Горошанська Лариса Сергіївна народилась 1985 року в Києві. Після закінчення ліцею вступила на факультет електроніки Національного технічного університету України „Київський політехнічний інститут”, де навчається і зараз.

Країна Мрій

...древляни прийшли до Києва і Ольга наказала їх вбити – засипати землею.

– Навіщо?

– Вона мстилася за Ігоря.

– Чому? Він же сам був винен.

– А як не помститися за того, кого любиш?

Дідусь нарешті розплющив очі і подивився на дітей. Яринка мовчала, зачарована, зате Гнатик вже готував новий обстріл питаннями.

– А Туреччина далеко?

Мати Гнатика, що саме готувала вечерю, лише зітхнула: пан учитель згадав якось при ньому ту кляту Туреччину і тепер жодна душа в селі не знала спокою.

– Далеко.

– Дуже далеко?

– Не далі ніж Країна Мрій, – посміхнувся старий.

– А що там, в Країні Мрій?

– Не знаю, я там ще не бував.

– Чому?

– Бо туди дуже важко потрапити.

– А як?

Дідусь замислився, потім сказав:

– Коли я був ще такий як оце ти зараз, старі люди казали, що туди треба летіти...

– Летіти?

– Так. Треба летіти до Вогняної ріки.

– А далі?

– Не знаю, синку.

– А хіба люди можуть літати?

– Можуть, коли схочуть.

– Та годі вже вам. – Це вже Гнатикова мати. – Яринко, як там ненька, не вставали?

– Ні, не вставали.

– На ось, віднесеш їй мамалиги.

Пізніше, коли Яринка пішла додому і Гнатик лягав спати, він почув, як мати стиха казала дідові:

– Нащо ви, батьку, забиваєте дітям голови цими казками?

– А чом би й ні?

– Вони й так вірять казна чому, так цих дурниць тільки й бракувало.

– Он як. А скажи-но, Анничко, як давно ти сама перестала вірити в ці дурниці?

Мати не відповіла.

* * *

Через місяць ненька Яринки померла і Анничка її забрала до себе.

Згодом помер і старий дідусь, залишивши по собі лише жовту стрічку Яринці та свисток Гнатику. Та ще купу мрій...

Пройшли роки. Стара Анниччина хата вже геть осіла, а Яринка стала гарненькою дівчиною.

* * *

– Де ти була? Мати гніваються, я тебе вже кілька годин шукаю. Ти що, знущаєшся?

Але Яринка лише посміхнулася і підійшла ближче.

– Ну й де можна стільки ходити? Я вже все село оббігав!

– То ти мене шукав?

Гнат аж розгубився.

– Так... шукав. Де ти була?

Вона ступила ще ближче.

– Яка різниця? Де була, там вже нема.

Підійшла майже впритул. Промовила:

– А може, в Країні Мрій?

І поцілувала його.

Якщо раніше Гнат розгубився, то тепер стояв просто приголомшений.

– Я... ти... що ти...

– А то ти не хтів! – засміялася дівчина і побігла.

– Стривай, куди ти?

– Наздожени!

Звісно, він наздогнав.

– Пусти, дурний!

Він не пускав. Він ніби тримав в руках гілку яблуневого цвіту, таку ніжну, таку беззахисну.

Як то він міг її пустити?

* * *

– Чи ти прала чи з хлопцями гуляла?! І що за дівка?! Ні прибрати, ні зварити, лише хліб переводить! Й за що мені, Господи, оце нещастя в хаті?!

– Що сталося, мамо? – спитав Гнат. Лемент старої Аннички було чутно, мабуть, і з другого боку села, а тільки що повз нього пробігла заплакана Яринка.

– Що сталося?! Ти оце бачив?!

І ненька простягнула йому вологу сорочку, на якій виднілась ледь помітна пляма.

– В неї не відпирається! Сказала борщ зварити, так вона горщика розбила! А в хаті щоб замела, так три дні чекати треба! І що за ледащо!

Хлопець забрав сорочку.

– Най я спробую..

– Ти спробуєш! Ну звісно! А їй тільки цього й треба! Щоб ти з нею одружився та й борщі за неї варив!

– Та чого ви, мамо...

– Чого, чого... Та я їй сказала, щоб не сподівалась. Мені така невістка не треба.

