши на куницю, маляр поклав клапоть картону з намальованим оком у пластиковий пакет, загорнув його в ще один і вже тоді взяв під пахву, – До завтра! – гукнув і, не озираючись, мерщій побіг, бо спізнювався на базар, де працював вантажником. Йому пощастило трохи менше, хоча був час, коли він малював швидкі портрети-шаржі тут же, в сквері... тут і спіткав якось двох своїх теперішніх побратимів. Але перестав (як сам казав – мазюкати таке), бо повважав це для себе принизливим.
– Так, направду, вже час... до завтра, паньство! – «пан економіст», творець програми всезагального добробуту, взяв свою папку й пішов блукати містом у пошуках макулатури.
Казати один одному: «До завтра!», як і щоденна зустріч за півлітрою дешевої «розливанки» також було їхньою традицією, чи скоріше – доброю звичкою.
До завтра, до наступного дня, до наступної такої ж самої неповторної в одному й тому ж часі на тій самій лавці зустрічі, кожен ішов у свій бік, мав свій, окремий бік, свій вимушений вимір існування.
Потреба в „до завтра” була в кожного, тому наступного дня, так само як і всіх попередніх днів, місяців, років кожен з них ітиме сюди – в сквер. Кожен поокремості знатиме, що швидше за все, ніколи не здійснить того, про що стане розповідати. Кожен, рідко опиняючись наодинці сам із собою і з правдою того, що він тепер невдаха, все-таки залишить собі крихітну надію, що колись цей полон, це замкнене коло заручництва в клятих обставинах скінчиться... і він зможе, й зробить те, про що розповідатиме, або щось інше, або й ні... та це вже не так важливо, важливим було те, що вони мали кому сказати про це, поговорити й послухати, може згадати щось, ну, хоча би й ту куницю...
Куниця все ще сиділа на бронзовому плечі поета, що постав тут раз і назавше в статичній задумі. Вона не поспішала повертатися до свого звичного середовища – до лісу, чи ще там кудись. Знайшла прихисток на пам'ятнику, й визирала, сподіваючись майбутньої здобичі, бо вже встигла все доїсти.
НЕВІРШІ
ВАРІАНТИ
Варіант перший
Тобі зав'язують очі й кажуть: „Зараз ти зайдеш до темної печери невідомої висоти, ширини й довжини з невідомими небезпеками, що постійно чатують на тебе!”
Що, страшно? Ага!
Варіант другий
Тобі зав'язують очі й кажуть: „Зараз ти зайдеш до темної печери певної висоти, ширини, довжини, напханої несподіванками на кшталт ями з брудною рідиною, купою кусючих членистоногих і плазунів, або ще – зі знавіснілим котярою, що з вереском стрибне тобі на груди й трохи подряпає...”
Теж страшнувато, та вже веселіше, правда?
Така собі доза адреналіну... Ага.
Варіант третій
Тобі взагалі нічого не кажуть, тупо зав'язують очі, так само тупо дають копняка й спрямовують у безвість...
Страшно? А якщо порівняти з попередніми варіантами? Ага...
Варіант четвертий
Тебе не хапають, очей не зав'язують, взагалі – не чіпають...
Але щодня, щохвилини, щомиті хтось тобі нашіптує, що прийде час – і з тобою неодмінно трапиться така халепа...
То що ж тоді страшніше? Ага!
Варіант наступний
Ти нікого не слухаєш, сидиш собі тихенько в своїй нірочці, посилаєш усіх деінде з тими печерами...
І зненацька, захопившись власною самодостатністю, все-таки потрапляєш до печери...
А куди ж ти подінешся?
Страшно ? Ага!
Варіант останній
Ти знаєш про всі попередні варіанти, але... Але тобі не страшно! Відчуваєш різницю? Спробуй! Просто знаєш і віриш, що ти не сам, ніколи не був сам!
