Теорія Вовків та Кроликів

«Кролики – это не только ценный мех,
но и три-четыре килограмма диетического
легкоусваива-имаго мяса».

В кав’ярні о цій порі було порожньо, лише за столиком біля стіни сиділо двоє. Один з них, років 27-28, худий, мов скіпка, вилицюватий хлопець у старому, на ліктях блискучому від бруду светрі та джинсах, короткозоро мружився і куйовдив руками своє давно не стрижене масне біляве волосся. Попри відверто бомжувату зовнішність, насправді це був не бомж, не алкаш, а справжній лузер – люмпен-інтелігент, що хапливо намагався втиснутися в лави заробітчанського люмпен-пролетаріату. Звали його Антон.

- То він тобі не заплатив?

- Ні. – Антон роззирнувся насторожено, мов Одіссей у печері циклопа. – Не заплатив. Ну, і як я мав їхати додому без нічого? Там і зустрів Новий рік, у Москві, на дачі. Дачу його стеріг. Сам. Романтика, га?

- Але він тобі все-таки заплатив? – Голос домагався остаточної відповіді.

- Ну… Так, звісно, - хлопець якось нервово реготнув і скривився. – Звісно. - Антонові страшенно хотілося закурити, але він не міг згадати, чи курить співрозмовник. Якщо ні, не варто дратувати його димом.

Візаві Антона був його цілковитою протилежністю. Молодий, хоч уже з помітним черевцем, вбраний у дорогий костюм – на вигляд успішний підприємець, представник тієї третьої сили, на котру стільки надій покладає Інна Богословська. Від нього віяло французькими чоловічими парфумами і впевненістю у собі. Цей чоловік вмів створити власну справу, захистити свій бізнес, відстоював інтереси демократії та щиро кохав своїх ближніх. Регулярно.

- Знаєш, я взагалі не парюся через гроші. – До кафе зайшли двоє відвідувачів, минули їхній столик. – Навіть через саме життя. Життя – це страждання, вчив Будда. Більш того, воно – зле. Сама природа – жорстока і кровожерна мачуха. І люди злі. У нутрі своєму. – Антон пильно вдивлявся у масивне обличчя співрозмовника, очікуючи бодай якоїсь реакції на цю дику заяву. Очікуючи на Годо. На вибух гомеричного сміху. Але той лише вивчав хлопця очима, немов документ, на якому треба поставити підпис. Повз їхній столик промайнув офіціант.

- У Едгара По є таке оповідання – «Маска Червоної Смерті». Я модифікував сюжет. Уяви: глупої ночі хтось заходить у відчинені ворота середньовічного замку, темним безлюдним коридором минає анфіладу порожніх кімнат, врешті потрапляє у величезну готичну залу. Із закутків тягне прохолодою. Полум’я тисячі свічок. Вітражні вікна. – Антон на мить заплющив очі. Його сусід пригубив кави. – Сотні людей у залі. Королі, лицарі в обладунках, блазні, чарівники, відьми, цигани, сарацини та мурини. Барвисті, мов колібрі, дами у пишних сукнях, всіяних блискітками, з оксамитовими півмасками на вибілених лялькових личках. Трубадури, менестрелі, пірати, торговці, воїни, ремісники, хлібороби. Все це балакає усіма мовами, горлає пісень, глитає вино із срібних кубків, сміється. Аж раптом годинник б’є північ…

До кав’ярні з безжурним щебетом та гомоном впурхнула юрма дівчат, мов жива ілюстрація до оповіді. Проте Антон уже перегорнув сторінку віртуально-вербального коміксу.

- Годинник б’є північ і хтось верещить: «Зніміть маски, панове!» І кожен зриває з себе маску, - Антон пучками легко потяг себе за край шкіри на обличчі. – Отак. І ти бачиш… - Якийсь чолов’яга схилився над їхнім столиком, і, муркнувши щось під носа, забрав зі столу порожню попільничку. Провівши тоскним поглядом дебелу спину мисливця на попільнички, хлопець зітхнув: - А ти… Ти не куриш?

- Ні. Слухай, замов чогось міцнішого, ми що, за зустріч не вип’ємо? Чого ти лише каву замовив?

- Коньяку?

- Можна.

