Від початку паспортного життя

2 грудня 2006

Все, що я знаю… Все, що я хочу сказати… Це дуже тупо. Це якийся кончений дибілізм. Намагатися кудись прорватись тільки із-за однієї-єдиної людини, якої з тобою вже нема, і, скоріше за все, вже більше ніколи не буде… І байдуже, що саме ця людина змінила тебе, твої думки, твоє світобачення, в'їлась до тебе в серце, в мозок, як якийсь надокучливий черв'як, і ти вже нічого не можеш (чи може не хочеш?) зробити.

Ти намагаєшся ще щось змінити, щось зробити, повернути все на краще, і розумом вже відчуваєш, що все це марно, що ні, ні, цьому вже не бути, але серце – воно живе і продовжує битися, воно не хоче помирати, нічого не хоче забувати, хоче жити, битися, кохати, бути з тим, одним-єдиним, думки щоразу повертаються до тих двох тижнів, до того безумства, що було, до того, чому більше не бути.

Якийсь шалений круговерт думок. Тільки що, почувши його голос… Коли бабця намагалися натиснути кнопку, що перервала б розмову, я ладна була зламати їй руку, але це не навмисне, це тільки розпач, це неконтрольовано, це безумство… І все тільки заради того, щоб ще почути декілька слів, злетівших з його вуст, звернених до мене…

Бліна… Ну не можна так, чорт!!! Факен, факен шіт! Чого воно все до мене так причепилося? Я НЕ МОЖУ БІЛЬШЕ ТАК, НУ НЕ МОЖУ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

А голос в нього був щасливий, навіть дуже щасливий. Фак. Боляче. Невже вони знову разом зі Свєточкою?

Да чорт, да не можна заздрити чужому щастю. Добре. Якщо він щасливий, то…

Навіщо він сказав, що я йому, можливо, ще колись знадоблюсь? Це ж НЕПРАВДА!!! Він ніколи мені не зателефонує, не поцікавиться, як мої справи, як я... Чорт, в мене так голос дрижав… І він все розуміє… Розуміє, чорт його забирай, що я досі палаю, що я досі сконфужена через свою збочену пристрасть, що я не можу без нього, що мені важко дихати, важко цілувати іншу людину, нехай навіть до цієї другої людини є почуття??? Мені важко взагалі жити!!!

А почалося все набагато простіше… Ми познайомилися на вулиці, він виявився фотографом Сашею. Вже у перші півгодини я зрозуміла, що закохалась по самі вуха, закохалась, як та маленька дівчинка, що в перший раз відчуває якесь грьобане незрозуміле почуття закоханості і вже вважає, що це – все, кохання до гробової доски та білих капців, що вона ладна вийти за нього заміж, сподобатися його батькам, навчитися гарно куховарити, спробувати банджа-джемпінг, нарожати йому купу діточок, перестирати п’ятсот тисяч разів його брудні по саме неможу смердючі шкарпетки і труси та померти у одну хв. одну сек. Та не про це зараз.

Я закохалась. Думала – та ну його до біса, вже не перший і не останній раз таке. Думала-думала, і дійшла врешті-решт висновку, що це в мене такі дивні почуття, які бувають лише один раз у житті. Може, то любов? (Копірайт Сема)

Були прогулянки по заброшеним будівлям, були прогулянки під дощем, були поцілунки, було безумство яке, утім, до сексу не дійшло. На превеликий жаль.

Ну то й що, що в нього може бути СНІД? Ну й що, що в нас шість літ різниці? Ну й що, що я тоді ще була цнотливою? Мені було насрати на це все з високої гори.

Подумки я матюкалась та посилала всіх до дупи. Мені було насрати. Я бажала лише одного – кохання до гробової доски та білих капців, вийти за нього заміж, сподобатися його батькам, навчитися гарно куховарити, спробувати банджа-джемпінг, нарожати йому купу діточок, перестирати п’ятсот тисяч разів його брудні по саме неможу смердючі шкарпетки і труси та померти у одну хв. одну сек. Та не про це зараз.

Ну його все це в дупу.

Особливо тоді, коли він мене кинув.

Кинув напризволяще, саме тоді, коли я зрозуміла, що все, це все повна дупа, я кохаю цього мужчину. Коли я йому про це сказала. Коли він не захотів портити мені карму. Ну його це все.

Я почала дуууууууже багато палити, кожного дня вирізала на лівій руці голкою його прізвище, і продовжувала його кохати.

Кохати навіть тоді, коли цілувалася і чуть не трахнулася з першим, як я думала, коханням. Кохати навіть тоді, коли лизалася з найкрасивішим хлопцем з тусовки. Кохати навіть тоді, коли в мене з’явився рульний хлопець, який тиждень тому запропонував вийти за нього заміж.

І кохаю його по сьогодні, по останні півгодини. Десь тиждень тому в мене змінився домашній, а мобільного в мене зроду-віку не було, та й ненавидить він мобільний зв’язок, зате обожнює прозу Богдана Прохаська, як написали у Великих декоративних іклах, а простіше – у Бивнях.

