МАМАЛИҐА

СТИСЛА АВТОБІОГРАФІЯ

Я народився вночі проти 1 Травня в непрозорому поліетиленовому пакеті для сміття на одному з наймальовничіших звалищ рідного міста. Ранок зустрів мене життєствердною музикою. Це перше. Ближче до обіду почали стягуватись перші самоскиди з наїдками. Це друге. А урочисто вдягнені юрми веселого люду, що чимчикували у віддаленні (це третє), назавжди перетворили мене в неабиякого оптиміста і життєрозтринькувача.

Відійшов я рівно через вісім днів увечері, і місто супроводило мене сторазовим салютом. Що таке салют, я розжувати не встиг, але більш грандіозного видовища ані до, ані після того мені бачити не траплялося. Я навіть хотів не залазити назад до пакету і деякий час продовжував здобувати нез'ясовну насолоду від салюту, але відчуття досконалого взяло гору, і я заліз.

ЯМА

Посеред гастроному глибочіє неабияка яма. Покупці скоса озираються, намагаються не ставати на звисаючі над чорним проваллям плити. Знизу підноситься вогкий земляний дух і начебто ніби піднімається пара.

- Не бачу, скільки ці сосиски?

- Люда! Йди подивися касу, там машина прийшла.

За службовими дверима в хлібному мужик у чорній спецівці крутить точило. Щокатий карапуз з недогризком батону, затиснутим у рукавицю, зачудовано дивиться в яму.

- Ну що ж ви своєю валізою! Ви мене, між іншим, ледве в баюру своєю валізою не скинули!

Карапуз розмахується і кидає батон у отвір.

- А що ж ти, башибузуче, робиш, га?! Що ж ти хлібушко кидаєш?

- Артур, відійди від ями! І дай руку взагалі.

- Дівчина, ви не купуєте, так відійдіть від прилавка.

- Ні, це я олію брала на базарі, на перехресті.

Мужик у чорному виключає своє точило і занурюється в глиб підсобки.

- Дівчата, дівчата! Санки надворі залишати треба!

- А зерно потім везуть до міро-ошника...

- Тому і ковбані в нас посеред магазинів!!!

- Відібрати до кілограма або візьмете?

З дверей між відділами урочисто виходить дебелий дядько у кривих чоботях, несучи на листі два товстих солодких рулети. Довкола нього метушиться продавщиця:

- Михалич! Михалич! Сюди, сюди! Пропустіть, будь ласка.

- Потім роблять ті-і-сто...

- Агов, мамуля, обережно, у яму влетиш!

- Хоч би шворки які-небудь натягнули, чорт зна що!

Михалич у кривих чоботях пробирається назад, задоволено облизуючи пальці.

- Хлопчик, це пакети по десятьох копійок. Ковбаси осьде цінник.

- Люда, вийди до машини, а я тут подивлюся.

- Хлібець - це святе!

- Артур, ти даси мені руку, врешті-решт?!

Карапуз уважно дивиться на бабцю, раптом широко посміхається і показує рукавицею вниз:

- Баба, - яма!

НАШІ ЛЕТЯТЬ

- Диви, диви, собака дорогу перебігає, я натисну?

- Не треба.

- Чому?

- Це негуманно. Собаки нічим не завинили.

- А мальовниче як! Наче з Ейфелевої вежі дивишся, так?

- Ти що, дивився?

- Розповідали.

- Нічого, скінчиться війна, - у Париж завернемо. Із тиждень відпочинку ми заслужили.

- О, моя школа! Я тут учився колись. Усе по-старому: стадіон, смуга перешкод... Я натисну, поки діти у сховищі?

- Та досить тобі, «натисну, натисну»! Ти що, в ігрових автоматах? До об'єкта ще летіти й летіти.

- Добре, не нервуй. Усе одно я вже натиснув.

- Ти натиснув?!

- Ну.

- І як?

- Уже ніяк. А спочатку здорово було. Тільки штори майнули. Дотепер, певно, кружляють, вони ж легкі.

- Певна річ.