Згадай про всі ті печери, до яких тобі вже доводилось потрапляти, про те, як ти вибирався з них, тяжко-важко, та все ж вибирався! Ага! Навіть якщо зараз ти знаходишся в тій зловісній печері, то, зверни увагу: темну пов'язку зі своїх очей ти вже скинув...
Інакше – як би ти спромігся дочитати цю писанину аж до цього варіанту? Ага! Ага!
То значить, ти вже виходиш із тієї печери! Йди на світло! Рухайся до нього! Вийшов?
Привіт!
ДЕШЕВА ЦИГАРКА
Поетика санскриту визначає дев'ять основних почуттів:
любов, сміх (іронія), співчуття, гнів, мужність, страх,
відраза, одкровення й відречення від світу... любов до паління аж ніяк не схожа на кохання до жінки... несхожа настільки, наскільки, коли палиш, то також начебто розумієш, що палити взагалі-то шкідливо, та спочатку кайфуєш від цигарки...
... дешева цигарка – то сатира. Дорога цигарка – іронія... а дуже дорога сигара – то просто дорога сигара!
... я щиро співчуваю всім на світі курцям (серед них було стільки добрих людей!) так само, як і тим, котрі вже кинули палити... а ще більше – тим, котрі ще не починали.
Про тих, котрі навіть не почнуть, змовчу. Я їм не співчуваю... я їм заздрю!
... я не гніваюсь від того, що палю. А палю не через те, що гніваюсь. Тепер ці речення можна поміняти місцями... або покласти на кінці десять знаків запитання...
Виглядатиме поважно й багатозначно!
... мужньо палити можна лише дешеву цигарку, або ж люльку. Всі інші види паління, наприклад кальян – то вже не мужність, а насолода, про неї в переліку почуттів поетики санскриту зовсім не згадується...
... страшно робиться, коли дізнаєшся про всілякі хвороби, що виникають внаслідок паління. Та ще страшніше – коли з кіосків зникають твої улюблені дешеві цигарки...
... коли накуришся дешевих цигарок аж до оскоми, аж до блювоти, тоді починаєш розуміти наскільки смачне, різнобарвне й прекрасне довколишнє життя, тай живеш собі далі!
... треба спромогтися все-таки кинути палити, тоді й усвідомиш, що насправді все – марнота: дешеві, недешеві цигарки, паління, непаління... говоріння, мовчання, думання, бездумність... взагалі – все! Так що ж тоді з тим робити? ... тоді береш цигарку...
* * *
Дорослішаєш – і дедалі рідшають миті засинання, коли це стає невимовною втіхою. Коли занурюєшся в сон, не провалюєшся змучено, не «вимикаєшся», а ніби пірнаєш, поринаєш. Ніщо тебе не обтяжує...
Тихий радісний спокій...
А коли тобі вночі знову не спиться, опиняєшся сам на сам із темною німотою в кімнаті, й посеред неї – лунке цокання годинника. Годинник цокає й цокає, за якийсь час тобі починає здаватися, що він, мов ненажерливий гриф, видзьобує твоє тім'я. Щоб відволіктися, хочеш уявити, що твоя кімната – то човен, який кудись пливе, або купе вагона в потязі, який кудись їде... тоді ти лягаєш на правий бік, міцно притискаєшся вухом до подушки, й чуєш, як двигтить земля – десь неподалік є колія, по ній мчить потяг, у ньому на полиці лежить хтось, не знати на якому боці й чи взагалі на боці, а не горілиць на спині, або на животі... йому це байдуже, бо він не просто спить, а їде й спить! Навіть не здогадується, що ти є, й ти його чуєш...
Потім ти згадуєш одне зі своїх перших дитячих здивувань: «Я стою, а всі дороги довкола мене рухаються!» Так було, коли в дитинстві їхав кудись далеко, вагон на якийсь час зупинився, стояв, а натомість рухався потяг, що проїздив попри твоє вікно, й тобі здалося, що їдеш ти... або коли стоїш на містку через річку. Річка стоїть – а ти пливеш, або під ліхтарем, коли сипле лапатий сніг – ти сам летиш!