Після нетривалих переговорів з барменом на столі з’явилась пляшка «Арарату» і закуска. Приятелі вихилили по чарці. З подвоєним завзяттям оповідач продовжив:

- …Знімають маски. І видно, що у всіх гостей замість облич – звірячі морди, оброслі шерстю, жовті очі з вертикальними щілинами посередині, блискучі ікла, роздвоєні язики. І ти сахаєшся від цих бридких мармиз і тяжкого тваринного смороду. – Хлопець скорчив гримасу. Його порожній від ранку шлунок, мов губка, жадібно вбирав живильну вологу, - Оце і є, на мою думку, алегорична картина сприйняття об’єктивної дійсності, реального світу. Він потворний. І населений, образно кажучи, упирями і вовкулаками. – Антон ухопив пляшку і налив собі ще коньяку. Долив по вінця і чарку візаві, - І не крикнеш, бля: «Я Антон Городецкий, Ночной Дозор! Выйти из сумрака!» Не крикнеш, бо за тобою не стоїть жодної сили, жодного «Ночного Дозора», що бореться зі злом. У тебе немає однодумців. Існують громадські організації сліпаків з рожевими окулярами зверх більм, котрі труть тобі про добро, про таку фігню, як любов, чесність, прозорість суспільства, милосердя, співчуття. Про те, що хтось живе заради інших. Та клав я сам на цей звіринець, на інших! І бачу світ таким, яким він є, не придурюючись.

А побачивши… - Антон перехилив чарку. – А побачивши… Те, що ти зробиш, залежить від того, хто ти. Якщо ти звичайна людина «по жизни»… Та ні, перед таким світ і не здійме маску. Так от, якщо ти, побачивши це, впадеш, заб’єшся в істериці, то ти псих, і місце тобі – на дурці. Та є інші варіанти.

Якщо ти, скажімо, прийдеш у цей замок з відеокамерою, усе зафільмуєш на плівку, запишеш на диктофон, то матимеш чудову можливість, зібравши усю чорнуху, нестерпну бридкість буття, перетопити її у власній душі, немов у тиглі алхіміка, чи, якщо ближче до сучасних реалій, мов у самогонному апараті власної психіки. Ти зможеш здобути філософський камінь геніального сюжету у стилі комедій Квентіна Тарантіно і Гая Річі, романів Бальзака (а це ж були бестселери свого часу!) культових творінь Гічкока та Мериліна Менсона. Зарази їх своїм страхом і ненавистю до сущого і вони за це ще заплатять, - роздуваючи ніздрі, Антон жадібно вдихав примару цигаркового диму, що ніяк не міг прилинути від столика в іншому кутку кафе, - хоч не обов’язково рівнятися на найвищі зразки світової прози та кіноіндустрії. Знаєш, - раптом мовив він довірчо, - я уже не один рік причетний до богемного, творчого життя як автор, критик, рецензент, а прогавив таку золоту жилу!

- А ще є варіанти? - зненацька зацікавився представник Третьої Сили.

- Чого? А… Є. Зручно вмоститися в тій залі на дзиґлику, закинувши ногу на ногу, узяти й собі кубок, сигарету запалити (остання фраза вирвалася мимохіть), і лише спостерігати. Тоді ти – філософ. Чи, може, тоді ти – Бог? - Антон звів прозоро-блакитні очі на співрозмовника. Довгу хвилину обоє мовчали.

- Послухай…

- Ні, ні… Стривай… Не знаю, що ти думаєш. Ці всі одкровення… я розповів тобі, як другові. Ти ж мій друг. – Захмелілий Антон довірчо посміхнувся. Він мацнув руками у кишенях, але не знайшов ні сигарети, ні запальнички. – Я ні з ким не говорив про себе. Роками.

- Ага, добре. Ну, бувають на світі крайнощі. Існують вбивці, психопати, маніяки. Просто жорстокі виродки. Але невже ти, я, вони (жест рукою у бік компанії дівчат), твоя мама, бабця, інші родичі, навіть оцей тип, - і він тицьнув пухкою рукою у бік кремезного прудиуса, котрий саме гасив бичок у експропрійованій ним попільничці, - звірі? Потвори? М-м… Монстри?

- Та ні. Звісно, ні. Це пекельне видіння – просто справжнє, без міражів і окозамилювання, сприйняття Всесвіту. Принаймні, людського всесвіту, суспільства. А щодо того, ким є кожен з нас… це можна зрозуміти за допомогою Теорії Вовків та Кроликів.

- А це ще що за звір? – скаламбурив Молодий Підприємець.