- О, вокзал! Може, по вокзалу, а? По приміським?

- Не треба.

- А вчора бомбили!

- Учора інша задача була.

- А пам'ятаєш, як ми з даху гнилими баклажанами кидалися? Хто б тоді міг подумати, що у разі конфлікту ми будемо гарними пілотами бомбовоза.

- Облиш спогади, вже підлітаємо.

- Серйозно?

- Приготува-а-атися... три-п'ятнадцять, - натискай!

- Ти що, дурний? Там людей скільки!

- Це не люди, а вороги.

- Ні, я по людях відмовляюся.

- Ну, потримай кермо, я натисну.

- Не потримаю, ми зараз-таки упадемо. Пам'ятаєш, я вже потримав? Дотепер літаємо нерівно.

- Але в нас завдання! Один раз тільки натисни, і полетимо додому.

- По людях - не буду!

- По ворогах!

- І по ворогах не буду. Хоча... може, баклажанами?

- О, горе мені! Давай хоч баклажанами!!!

- Третій бомболюк відкритий!.. Дивися, дивися, генералу всі лампаси обтьопало!

Я – ДЗВІН

Взагалі я одружений. Але як запитає мене хтось, яку б я хотів дружину, зніяковівши, я промурмочу: «маленьку».

Щоб коли я ішов на роботу, вона видиралася на ослінчик біля комоду і гірко рюмсала цілий день, доки я не повернуся і не зніму її звідти.

Ми ходили б з нею на полювання. І на підозріливі розпити єгеря я відповідав би просто: «моя дружина!» – і надавав необхідні документи.

Я приносив би їй що-небудь попоїсти, шив для неї вбраннячко з носових хусток, а лікував би виключно білими малюсінькими кульками з гомеопатичних аптек міста.

Ми грали б з нею в піжмурки, і я б раз у раз програвав, а вона, верещачи, випорскувала із шухляди для вбраннячка і виснула на моїй нозі.

Я вже не палив би в кімнаті. До нагоди я потруїв би всіх навколишніх собак.

І я б гомерично реготав над огрядними дружинами моїх друзів на пікніках у передмісті. Я таки давився б реготом, а всі б робили вигляд, що нічого не відбувається, що я завжди так поводжуся і такий червоний, і просили передати, «якщо мені це не завдасть клопоту», ще баночку майонезу.

А вночі ми з дружиною сиділи б біля прочиненого вікна, і я закидав пошепки:

– Бачиш ге-е-ен ту зірку?

І вона, кротеня моє, докірливо скиглила б:

– Ти поганий, поганий! Адже знаєш, що в мене очат немає...

КОКОН

Я в коконі. Я в коконі. Повторюю знову й знову і насолоджуюся затишком цих слів. Я в коконі. Кокон – це спокій і тепло. Моє тіло в спокої, мені тепло. Я відчуваю сонний спокій мого притулку кожним нервом, і нерви солодко потягуються в знемозі. Я в коконі. Яка ж це насолода, зіщулитися, підтягши коліна до підборіддя, і тільки губами відчувати приплив свіжого повітря ззовні! Тільки губами. Усе інше ретельно укрите від протягів, захищене від найменших коливань температури теплим, щільним ворсистим коконом. Звуки зокола доходять, наче крізь повсть, приглушені й зм'якшені, втративши свою різкість. Тут, усередині, немає нічого різкого, емоційно піднесеного, надтріснутого зовнішніми перепадами тисків. Усе рівне, м'яке, сонне. Так само м'яко працює мозок. Я не сплю, але не можна сказати, що зовсім не сплю. Я в проміжному стані. Думки ледачі, умиротворені, зорові образи в пастельних тонах. Пам'ять контролюється суворою системою фільтрів. Ніяких шокових спогадів! На те він і кокон. Я перевертаюсь, намагаючись влаштуватися зручніше. Не те щоб мені незручно, ні, але хочеться влаштуватись ще зручніше, ще раз відчути цю насолоду від затишку, до якого почав був звикати. Я злегка змінюю положення кінцівок, ворушу пальцями, зручніше пристроюю голову, притискаючи вухо до теплого повстяного покриву. І все тіло співає, обмите ніжною хвилею розслаблення. Мені було гарно, але тепер стало набагато краще.