А годинник цокає й цокає, ти вже не змозі нічого уявляти, не в силі згадувати... і бачиш, що тепер ти вже в авто, в таксі, а годинник – то лічильник в тому авті, він відраховує твої гроші – миті твого життя, машина їде-петляє зумисне довгими кружними дорогами так, аби наприкінці маршруту відібрати до копійки все, що в тебе залишилося. Весь час придивляєшся до того таксиста, намагаєшся згадати – де ж ти його бачив раніше... ніяк не можеш, але чимдалі впевнюєшся, що бачив, бачив його! А вже над ранок, змордувавшися від вимушено-бадьорого неспання, нарешті впізнаєш його – це ж бо ти сам!
НА ПРАВИЙ БІК
Вони роздяглися. Поволі, кожен по окремості. Поскладали кожен по окремості свій одяг на однакові стільці-пуфики по різні сторони старого півтораспального (він завжди думав яке дурнувате слово – „півтораспальне”) ліжка, й звично легко (обережно, сторожко) не торкаючись (не зачіпаючи, не заважаючи одне одному), повкладалися до сну. Кожен зі свого боку тихо, м'яко (акуратно, обережно, сторожко) повернувся на правий бік. Він, переконавшись, що вона вже вляглася, вкрив обоє їхніх втомлених днем (життям?) тіл легким коцом: до плечей (не вище, не нижче, не попід шию). Вичекав мить, і підсунувся ближче до її спини, притулився (легко, обережно, на відстані доторку), поклав ліву руку на її стан (талію, живіт?). Обоє по черзі зітхнули. Далі мав бути сон.
Вона завжди засинала першою, а він, чекаючи доки вона не засне, завжди любив ще якийсь час полежати так, дослухаючись до її дихання, подумати про щось своє, а вже потім услід за нею спокійно поринати в сон.
Вони жили довго й щасливо, дуже довго й дуже щасливо, задуже, задовго... тепер їм уже просто нічого не залишалося як просто померти разом, рівночасно. Так і зробили.
Він тихо підвівся з ліжка, зайшов до кухні, повідкривав усі ручки в газовій плиті, відчинив дверцята духовки, зачинив усі кватирки, залишив відчиненими всі двері, що вели від кухні до спальні, й повернувся в ліжко. Тихо (акуратно, обережно, сторожко) ліг, прислухався. Вона не спала. Тоді він вичекав мить, і підсунувся ближче до її спини, притулився (легко, обережно, на відстані доторку), поклав ліву руку на її стан (талію, живіт?). Обоє по черзі зітхнули.
_________Давно в Київській Русі був звичай: на ярмаркових площах у
день Вербної неділі розігрувалось дійство, що носило назвуШУТКОВА ВИСТАВА
Відчиняються двері,
Підіймається завіса,
Розчинюються долі,
Зачинається дійство!
На сцені за столом сидять Мудрець і Блазень, Вельможа й Жебрак, Схимник і Гульвіса, Лікар і Кат, Поет і Невіглас.
Далі, дещо відсторонено: Вар'ят, Пресвітер, Повія, Вчитель, Астролог, Інспектор ДАІ, Понтій Пілат, Сліпий Бандурист, Мао Цзе Дун, Просто Дурень, Чарлі Чаплін, я, Доярка Настя, Франциск Гойя, Двоє Братів-Боксерів, Моцарт, знову я, а також – Всі Інші.
Всі сидять, чекають. Вірніше – чатують. Чигають. Пантрують. Пильнують.
Жують, ковтають, ремиґають, вдають, ніби про щось говорять, а насправді – ждуть.
БО ВІН МАЄ ПРИЙТИ!
– Збийтеся, людоньки! Не напружуйте м'язи ваших облич у вдаваному „cheese!”