– Мамо!

– А що? Скільки вже вона мій хліб їсть? І далі думає?

Анничка казала ще щось, та Гнат вже не чув, що: побіг до ставка шукати Яринку.

– Яринко, не плач. Мати сердиті були і тому так сказали. Вони ж тебе люблять, дурненька. Яринко... Ну хоч подивися на мене!

Ось послухай: не треба плакати. Бо в Країні Мрій не плачуть. І ти не будеш, бо ми поберемося і туди помандруємо. Я буду тобі грати на найкращій сопілці і ти більше ніколи не сумуватимеш.

– Мрійник, – нарешті усміхнулась.

Він пригорнув її до себе і тихенько відповів:

– Може й мрійник, але ж це правда. Піду в найми і зароблю на наше весілля.

– Не йди.

– Чому? Я ж повернуся, дурненька. Вже за рік повернуся.

– Не йди.

* * *

Хоч як тому не противилась Яринка, а все ж Гнат пішов у найми. Йому хотілося бути самостійним, якомога швидше зіграти весілля і не чути постійно від матері, що Яринка йому не пара. А коли він сам зароблятиме, ненька вже нічого не скажуть. Принаймні, так йому здавалось.

Він найнявся конюхом до літньої пані, яка жила разом зі своїми дорослими дітьми, сином та донькою. Пані була добра. Вона гнівалась рідко, лише коли панич так заїжджав коней, що вони вертались на стайню напівмертві – мовляв, це Гнат винен, що недодививсь.

Зате панич іноді сам його винагороджував (а особливо коли пані не дізнавалась про його витівки). На ці гроші Гнат купив Яринці згарду та цілу купу стрічок.

Панич взагалі був веселий і не злий, тільки іноді зажорстокий до коней. Одного разу хлопець спитав його, чи не чув він про Країну Мрій. Пан довго не міг зрозуміти, чого від нього хочуть, а коли Гнат пояснив, лише розсміявся і порадив не забивати собі голови дурницями.

В наймах взагалі було не так-то й погано. Якби не одне – він служив дуже далеко від рідного села і ніяк не міг туди навідатись. Тому коли одразу після Різдва пані вирішила поїхати до міста, він звільнився і повернувся додому, де не був вже з півроку.

* * *

– Ти йдеш?

– Ні, не хочу.

Він стояв і спостерігав, як Яринка, сидячи до нього спиною, заплітає нові кісники.

– Краще б пішов. Недовго вже нам разом гуляти.

– Чого б то?

– Після жнив Гриць збирався прислати сватів.

– Що?! – скрикнув Гнат. І вже трохи спокійніше додав:

– Ну то й що? Ти ж за нього не підеш.

– Може й піду....

Мовчання.

– Яринко...

Вона нарешті обернулась і швидко-швидко заговорила.

– А чому б і ні? Досить вже мені у вас на шиї сидіти, а Гриць вродливий і багатий, чого мені ще треба? Всі дівчата в селі мені заздрять...

– Навіщо це все кажеш? Ти ж його не любиш. Ти ж мене любиш!

– Ні. Я... вибач, але ні.

Він мовчав. Він міг би зараз кричати, сперечатись, докоряти, вмовляти... Але він лише мовчав. І це було найгірше.

– Чому ти так дивишся? Мала я тоді була, дурна ще, то й верзла казна-що. Немає того кохання, вигадки це все. Казочки для дітей. А ти... Ти й досі в це віриш! Бо ти сам ще дитина. Ось поглянь, – вона підійшла до мисника. Глиняна овечка, корова. Це все іграшки, дурниці, але кохання – така сама дурниця, зрозумій!

Він мовчав. І тоді Яринка вже по-справжньому вибухнула:

– Нема чого на мене так дивитись! Ти б ще на покуті все це виклав! А оце що? – Вона знайшла маленький глиняний кораблик. Це він сам колись виліпив, щоб мандрувати Вогняною рікою до своєї Країни Мрій. – Ти й в це ще віриш! В сміття це!

Він все ще мовчав. Та той спалах вже минувся і дівчина відійшла, ображено буркнувши:

– Викинув би, чи що.

В мовчанці минули наступні півгодини.

– Яринко, віддай мені биндочку.

– Яку биндочку?