З чим це можна порівняти? Ну, наприклад, у вас учора були гості. Вони затрималися допізна, втішаючись вашою гостинністю, та й вам було приємно посидіти за келихом гарячого вина, димлячи сигареткою і невимушено базікаючи про дрібниці. Але гості пішли. Ви зібрали посуд, витягнулися знесилено на ліжку і... до ранку не могли заснути, вовтузились, наче порося в мішку, і кляли невідомо що. Над ранок ви забулися важким сном, із якого вас вихопив будильник. На службу! Ви похмуро порпаєтесь, подовгу не тямлячи, що потрібно робити, і раптом вам телефонують, що нічна пожежа знищила ваше робоче місце. Ви втратили роботу, але щодо цього ще буде час посумувати. А зараз – у ліжко! Подушка ще зберігає форму вашої голови, а ковдра – тепло тіла. Ви угортаєтеся щільніше. Сон стуляє ваші повіки. Телефон відключений. Тепер ви можете уявити собі, що таке кокон. Це, звичайно, усього лише метафора, але вона дає уявлення про кокон, у якому знаходжусь я.

У коконі тепло, тихо. Плину часу немає. Час зупинився: тут, усередині, йому просто нема за що вчепитися, ніяких подій, ніяких змін. Рівне, пухнате, напівреальне буття без часу. Це зовні йде життя. У кожнім будинку сотні квартир, де мешкають люди, собаки, таргани. Будинки шикуються вздовж вулиць, якими рухається транспорт. Вулиці звиваються, розтікаються майданами. І люди вже зовсім маленькі, але їх дуже багато. Місто стелиться землею, рік за роком обволікаючи нові села й пустирі, брунькується, їсть. Людей уже зовсім не видно, але вони там, унизу. Це вони будують міста. Уся земля в містах. І чого тільки не відбувається в цих плямах, що розповзаються довкола, що кишать людьми. Я не хочу нічого цього знати. Не треба мені ані щастя, ані любові, ані мучень, ані болю, – тільки сонний спокій мого кокона.

«Не можна все життя провести в коконі. Прийде час, і ти змушений будеш залишити його». Я не знаю, хто це говорить: хтось зовні, хтось усередині, або це мій страх, що жевріє в мені теж на кордоні між сном і пильнуванням, як і весь я. Я не хочу цього чути... «Кокон – це не життя. Не тіш себе ілюзіями». Ні, це життя! Це моє життя, я сам його вибрав, щоб насолоджуватися теплом і спокоєм. «Не можна».

Я, здається, задрімав невмисно, а коли прокинувся, вирішив поворухнутися, щоб заново відчути комфорт моєї захисної оболонки. Так, так, ось воно, це неповторне почуття, наче занурюєшся у ванну з теплим клюквовим киселем. Ось моє тіло, згруповане запобіжною сферою капсули. Я в себе. Це мій кокон. Я хочу знову задрімати, але хтось говорить «Досить!», і я очманілою жабою шльопаюся на мокру холодну долівку.

СМЕРТЬ НА ЦВИНТАРІ,
або Лиховісна витівка старого графа

- От ми і прийшли на місце, Джек Ступорфілд!

- Це і є той жахливий склеп Чорного графа, до якого ми так довго продиралися крізь кладовищенський чагарник на окраїні містечка Фулшір, що в графстві Міддлшіт, друг мій Білл Вудфакер?

- Так, Джек. Але що це? Таке враження, що твоє волосся встало сторчма від цих моторошних стогонів і зойків, що долинають час від часу разом із могильним запахом з-під відкритих чомусь дверей проклятого склепу.

- Навряд чи, Білл. Після тієї справи зі скаженою головою лорда Уорвіка нам із тобою вже нема чого боятися. Адже ми досвідчені винищувачі всякої такої нежиті. Це просто павутиння торкнулося мого чола.