- А це вже ближче до творчості іншого класика. Кена Кізі. (Кіану Рівза – луною відбилося з дна глибокої криниці свідомості). Бачиш, більшість людей – кролики. Нормальні, здорові, повноцінні. Жирні. Вони собі народжуються, ростуть, одружуються, плодяться, примножують капітали і вмирають. Звісно, кролики певною мірою (а в їхньому житті усе відбувається лише певною мірою) жадібні, лицемірні, віруючі ( вірою у кролячому середовищі вважається марновірство і дотримання давніх язичницьких традицій – таких, як святкування різних календарних дат з обов’язковими обжиранням та пиятикою). Та ця віра зовсім на заважає кроликам бути перелюбниками (це ж у кролячих генах!), красти потроху (особливо у держави), обдурювати податкову, а найдужче – одне одного на ринку та у сфері послуг. Кролики перманентно ворогують між собою, хоч до кровопролиття і смертовбивства, як правило, не доходять. А якщо доходять, тоді це зветься «бытовуха». Виборюють вони одне в одного так зване «місце під сонцем» (о, це незбагненне поняття, сакральніше за біблійний Едем!) за допомогою корупції, конкуренції, кар’єрного росту, обмов, непотизму (кумівства), «плечей» і т.п. Найдужчі, найжирніші його, зрештою, виборюють, затоптавши лапами усіх конкурентів, і на схилі літ перетворюються на патріархів – носіїв суспільної моралі, лишають численних нащадків та мирно сходять в могилу. І… Зачекай-но хвилину… - Антон рішуче підвівся, злегка похитуючись, підійшов до столика, за яким сиділи курці, попрохав сигарету і, щасливий, із запаленим трофеєм у зубах, повернувся.

- А ти не куриш?

- Ні.

- Ну, так от… Саме так і живуть кенокізівські кролики. Дотримуються правил гри, вигаданих бозна-ким. А серед них є кролики-лузери, шудри, недоторкані тваринного світу. Отакі, як я. Це алкоголіки, наркомани, бомжі, безробітні, просто невдахи. Лохи. Бюджетники. А також некомерційні художники, письменники, усі поети (вони комерційними не бувають!). У них завжди проблеми з грошима та жінками. Основна маса кроликів цих невдах глибоко зневажає. Вони начебто теж зневажають міщанські правила гри, та у глибині душі кожен чого б тільки не віддав, щоб перетворитися на доброчесного кролика з власною житлоплощею, міцною сім’єю, стабільним прибутком, метою у житті, оптимізмом (вірою у світле майбутнє для себе), чітко визначеними ідеалами. Адже тим живеться не лише заможніше, а й простіше. Вони ж щасливі, наскільки може бути щасливим кролик. – Антон потер пальцями бік пляшки з-під коньяку. Гей, джине, принеси-но мені ще сигарету, хутко!

- Ну, а хто ж такі вовки? Злочинці?

- Ні… Не обов’язково. Звісно, кожен вовчисько може ударом лапи зробити з жирного кроля мокрого пляцка. Та вовки – це не завжди тирани, злочинці, як Гітлер чи Сталін. Вони можуть легко стати героями. Надлюдьми. Кожен вовк здатний повести за собою тисячі кроликів. Хоча власне я переконаний в тому, що ці всі вовки – ті ж кролі, котрі виросли до гігантських розмірів, до неймовірності, і тому забули про вегетаріанську дієту. А всередині вони такі ж тупі й обмежені, як решта. Хоч вдають, ніби чхають на правила гри. Саме ці кролі-мутанти і женуть людство у прірву до повного… Апокаліпсису.

…На якийсь час Антон просто заснув. Розплющивши очі, він ніяк не міг зметикувати, чи це вони випили вміст двох пляшок коньяку, чи у нього в очах двоїться. Хитнувшись, хлопець збив ліктем приблудну пляшку з-під пива. Непомалу наляканий цією татаро-монгольською навалою порожньої тари, Антон спробував згадати, скільки вони уже з’їли і випили. І чи довго тут сидять. Та ясно, як Божий день, було лише одне – він цілком п’яний і пересуватися самостійно не зможе.

Проте було ще щось. Щось дуже-дуже важливе. До розуміння чого він прийшов щойно, уві сні. Що здатне змінити усе життя і світ… от тільки треба постаратися та пригадати, що ж воно таке.

- Нам… пора… розрахуватися… - розпачливо писнув Антон і видобув з кишені джинсів пожмакану «синю п’ятку». Брак грошей – це моя Ахіллесова п’ята. Богдан Хмельницький з купюри зиркнув на нього з неприхованим осудом.

- Не смикайся, я сам розрахуюся! – пролунав звідкись згори добрий голос ангела-хоронителя.

- Ага, я тобі потім… Цей… усе віддам… - гикнув Антон, - мені вже додому пора…

- Та я тобі викличу таксі. Ти ж пішки не дійдеш. Ні, не треба мене розціловувати, сиди.

- Знаєш, що я зрозумів, - сказав раптом Антон. Очі хлопця були уже нітрохи не затьмарені алкоголем, у нього з’явився погляд людини, котра знайшла Істину. – Точніше, згадав, бо я ж завжди це знав у душі. Згадав щойно, у цю мить, після того, як прокинувся. – Він говорив уже зовсім тверезо. – Життя – прекрасне. А все, що я базарив раніше – гівно.

- Серйозно? Ха! Та сиди. – І на Антонове плече лягла тяжка кам’яна десниця Командора. – Сиди, я сказав.