Він вам нічого лихого не зробить, як не зробив дотепер за тих 2000 з гаком років. Не відімстить ні за ті цвяхи, що вже заіржавіли від часу нашої першої зради, ні за ті, залізо до яких ще лише плавиться в закапелках наших душ.
Бо він знає: такі ми вже є у цій виставі... Що ж йому з нами робити?
Він просто прийде. Наш добрий глядач, єдиний добрий глядач у цьому театрі.
Дивитиметься на нас, бо раз і назавше заплатив за нас.
Знову буде слухати наперед відомі йому репліки, спостерігати за наперед відомими йому мізансценами.
Сумуватиме й радітиме разом із нами, та більше від нас, бо ми – граємо, а він нас любить...
Він не освище нас за наші невдачі, не вигукне: „Браво!” за наші успіхи... і не зайде по закінченні вистави до нас за лаштунки з букетом... бо подарував нам усі найкращі квіти, що є...
Як і цей наш маленький театрик, як і ці наші ролі в ньому...
Однак, він – не власник. Він – наш добрий глядач.
Погляньте, колеги! Там, у будці суфлера знайшлися свічки!
Давайте разом підійдемо до рампи: кожен – зі своєю запаленою свічкою, і просто вклонимось йому за те, що він уже прийшов і ще обов’язково прийде!
Наш добрий глядач.
ЗАБАВКА
На рівному полі рівна кількість чорних і білих клітинок.
Рівними рядами вишикувались чорні та білі фігури в рівній кількості.
В кожної з них – різні права, рівні з такими ж фігурами протилежного кольору.
Рівна, необмежена кількість різних ходів.
Спокій триває, допоки не буде зроблено перший хід.
Тепер уже рівність зруйновано! В кожної з фігур уже з'явилась окрема доля.
Хтось буде нападати, хтось захищатиметься, хтось когось уб'є, хтось загине за когось, когось за когось обміняють, хтось заступиться за когось, хтось просто втече, хтось за когось заховається, хтось спокуситься на щось і буде зненацька обдуреним, хтось комусь запропо- нує розійтися з миром, або й ні... залежно від розвитку гри...
Спокій настане тоді, коли поле зробиться скринькою, куди поскладають всі ті фігури-долі.
Тоді вони перестануть бути різними, чорними чи білими, без права ходити, з єдиною можливістю калатати, б'ючись одна об одну всередині тієї скрині-домовини, коли хтось нестиме цю забавку.
ТЕПЕР
„Мене нема...”
Пам'ятаєш, коли і як ти це казав? Тебе тоді й справді не було, бо ти розчинився в рідній душі, злився з рідним єством, став його часткою... Ти летів, тобі хотілось летіти ще й ще... і ти знав, що так треба... тобі й усім!
„Мене нема...” – кажеш сам собі тепер. Тебе тепер справді нема. Бо ти відсутній від суті своєї. Вона – справжня, ти тепер це добре знаєш, а ще знаєш, що так як є тепер ти вже не зможеш... і від цього тобі ще паскудніше, ніж від мокрого холоду, що зробив тебе заручником твого змордованого тіла...
А воно, тіло, спантеличене так само, бо не потребує жодних логічних пояснень щодо якихось обставин. Воно – мудре, бо знає все від самого свого початку. Одна з істин життя...
Обов'язково потрібно жити... Твоє тіло щире, бо не дурить себе, й тебе не дурить. То ж навіщо ти так над ним знущаєшся? Хто дав тобі право чинити саме цей гріх, людино? Тобі даровано чудовий інструмент, котрий дає здатність відчувати всі прояви того, що в тебе є душа. Ти можеш бачити красу, чути її, співати про неї...
Ти можеш літати, як виявилось!
Тобі, врешті, може бути просто тепло...
А найголовніше: ти можеш зрозуміти, що так повинно бути!
То чому ж ти мерзнеш, людино? І чому тобі не робиться аніскілечки тепліше від того, коли вчуєш, відчуєш, що десь там твоє розділене єство також мерзне й нудиться від цілковитої абсурдності тих клятих обставин?