- Винищувачі?! Ага, ймовірно, тому я й бачу у себе в руках масивне розп'яття зразка кінця XVII століття, а з твоєї кишені стирчить початок товстого осикового кілка. Я починаю здогадуватися про справжню мету нашого візиту в це нездорове місце. Тим більше, що в старій каплиці вже пробило північ.

- Як північ?! Хіба в нас немає запланованих п'яти хвилин на підготовку хитрої пастки для цього кошмарного монстра, що наводить жах навіть на дітлахів усієї округи ось уже третій рік після свого невдалого похорону?

- Вочевидь, немає. Та й холодом якимсь знайомим війнуло, Джек. Я навіть підозрюю, що цей величезний вовк із тулубом жаби і щурячою головою, що зненацька стрибнув тобі на плечі і тепер, гурчачи від задоволення, гризе твою горлянку, і є той жахливий лиходій-перевертень, старий граф Драппенфіллер, або я помиляюся?

- Живий, живий, пройдисвіте! Його звички не сплутаєш ні з чиїми, Білл, отут ти поцілив у самісіньке око. Але щось я себе не дуже добре почуваю. Я думаю, друзяко, тобі треба ще хоча б кілька разів осінити його твоїм... тобто, я маю на увазі, тим розп'яттям, що у тебе в руках, адже довго я не зможу так протриматися, погодься.

- Я роблю, Джек, усе, що від мене залежить. В усякому разі дуже намагаюся. Але здається, ти вже не слухаєш мене? Еге, це негарний симптом, можеш мені повірити... Уф, уф, уф... На рідкість невдале починаннячко... Уф, уф, уф... Просто вкрай... Уф, уф, а-а-а, от і затишний замок покійного Джека! Чудасія, добіг за чотири хвилини, не більше. Уф, ніяк подих не переведу. Однак справа невідкладна. Я відчуваю внутрішню необхідність спочатку трохи підготувати новоспечену вдову мого бідного друга, а вже потім... Місіс Ступорфілд! А, місіс Ступорфілд! Як ваше здоров'ячко?

ВЕЛИКЕ ЖРАННЯ
(із корабельних записів)

… День другий.

Дрейфуємо повз острів Суматра. Тікаючи від кондора, на пліт залетіла крилата мавпа. Ми її з'їли. М'ясо дуже ніжне, трохи нагадує нашого курінаса. Лікар стверджує, що вони неїстівні. Лікаря ми теж з'їли. М'ясо дуже ніжне, нагадує крилату мавпу.

Боцман намагався обчислити за зірками курс, та не знав як. Використали дві останні петарди. Потім з'їли боцмана. Це огидно! Воістину, обжерливість – тяжкий гріх. Всі відхекуються, втім ходять задоволені. Про молитву в смиренні духу ніхто й не згадує, і це лише другий день. Помилуй нас, Господи!

… День другий. Вечір.

Всі висипали на палубу із хижки й милувалися зірками. Обчислювали курс. Пригадали невдаху боцмана й незлостиво підсміювалися над сердешним.

Декілька крилатих мавп вчинили напад на вахтового, та із зашморгу виколупати не змогли, зате всього понівечили й подряпали щоглу. А доїдати довелося кому?

Нарешті в юнги зійшла морква! Якщо, не дай Боже, нас не підберуть, на той рік, слава Богу, поласуємо коренеплодами.

… День другий. Наступний.

Пропливаємо повз острів. Юнга з властивою підліткам зіркістю зміг прочитати на табличці назву «Суматра» і збожеволів. Ми що, по колу пливемо?

Дійсно, знову прилітали вчорашні мавпи.

У кільватері постійно чергують три-чотири спинні плавники. Ледве відрадили юнгу: з властивою підліткам гарячністю він збирався затіяти з ними бійку. Заспокоївся лише коли з'їв розтягнуту для просушування шкіру лікаря. Негідник! Я збирався пошити собі з неї шкіряні штанята, як в Мікки Рурка.

Вдалині якийсь острів. Тисяча морських дияволів! Ніхто не може прочитати назву, та підозри найжахливіші.