- Та ні, я не падаю… Просто підвестися хотів. – Антон мить помовчав. – Розумієш, у мене щойно мов блискавка спалахнула у мозку. І я збагнув, у чому сенс життя, - урочисто мовив Просвітлений. – Це мене аж витверезило.

- Ну і ?...

- Нам здається, що все навкруги – морок, з якого неможливо вийти, бо поза ним немає нічого. А це не так. Морок, жахи творимо ми самі. І він умить розсіюється, мов від помаху чарівної палички, коли ми порожнечу у собі заповнюємо любов’ю.

Антонів співрозмовник ураз зробив те, чого той давно від нього очікував – голосно розреготався.

- А це ти де вичитав, філологу?

- У Пелевіна. Сучасного письменника-постмодерніста.

- Серйозно? – зареготав той вдруге, - у постмодерніста, кажеш? А у твоїй макітрі часом не загубилася яка-небудь власна думка, га, кролику?

- Ні, - смиренно зізнався Кролик. – Жодної.

- Любов… Пити треба менше! – владно гаркнув Вовк. – От, бля, мудак. Ну, - він зневажливо викривив сіру довгу морду, - і якою ж саме любов’ю, любов’ю до кого, до чого ти хочеш наповнити Ойкумену, Землю, Галактику? Знаєш?

- А Галактика уже й так наповнена нею. Треба лише розплющити очі і це побачити. Вона – у кожному твориві, у цій порожній пляшці, у щербині на асфальті. І, насамперед, у нас із тобою. Коли ти це збагнеш, то усвідомиш, що немає жодних вовків чи кроликів, а є Люди. Бачиш, заснув я у відчаї, - бо всі словесні конструкції, котрі сам перед тим наліпив, мов коралові рифи, насправді не мають жодного сенсу, вони – наче відображення у дзеркалі, і відображення відображення, і далі, до безконечності. Неможливо ними висловити Істину. Реальність – сама по собі, фрази про неї – самі по собі, наче паралельні лінії, котрі ніколи і ніде не перетнуться. Треба забути про всі на світі слова і…

- І наповнити серце любов’ю, - завершив фразу Werewolf, - чули вже! – Він люто засопів, волохатою сірою лапою розкрив портмоне, витяг з нього кілька купюр, простяг Кроликові. Раптом лапа із затисненими у ній папірцями завмерла на півдорозі. – То ти хочеш сказати, що ти тепер у нас, тіпа, Просвітлений, га?

- Так, - відповів той тихо, але твердо. Його голубі очі шукали на вовчій морді відблиску найвищого духовного і душевного блага – розуміння. Шукали з надією. Невидима нитка, що у такі моменти простягається між двома істотами – найвищий прояв Божественної Гармонії. І раптом сталося диво! Здається у цих холодних звірячих вирлах забриніла тепла іскорка співпереживання.

- І ти уже пізнав усе, що міг?

- Так. Не розумом, серцем.

- Слухай-но, - раптом змінив тему розмови Підприємець. – Ти ж так і не одружився, правда? А дівчину маєш?

Антон заперечливо похитав головою.

- От мудак, - подумав Вовк, а вголос відказав, -Поїдемо до мене? У гості? З дружиною, дітьми познайомлю. Чого тобі стирчати самому кожного вечора у тій твоїй довбаній хрущовці?

- Я…

- Я ж твій друг, правда? Сам казав.

- Казав. – змушений був визнати Кролик.

- Ну, то віддай йому гроші – і йдемо.

Антон покірно поплентався до стійки. Вовчисько прискіпливо оглянув худу постать і скрушно зітхнув: «Так, сьогодні не дуже пощастило». Нараз перед його очима постало безмежно чуттєве і спокусливе видіння: молочно-біле струнке тіло, плавні вигини, виточені ніжки секретарки на смоляно-чорному шкіряному дивані в офісі, м’який блиск дівочої шкіри, що освічував навіть жалобну поверхню дивана. О моя Donna Desnuda! Вовкові зробилося невимовно шкода того, що він пропустив одну із митей райської насолоди: вечірній післяробочий сеанс утіхи зі світловолосою Червоною Шапочкою, - і все заради пиятики з цим худющим – шкіра і кості, - і, напевно, цілком нестравним філософом-аматором і графоманом-невдахою. Ну, нічого, принаймні він щось принесе на вечерю. Принесе для власної сім’ї, дітей: безмежно дорогих серцю сірих теплих клубків шерсті. Заради них Вовк рив, у поті морди своєї, денно і нощно, затишне безпечне двоповерхове лігво, сповнене батьківської турботи й опіки, лігво з усіма вигодами, євроремонтом, новими меблями, унітазом за 2000 гривень, - заради його персональної, найдорожчої, єдино справжньої частки безмежного Всесвіту.

THE END