Що з тобою, людино?
Бог з тобою, людино!
„Мене нема...” – так кажеш ти зараз у церкві. Це також правда, бо тобі вже показано, вказано. Тепер вже все, що знаєш ти і все, що віддавна знає твоє тіло зрослося в єдине знання, а тому: чимдуж квапся, людино, поспішай, хапай своє тіло, біжи, мчи, лети! Інакше – проґавиш.
„Мене нема...”
Я вже є!
Я буду!
* * *
Хлопчисько, хлопчисько...
Скільки жінок дорікало тобі так? Кожна – інакше... одна: зчудована з того, що ти, немов хлопчисько, тішився життям, в якому була вона... інша: скрушно, від того, що ти, немов хлопчисько, лише тішився життям, а мав би, за її переконанням, тішити її в одному з тобою житті... ще інша – ...
Необов'язково... достатньо...
Хлопчисько, хлопчисько...
Як бився ти до крові з удвічі більшим і дужчим за тебе ровесником, бо знав, що він – підлота...
Тепер ти так уже не вчиниш.
Найперше з того, що вже на початку знаєш, що аж ніяк не здолаєш того ґевала... крім того, навіть не починав би, бо вже знаєш...
А всім довкола: і тому ґевалові, тай сам собі ти просто переконливо довів би, що битися, взагалі-то, недобре...
Хлопчисько, хлопчисько...
Ти взяв – тай навчився грати на гітарі лише тому, що твоя дівчинка вподобала собі того, котрий ледь на гітарі бренькав...
Ти навчився грати краще, почав складати пісні, виступати на сцені, навчився подобатись дівчатам...
але та дівчинка все-одно вподобала собі іншого...
Хлопчисько, хлопчисько...
Ти ніколи вже не напишеш простецького слиняво-сентиментального віршика, пісеньки... ти будеш півночі креслити-закреслювати, шукати-вишукувати слів, виліплювати-виштукатурювати свої образи...
Хлопчисько, хлопчисько...
Ти навіть вже не можеш тепер втекти з уроків просто так – аби втекти...
Нема вже в тебе уроків...
Хлопчисько, хлопчисько...
Лише надніч, у передсні,
Ти зачинаєш вимріювати, вигадувати собі щось...
Хлопчисько, хлопчисько...
Я скучив за тобою!
АНТИПОДИ
Десь посеред світу в холодному сквері на зашкарублій лавці лежить, скулившись, самотній жебрак...
Він не має нічого. Йому так багато всього потрібно! Через це він мав би бути щасливим, але він цього не розуміє...
Десь посеред світу на протилежній стороні планети в пишному палаці на розкішному килимі лежить вельможний султан в оточенні своїх наложниць. У нього все є. Йому не потрібно нічого. Через це він мав би бути нещасним, але він цього не розуміє...
Трохи осторонь, десь посеред світу, сиджу собі я. У мене щось є, а чогось немає.
Мені потрібно всього-всього, або ж взагалі – нічого.
Чи то від того, що я вже такий мудрий...
Чи від того, що – навпаки...
А швидше – через те, що я не те щоб знаю, а радше підозрюю, що десь там на протилежному від мене боці земної кулі (яка, виявляється, зовсім не куля, а сфера, чи як там...) словом, десь там сидить такий-собі я-антипод із тими своїми „є” і „нема”, а вже принагідно до того зі своїми „треба” й „не треба”...
Або ще так: там, на протилежному боці лежить я-султан...
Ні, не хочу, бо тоді виходить, що тут – я-жебрак...
Ага! Значить, треба навпаки!
Але ж ні! Хоч круть, хоч верть – зловісний жебрак все-таки вилазить...
А я ж так не хочу.. Тобто я хочу, значить, я – щасливий?
Складне рівняння!
Доведеться балансувати між тими антиподами...