І коли я півгодини тому зателефонувала йому, і спитала:

- Привіт.

- Здрастуйте.

- Впізнав?

- Мммм… А, так, тепер впізнав.

- Слухай, я тут соцопитування проводжу на протязі останньої години… Всі починають думати, що я мерти збираюсь. Ги. Так ось – як ти думаєш, я тобі ще хоч колись знадоблюсь?

- Нуууууууууу………. Думаю, так. А що?

- Тоді пиши мій новий номер. Він в мене змінився.

- Зараз… Глаголь.

- **, **, **.

- Окей…

Отака фігня. Мотанулась до компа, і зараз сиджу і строчу тут, як навіжена, мамі спати не даю. Отака я зараза. Все, пішла попалю, заспокою нерви, потім поміняю рибкам воду в унітазі, і дрихнути.

3 грудня 2006

Муха-бляха, учора отримала паспорт, а півгодини назад зрозуміла, що я його вже загубила. Чорт. Перепсіхувала та витратила купу нервів. Але знайшла-таки.

З ним було моє кохання.
З ним була нещасна.
Бо попереду всі почуття
Я страждала з-за кохання ссама.
Всі казали – це почуття
Яких не можеш відчувати
Бо ти ж ще мала.
Не треба нікому казати.
Ці почуття – це був повний пиздець.
Як і відносини – теж повний пиздець.
Відсутність нього повернула страждання,
Залишилось лише одне бажання:
Як не будем з тобою разом,
Я піду у вічний сон,
Гаряча кров розіллється по підлозі,
Нікуди більше не підуть ноги босі.
А ти – а що ти – будеш стоять в стороні,
Потрібна лиш вона, одна-єдина тобі!
Щастя вам, любі, любітесь, кохайтесь
Одне з одним ніколи не розлучайтесь.
З небес чи з-під землі помолюся за вас,
Забуду, як були з тобою ми у свій час.
Буду вічно нести на плечах своїх гріх,
Як ненадовго розлучила вас двоїх…

Но що ж… Зараз слухаю “АтмАсферу” – “Nama om”… Пісня, під яку я розревілась на їх концерті у Києві у Палаці спорту. Пісня дуже чіпляє за живе, ну… принаймні, мене.

Сиджу і думаю – що ж робити. Під цю пісню згадується добрий дядько фотограф Саша… Блін, як болісно… Поєднання скрипки, флейти, клавішних, гітари… І божественного голосу двух дівчат-близняшок… Це те, якого я ще ніколи не чула, і мене це просто повергає у повний восторг. Але… Пісня неповна, і зараз вона переключилась на ТНМК – Гранули… Ну що ж, фаталіте…

Вже час йти до маминого офісу… Льоші треба записати туєву хучу усякої різної музики… А вдома пишучого нема.

О, до речі – півгодини назад гадала на сигареті. Ну, знаєте – таке дівчаче гадання – “дим, король димків, чи кохає…” Вийшло, що кохає. Саша. Фотограф. Саша-саша-саша-саша… Сааааашаааааа…

ЧОРТ! Треба вилазити зі всієї цієї фігні. Бо так і до дурки недалеко. А до дурки й справді недалеко – за декілька ке ме від міста. Так, все. Треба закруглятись. По повній. Взагалі. І з Сашею закруглятись. Чи заквадратуватись. Чи заробмуватись… чи зазомбуватись…

Шиза… Болісна шиза.

Все, зараз беруться старі порвані джинси, кеди, футболка, та йдеться до мами. І все. Все. Я СКАЗАЛА – ВСЕ!!!

Ой, вибачте, люди, я трішки про вас забула, вирішила поспілкуватись сама із собою… Більше не бу… Все.

Гуд бай аллес…

4 грудня 2006

А як все починалось… Так наївно і гарно… Сиділа собі така дівчинка неформального вигляду – у потрьопаних джинсах, футболці та зі старою, дуже старою чорною сумкою через плече, на якій застібка вже два місяці як не застьобувалась. А ось життя вирішило постьобатись над нею. Так от і сиділа наша гарнюня на перехресті усіх доріг а, можливо, і свого життя, сиділа-сиділа, і ні про що навіть не здогадувалась.

А десь за п’ять-шість-десять-п’ятнадцять метрів від неї сидів такий собі мужчина. Точніше – хлопець. Читав книжку. І теж ні про що не здогадувався.

Потім – піднявся, книжку заховав у миленький рюкзачок кольору хакі, застьобнув її, і вирішив пройтися біля дівчинки. Пройшовся, поглянув на неї, та й пішов далі. Молодець. Он на полці два пиріжки, візьми середній, витри пил і поклади назад.

А дівчинка, як сиділа – так і сиділа, в очікуванні подруги, яка дуже доречно запізнювалась на півгодини. А потім побачила того самого хлопця, який п’ять хв назад сидів і читав книжку. Він стояв перед нею і посміхався.

- Привет. Ты кого-то ждешь?

- Да, подругу.

- Давай ждать вместе.