– Жовту, що тобі дідусь подарував. І стиха додав:

– Невже ти й її викинула б?

Вона стиснула плечима; підійшла до скрині, мовчки вийняла стару, жовту, трохи брудну і подерту стрічку й дала її Гнату. Потому мовчки вийшла з хати.

Гілка яблуневого цвіту, яку він, здавалось, так ніжно, так надійно оберігав, зів’яла в його долоні.

* * *

Нащо він пішов? Що там забув? Весь вечір сидіти й дивитись, як Яринка сміється, говорить лише з Грицьком? Та ще іноді ловити її погляди. Погляди, сповнені жалю, вже непотрібної турботи та ще чогось... мабуть, роздратування... Звісно, роздратування!

Нащо він пішов? На біса йому здалися ці вечорниці!

...Вже давно пішли музики, та й дівчата попрощалися з господинею. Але розходитись не хотілося. Вони трохи погомоніли біля хати, а потім всім гуртом подалися за село.

Гнат плентався позаду і не бачив Яринки. Але він знав, що вона зараз біля Грицька, і не міг не думати про це.

Зупинились біля якогось чагарника. Чи то винна ця була ця місцина – ще не пустка, бо ж стоїть одна хата, але вже й не село, чи то просто надто дивно світив місяць, але хлопці й дівчата неначе подуріли. Одні почали грати в Панаса, другі завели хоровод. Хтось заспівав пісню...

– А нехай би вас біс узяв! Чого розверещались?!

Вони злякано помовкли.

Стара відьма Мокрина, ось хто жив в цій самотній хаті.

– Ану пішли звідси! Добрі люди вже сплять давно.

Боязкіші стали потихеньку відходити. І тільки Яринка уїдливо кинула:

– Та підемо зараз, підемо. Не будемо заважати в добрих людей молоко красти.

Якби це було вдень, всі б бачили, як зблідла від злості Мокрина. Глипнувши на дівчину, вона пішла назад до своєї хати, щось бурмочучи собі під ніс. Та ніхто вже не чув цього бурмотіння за сміхом, що лунав довкола.

Вони дуріли в тому чагарнику до самого ранку. Мабуть, мало хто міг згадати вечорниці веселіші за ті, що були тоді біля хати Мокрини.

А через тиждень Яринка сильно застудилась.

* * *

Вже давно зацвіли проліски й дівчата заспівали свої веснянки. Та не співала їх Яринка. Вона так і не одужала з зими і, як і раніше, лежала в хаті, слаба і гаряча, як пічка.

...Лікар довго говорив про якесь там запалення і ще довше переліковував потрібні ліки. Але марно Гнат витратив останні зароблені восени гроші – Яринці так і не стало краще. Та й як могло стати, коли по всіх кутках гомоніли, що дівці пороблено?

Анничка і сама так думала, тому й побігла по ворожку. Мокрина не прийшла, довелося просити шептуху аж за три села. Але та хоч і приходила кілька разів, і мучила Яринку своїм лікуванням, а все ж не допомогли ні її трави, ні замовляння.

Яринка так і не встала з ліжка.

* * *

Лягаючи спати, Анничка погасила каганець, і тепер лише вогнище з печі кидало на стіни свої червоні відблиски.

Тихенько, щоб не розбудити матері, Гнат взяв зі стола кухоль і сів біля Яринки.

– Випий.

Але дівчина заперечливо похитала головою.

– Не хочу. Мені від цього тільки ще більше пече всередині.

– Але ж лікар сказав...

– Дурний той лікар, – прошепотіла Яринка. – Багато говорить, а нічого не знає. А та стара хоч і знає, а сказати боїться.

– Яка стара? Що сказати?

– Шептуха.

– І що сказати?

– Яка різниця? – Яринка стиснула плечима і від того зайшлася кашлем.

– Випий.

– Не буду. Втомилась я, Гнатику. Дурна Мокрина, хотіла зробити гірше, а зробила...

– Та ти що, дурненька! Ніхто тобі нічого не робив! Не вір ти в ці плітки!

Але вона й далі гарячково шепотіла.

– Хотіла зробити мені гірше, а зробила краще. Я вже була там, Гнатику. Там ніхто не грає на сопілці й ніхто не літає. Але там... Там тиша... і спокій... І там... там я не мушу обирати, Гнатику. Я хочу туди.