Юнгу до бісів ізжерли. Навіщо нам юнга, який все бачить, та говорить самі дурниці?

… Ну і днинка!

Прилітали мавпи, та швидко відстали. Судячи з усього, наша швидкість зростає. Острів з'являється все частіше.

Ми залишилися утрьох із старшим помічником і коком. У кока вже морська хвороба від цієї водоверті. Чутно глухий шум, миготять якісь тріски.

Чому кок одразу не сказав, що у нього в нирках каміння?

Старший помічник вважає, що їсти вже чортма. Людині це властиво.

Дуже докучають клапті брудної піни.

Відцентровою силою скинуло у воду хижку. Добре, старший помічник утримав ящик із морквою. Залишився б я без помічника.

Що може бути більш осоружним, ніж вечеряти наодинці! Та вибору вже немає. І часу немає.

Так, нічого я не забув? Треба залетіти дорогою на Суматру, спробувати маракуйї. Кажуть, дуже нагадує наші курінаси…

МАМАЛИҐА
Жахи

В одному дитячому садку (це було під Житомиром) кухар приготував дітям на сніданок мамалигу. Коли він відвернувся, щоб увімкнути радіо, Мамалиґа тихенько вилізла з каструлі і наскочила на кухаря.

Нянечка старшої групи прийшла забрати дітям сніданок і здивувалася, що кухар приготував рожеву мамалиґу, а сам кудись пішов. Вона відвернулася, щоб вимкнути радіо, і з нею відбулося те ж саме.

Аж тут завідувачка прийшла лаятися, чому не готовий сніданок. На плиті стояла каструля з червонуватою мамалиґою, і нікого не було. Проте коли завідувачка заходилася нишпорити по холодильниках, іззаду на неї хтось наскочив.

А один спізнілий хлопчик спокійно йшов коридором у свою групу. Раптом із кабінету медсестри виповзло щось червоне в білому халаті і, скочивши до хлопчика, прокусило йому штанці. Хлопчик ледве встиг зачинитися у методичному кабінеті. Він не розгубився і зараз-таки викликав телефоном міліцію.

Однак коли міліція примчалася на місце подій, було вже запізно. Голодні діти, що лишилися без контролю дорослих, згризли всі кубики і пірамідки, а коли у дверях непомітно з'явилася Мамалиґа, вони роздерли її на шматки. І звідти вилізли цілі й неушкоджені кухар, нянечка, завідувачка з кружальцем ковбаски, медсестра і маленька дівчинка в синіх панчішках, якої не виявилося в жодному списку цього садка.

Ніхто з батьків і міліції чомусь не захотів брати цю дівчинку собі, тож її віддали в Житомирський дитячий притулок. От там, власне, і трапилася історія, у порівнянні з якою ця страшилка – просто дитяче белькотіння на галявині вночі.

ДІЛОВОДСТВО

За склом на дерев'яному ослінчику сидів ангел Р. і відпускав люд. По черзі входили, викладали свої мрії або просто, Р. утілював їх, і прохач дематеріалізовувався. На березі в міру скупчення народ комплектували за ознаками, вписували місце призначення і наказували до відправлення. Усе настільки буденно, що дивом здавався хіба що сам дерев'яний ослінчик за розділовим склом, у якому відбивався білолобий.

– Стріляти дружину, – стисло вимовив Зет Дванадцять Дріб Чотири Нулі Один, що з'явився услід криво зникаючій бабці.

Р. нахилився, змахнув із холоші пір'їнку, що пристала, і, випрямившись, питально подивився в тужливі очі прибулого.

– Перепрошую?

Відвідувач стояв тихо, теж питально піднявши брову.

– Як ви сказали? – нахилився до нього Р.

– Стріляти дружину, – повторив Z-12/00001.

Білолобий знизав плечима, розкрив теку, один бланк простягнув відвідувачеві: – Вкажіть модальність і бажані параметри, де позначка. – Сам теж заповнив якийсь формуляр, і вони обмінялися папірцями.

Скло втратило прозорість, Z-12/00001 замиготів і зник.