ХВИЛЯ ТВОЄЇ РАДОСТІ
Ось ти вже й дійшов до межі, що розділяє розуміння злетів і падінь. Тепер вже сам повинен збагнути де ти стоїш: над прірвою, з якої ось-ось зірвешся, чи на початку високого злету...
Тепер – один крок...
Лети, лети!
Тримайся, що б там не сталося, хвилі твоєї радості, навіть якщо знизу хтось репетує: „Та ти ж упадеш, хлопче!”, не зважай... не заперечуй: „Ні! Насправді я лечу!”
По-перше: вже пізно... По-друге: не витрачай марно сили, вона тобі тепер потрібна, просто лети!
Бо якраз, коли ти втомишся, коли забракне сили здійнятися ще вище – тебе втримає хвиля твоєї радості...
Тоді перепочинеш – і знову полетиш. Ти ж не хвиля... тобі час-від-часу таки треба перепочити... Передивитись на все, що зосталось там, звідки ти злетів, але будь обережним!
Не вступай у марні суперечки з тим, що зосталося...
По-перше: воно не допоможе...
По-друге: вже пізно...
Бо інакше можеш згубити відчуття хвилі твоєї радості, тоді й справді впадеш...
А той, хто репетував, підійде й скаже: „ Ну от... Я ж застерігав...”
Тому, раз уже взявся – лети! Вибір зроблено! Тепер уже мусиш...
БАЙКА ПРО ЛЮБОВ І СМЕРТЬ
Був на Землі час, коли люди взагалі не закохувались і не помирали...
Правда, так тривало не дуже довго – тільки три ночі й три дні.
Спільність інтересів іноді породжує неймовірні поєднання.
... до болю красива, дивовижно-химерна пара: Танатос і Афродіта!
Вони ходили, взявшись за руки, й повсякчас пильнували за тими, котрі надто бездумно поринали у вир шалених пристрастей.
Танатос, хоча й був богом смерті, та до того ж був іще й молодим чоловіком, і його більшою мірою цікавив, власне, процес, дія...
А богиня Афродіта разом із тим була ще й жінкою. Тож, як і кожній жінці, їй був завжди потрібен кінцевий результат...
Їх часто бачили вкупі, й від того в Олімпі та його околицях пішов поголос, стали ширитись різноманітні чутки.
Якось Танатос, прогулюючись стежкою в оливковому гаї, здибав там старого Сатира. Той весело пощипував листочки з дерев, пасся.
– Кажуть, тебе останнім часом бачать у парі з Афродітою... – проплямкав старий повним ротом.
– То й що?
– Та, нічого... Спільність інтересів іноді породжує неймовірні поєднання... – хитро примружився Сатир.
– Скажи, а вам у тому вашому Олімпі, бува, не набридає тільки те й робити, що займатися плітками?! – розгнівався Танатос, – Наші з нею інтереси спільні до певної межі! Я уособлюю смерть, Афродіта породжує пристрасть і дає їй розвиток... чи ж я винен, що пристрасть почасти призводить до смерті? Навіть трагічної... тут уже винна вона...
– А вона така... Слухай, а ти... – старий став дряпати свої волохаті груди, вичісуючи звідти блощиць, – ... а ти не хотів би її... теє...
– А не пішов би ти в баню! – геть розлютився Танатос, – Я тобі серйозно раджу: спустися в Атени, там чудові терми, викупайся! Бо чухаєшся весь час... гидота... тай смердить від тебе цапом...
– Пробував, не допомагає... – жалісно скривився Сатир. – Я ж-бо, в силу обставин, так би мовити, гібрид... домінує тваринна складова... а в Атени боюсь я ходити, бо там на мене чогось кидаються всі тамтешні цапи-ревнивці... придурки... що я їм заборгував?
– А хто тебе знає?! – зареготав Танатос, сплюнув і швидко подався далі вже навпростець, насвистуючи якусь ліричну мелодійку.