– Не розумію. Про що ти?

– Я хочу туди, Гнатику.

І все ж він умовив її випити зілля. Яринці стало дихати легше і вона навіть заснула.

Але коли промінь вранішнього сонця торкнувся її обличчя, дівчина не примружилась, як звичайно, і навіть не прикрила очей рукою, холодною, як лід.

* * *

Грицько тільки встиг зайти у хату, коли його покликали знадвору.

На порозі стояв Гнат. Мабуть, він, як і Грицько, ще не заходив додому після поховання, бо тримав у руці жовту стрічку.

Кілька хвилин стояли мовчки. Потім Грицько стиха сказав:

– Така важка втрата. Адже вона була тобі як сестра.

Гнат похмуро глянув на нього і процідив:

– Вона була мені більше ніж сестра.

– Так... і так несподівано, через якусь там дурну застуду.

– Ти справді так вважаєш?

Хлопець нахилився до Гната і тихенько забубонів:

– Ти ж, мабуть, і сам чув, що кажуть у селі. Сказилася Мокрина, а що їй скажеш?

– Казати?! Тут мститися треба, а не казати!

– Та ти що, здурів? Це ж відьма! – здивувався Грицько.

Трохи помовчавши, він нерішуче додав:

– До того ж, Яринка й сама була трохи винна...

Гнат пильно подивився на нього і спитав:

– Ти любив її?

– Звісно, любив.

– А як не помститися за того, кого любиш?

– Кому мститися? Відьмі? Краще вже одразу в полум’я стрибнути!

– То ти так все і залишиш?

– Гнате, послухай тільки...

Але Гнат не став слухати, а мовчки відвернувся і швидко кудись пішов.

– Скажений, – пробурмотів Грицько і вернувся до хати.

* * *

Прямо від Грицька Гнат вирушив до Мокрини. Дивно, але хоч він і йшов сонячними вуличками рідного села, та йому здавалося, що він дедалі глибше спускається в темне, задушливе підземелля.

Стару відьму він побачив ще надворі, вона колола дрова на подвір’ї.

– Чого тобі? Не бачиш – зайнята я, завтра приходь.

І баба поспіхом сховалася у хаті. Але слідом за нею пішов і Гнат, прихопивши із собою кинуту сокиру.

Світлиця зсередини була зовсім звичайна, тільки завішана вся чудернацькими травами. Та Гнатові знову здалося, ніби він у брудній вогкій печері, де немає чим дихати.

– Я ж сказала, йди звідси!

Гнат не відповів. Він стояв і мовчки дивився на Мокрину. А вона, помітивши в його руці сокиру, мабуть, злякалась, бо сказала вже м’якіше:

– Іди додому. Завтра побалакаємо.

– Нащо ти вбила Яринку?

– Що?! – вдавано здивувалась баба.

– Нащо ти вбила Яринку?

– Та нікого я не вбивала! Здурів ти, чи що?!

Мокрина відступила від нього на два кроки.

– Невже? Ти хочеш сказати, що вона померла від звичайної застуди?

– А я звідки знаю, чого вона померла?!

– Ти все знаєш.

– Та нічого я не знаю, одчепися. Чого тобі треба від бідної жінки? – заскиглила Мокрина.

– А коли мати кликали тебе до Яринки, чого ж ти не прийшла?

Відьма не відповіла. Швидким рухом кинувши щось у піч (від чого всю хату враз заполонив їдкий чорний дим), вона спробувала вискочити в двері, але Гнат встиг схопити її за руку.

– Не втечеш, – повільно процідив юнак їй в обличчя. – Ти зненавиділа Яринку, коли вона при всіх сказала, що ти крадеш молоко. І наслала на неї хворобу, знаючи, що в селі все одно ніхто тобі нічого не скаже. Звісно, ти ж відьма, тебе всі бояться. Але я тебе не боюся, бо я тепер вже нічого не боюся. І ти тепер не втечеш!

Вільною рукою Мокрина схопила якийсь пучок і хтіла пожбурити його Гнатові в очі. Та ще швидше він вдарив її сокирою по голові.

Несподівано розсіялась чорна завіса, і не було вже ніякої печери. Гнат стояв у звичайній хаті, де веселі сонячні промені лоскотіли його обличчя і яскраво освічували задрипані кров’ю стіни.