* * *

Бризгін Іван тупцював посеред засніженої калюжі, намагаючись за слідами визначити, звідки він прийшов. Слідів, однак, не було. Над лісом висів жовтий місяць.

Іван вийшов на тверде, зробив кілька невпевнених кроків і, оскільки ніщо не перешкодило, покрокував сміливіше. Через якийсь час його підібрала старенька півторатонка.

– Що, добряче гульнули? – запитав водій, придивившись у кабіні до попутника. Той невиразно крутнув головою, і далі шофер уже розмовляв сам. Іван спав у теплі, підстрибуючи на вибоях і вдаряючись скронею об курне водієве плече. Біля переїзду він прокинувся і вийшов із машини.

Від воріт до будинку вели чорні плями на затоптаному снігу, валявся біля паркану в неприродній позі кіт Омнопон, блищачи випнутим оком на круглий місяць. Іван прокрався під вікно і прислухався. Шерехтіли на мотузках тверді простирадла. Хруснув під ногою осколок видавленої шибки. Далеко вив собака... Раптом за будинком заревів двигун, ударили з трьох боків по очах прожектори, і як з-під снігу виросли півкільцем автоматники в білих маскхалатах.

– УВАГА, БРИЗГІН, ВИ ОТОЧЕНІ! НЕ РОБІТЬ ДУРНИЦЬ. ПІДНІМІТЬ РУКИ ЗА ГОЛОВУ І ПОВЕРНІТЬСЯ ОБЛИЧЧЯМ ДО СТІНИ.

Іван підняв руки, закриваючись ними від світла, трохи побарився і зненацька побіг, хрипко кричачи, на автоматників.

Зашльопали по болон'євій куртці кулі, вириваючи жмуття ватину. Відлетів ґудзик. Високий чолов'яга в пальто першим підбіг до усміхненого Івана, перевернув його, витяг непомітно з кишені куртки м'ятий папірець і піднявся утомлено, махнув людям рукою:

– Вантажте.

У папірці рожевим чорнилом значилося: «Провести за департаментом. Рибов».

СТАРИЙ І НЕПРИЄМНОСТІ

Впродовж усього життя старий уникав неприємностей.

Безглуздо жити, коли жити неприємно. І марно виправдовувати таке життя за допомогою будь-яких засобів.

Старий з дитинства не любив, коли під час ніжного сну будь-хто приходив до нього ззовні і промовляв: «Встань та йди!». Він любив спати і спати, іноді випадково прокидаючись, щоб одразу знову зануритися в солодку імлу, доки наказ підвестися не надходив до нього вже зсередини його власного тіла.

Він не любив голоду і будував своє життя таким чином, щоб уникнути цього неприємного відчуття.

Він не любив, коли від холоду переставали згинатися пальці, і з першою ж нагодою прагнув відновити гнучкість суглобів деінде у теплі й затишку.

Він любив жінок, і багато жінок любили його.

Він любив вино і випив його за своє життя багато.

Він незле-таки вікував, цей стариган!

Але з роками, у міру розв’язання різних, по суті, дрібних проблем, усе насувалася і насувалася остання, головна проблема будь-якого життя.

Помирати неприємно. Це змалку ясно будь-якому старому. І щоб якось оминути ці прикрощі, старий вирішив померти сам, як йому заманеться.

Набравши в каламарчик котрогось узвару, він за допомогою тонкої порожньої голки ввів це зілля собі в кров. Він хотів не поспішаючи пригадати усе своє життя, а коли солодкий трунок поведе його думки вбік чи донизу, йому буде ще добре, але вже байдуже.

Так вигадав хитрий старий.

Проте замість мальовничих картин його дитинства з черевини старого вийшло маленьке китайське хлопчисько і стало віддалятися. Старий хотів подивитися на себе, звідки вийшло китайченя, але себе не побачив. А китайченя стало прозорим і круглястим і луснуло, і навіть бризок ніяких не було. І нічого не було.

Так ошукав старий свою останню неприємність.

Copyright © 2007 Life, and Death, and Giants...