Пізніше ту мелодійку підхопив один бородатий черевань, зробив з неї шлягер, й ще дотепер лунає по всій Землі його чарівно-кастратське бельканто: «Фром сувені-і-і-ірз ту ма-а-ай сувені-і-і-ірз ай лі-і-івз!»
Танатос ішов швидко й упевнено, він вирішив раз і назавше покласти край отим безглуздим чуткам!
Завечоріло й стався рясний зорепад. Зірки сипалися з неба густо – великі, білі й лапаті.
Там – посеред того біло-примарного сяйва він несподівано побачив винуватицю всіх своїх негараздів. Афродіта танцювала сиртакі голяка разом із трьома молодюсінькими німфочками.
На якийсь час замилувавшись тим видовищем, він нашвидкуруч накидав кілька пісень і одну оду, й за тим гукнув, ніби жартома:
– Агов, Афродіто! Хіба личать тобі такі непристойності?
– А тобі, що – не подобається? – лукаво засміялася богиня.
– Я би не сказав... ходімо, нам треба поговорити!
Він ухопив її за руку й потяг за собою в гущавину кипарисів, платанів і ще чогось адріатичного й дуже буйно-рослинного. Там хутко виконав усі свої щойно складені опуси, додавши до них іще кілька старих, але перевірених практикою елегій, і аж відтак уже взявся за роботу.
Танатос кохався з нею три ночі й три дні безперестанку. Пестив, мордував її, тлумив і голубив, ніжив і катував, а потім знову починав усе з початку, раз по раз, ще й ще! Він усе-таки був не просто чоловіком, а ще й богом, тож був на таке годен.
Протягом тих трьох ночей і трьох днів на Землі ніхто не закохувався й не помирав. Не мали від чого...
Скінчився зорепад.
Доволі натрудившись, невмирущий бог смерті оглянув результат своєї праці.
Знесилена й бліда, мов смерть, Афродіта лежала горілиць, розпростерши руки. З кутиків її рота стікала тонка біла цівка. Піною морською захлинулася, мабуть...
«Ну, тепер, здається, вже все!» – втішився подумки Танатос і став поволі підводитись. Та зненацька зачув кволий шепіт:
– Танатосе... ти мене... любиш?
– Ш-ш-шо-о?! – сторопів Танатос. Та за мить, опанував себе й відказав зухвало: – Ти гониш, дєвчьонка! Це був просто секс! Потужний, якісний секс! Та лише секс і нічого більшого! Бувай!
Розвернувся, і рушив з того всього пиячити зі старим Сатиром.
Афродіта зажурилася й стала нудитись. І так нудилась-нудилась, журилась-журилась аж допоки геть не зсохлася. І щезла! Не стало її...
Та люди на Землі чомусь далі продовжували закохуватись. Звикли, мабуть...
Але кохали вони так-собі. Просто й звично, без усяких ознак шаленої пристрасті...
Забанував через те Танатос... не тішили його вже ні бойовища, ні пошесті. Нецікаво йому зробилося...
Став він уникати товариства, і крадькома виконувати місію Афродіти. З того наплодилося по Землі всіляких Ромео і Джульєт, Трістанів та Ізольд і безліч різних їхніх мило-драмних клонів. Одні лише Владімір Ульянов і Надєжда Крупская не піддалися на те. Не мали від чого...
Сам Танатос кудись запропастився, його вже мало хто бачив. Недавно з'явився один Ерос, казав, що бачив його, але, то був не той Ерос, а якийсь Рамазотті...
На цьому місці пасувало-би вивести мораль: «Отак Любов, навіть по смерті, завжди перемагає Смерть!» і покласти великий знак оклику...
Та натомість повсюди часто став гуляти Просто Секс. Потужний і Якісний.
Хосен від тих історій мали хіба-що мистці й психоаналітики.
Тим часом решта людей продовжували просто жити. Кохали собі пристрасно й не дуже. Помирали так само – хто як. Хто – трагічно, а хто – не зовсім. Уже звикли, мабуть...
Copyright © 2007 Life, and Death, and Giants...