* * *

Якийсь час він байдуже дивився на мертву відьму. Потім відкинув вже непотрібну сокиру та вийшов з хати.

Сам того не помічаючи, він йшов додому. Його не хвилювали ні здивовані погляди навколо, ні власна закривавлена сорочка. Він помстився за Яринку і більш ні про що не міг, та й не хотів думати.

Він зайшов до хати і сів на лаву, притулившись до стіни. Ні, він не заснув. Але якась дивна байдужість, заціпенілість охопила його.

Якийсь час він сидів отак. Мати кілька разів заходили до хати та кидали на нього боязкі погляди. Потім враз схаменувся. Що він тут робить? Адже її немає. Отут вона чепурилась, тут вишивала, а тут, збоку, зовсім поруч від нього, мила посуд. Як він може залишатись тут, коли її нема?

Він скочив на ноги і майже вибіг з хати. Швидше, якомога швидше втекти подалі від цього місця!

– Сину...

Він обернувся.

– Не йди так, сину...

Мати простягнули йому торбинку, потім, коли він її узяв, сумно подивились на нього та поцілували в чоло, ніби прощаючись.

Він пішов, так і не промовивши ні слова.

Три дні він блукав горами. Не спав ці три дні. Іноді ловив себе на тому, що стоїть по коліна у крижаній річковій воді, стискаючи в долоні жовту стрічку.

Лише на другий день він помітив, що все ще носить за собою материну торбу. Там виявились гроші, якийсь харч та дві чисті сорочки. Він все те викинув. Нащо воно йому?

Кілька разів повертався назад, до села, і знову тікав звідти, наче поранений звір.

Права була Яринка: немає ніякої Країни Мрій! Немає! Ніколи і нікуди він не полетить. І нема куди йому тікати. Але й лишитися тут він не може.

І він і далі безпорадно блукав горами.

На третій день він нарешті відчув ту сильну втому, якій майже неможливо було опиратися. Та й не треба було, вона ж бо обіцяла йому забуття. Але сама думка про те, щоб лягти спочити, здавалась йому блюзнірською. Тому він лише обперся об дерево й заплющив очі.

Раптом почувся постріл. Але хлопець навіть не повернув голови: що йому з того?

Наступний постріл змусив Гната впасти.

* * *

Чоловіка, що стріляв, звали Густав Штатнер. Це був один з тих жандармів, яких послали заарештувати небезпечного вбивцю.

Як це він одразу не влучив? Шкода кулі. Але й стояв він далеко, і боявся, що його помітять, та й руки вже не ті... До біса таку роботу!

Він з самого ранку гасав горами в пошуках вбивці. Одного разу майже спіймав його – і знову загубив, бо хлопець вчасно сховався поміж дерев. Але Густав встиг побачити його обличчя – і воно йому не сподобалось. Не повинно бути такого обличчя в людини, навіть у найзатятішого злочинця. Бо це було не обличчя, а маска. Наче мрець ходить горами.

Після цього жандарм і не збирався залишати хлопця в живих. Та й навіщо? Все одно на нього чекає шибениця. Це ж треба було – ні за що ні про що вбити стару жінку, та ще й знахарку, як тут кажуть.

Пити хочеться. Ох, як хочеться пити! Зараз би свіжого пива, холодного... Але ж тут, в селі, одна сивуха – тьху!

І все ж Густав поспішив назад, в шинок. Треба буде прислати когось забрати тіло. А може, краще залишити його тут? Мерцю вже все одно, а людям менше мороки...

* * *

Гнатові страшенно запекло в грудях. Він спробував поворухнутися, вихопити те щось, що так несподівано вразило його розпеченим залізом, але не зміг. Спробував закричати – та вийшов лише хрип.

Страшенно пекла рана. Він лежав, марно намагаючись дихати, і відчував, як холонуть ноги і руки. Хвилями накочувався біль.

В останній раз він марно спробував вдихнути повітря. На хвилину наче втратив свідомість...

Раптом Гнат відчув легенький вітерець на своєму обличчі. Він розплющив очі (дивно, а наче й не закривав). Та не побачив вже ні сирої землі, на яку впав, ні жовтої стрічки, яку до останнього тримав у руці.

Під ним були лише де-не-де припорошені снігом гори. Він летів.