Ніч

Смак ночі. Чи знаєте ви що се? Темрява. Денна огидність поступова зникає з сутінками. Мерзенність сірих вулиць, обшарпаних площ, безнадійних перехресть та безперервність маскараду людських душ уходить в тінь. Грюкіт,буркотіння,дзюбання міста стихає. Ніч прибирає всі недоліки дення. Вона загострює відчуття: ти можеш бачити те, що не помічаєш впродовж дня; почути те, що приховано галасом соняшного світла; вдихнути аромат свіжості, легкості, незайманості світу; ти наче торкаєшся ночі і вона просочується крізь тебе, і ти стаєш вже невід’ємною частиною короткометражного марення.

Тільки у цю пору доби я виходжу назовні. Я стою на вулиці. Заплющевши очі, глибоко вдихаю повітря. Чи відчували ви колись свіжість ночі? Вона як нестримний гірський потік звалюється в ваші легені, а далі заповнює вас повністю, ви відчуваєте її вже навіть у кінчиках свої пальців. Вона пронизує вас, і водночас ви відчуваєте як звільняєтесь від чогось важкого,тягарного - свобода від належності, обовязків,правил, і нарешті від цього невиліковного закомплексованого своєю закомлексованістю соціуму. Гармонія - це забуте і нікому не зрозуміле слово нарешті набирає сенсу. Я становлюсь частиною ночі. Час розплющувати очі. Я перехоплюю хвилю самотності вулиці.Один.Ті хто викликає денне сум’яття розповзлися по своїх кутах, щоб відпочити від щоденної боротьби за забуття. Ви думаєте, що громадянська війна закінчились у 21? Я - ні. Вона продовжується, лише метаморфозувалась в іншу форму. Тепер ми воюємо один з одним, щоб уникнути думок про "навіщо"; ми зжираємо один одного, намагаючись самоствердитись і таким чином підтримуємо в собі відчуття важливості свого існування, наче лише саме від нас залежить політичний, економічний, культурний та ще бозна-який напрямок розвитку світу.

Гіркий світ вуличних ліхтарів ніжно висвітлює тіні та силуети старих будинків, притиснутих до тротуару до ранку машин, кістлявих дерев, які були висаджені, мабуть для краси...

Я пливу вулицею, мінливо заглядаючи у вікна будинків... Що шукаю там побачити? Життя? Сенс буття? Тільки не там! - треба тікати! Тікати геть від цього іллюзорого комфорту та спокою - воно оманливе. Не варте нічого. Там нема повітря, нема свіжості, там не можна відчути смак життя, смак ночі... Я повертаю у найблищу темну вулицю. No light! No more horrors!

Знов один. Тиша. Свіжість. Темрява. Вона обіймає та непомітно входить в мене. Щасливе забуттяяяяяя.....

* * *

Як солодко, навіть не хочеться розплющувати очі. Тепло. Трохи задушно. Сонливість та ленність ще не залишили цю кімнату. І я смакую їх кожну секунду цього затьмарення будення. Я взята в полон , я здалась в полон - без бою, без будь-якого опору. Я віддалась і тепер знаходжусь в іншій площині, в іншому вимірі. Сюди доступ-обмежен. Нещодавно відкрила це місце і наврядчи його комусь покажу, окрім.....окрім того, хто допоміг мені знайти його.

Сплетіння тіл, стукіт серця, пульсування крові,гарячі подихи -це якась неповторна комбінація; пазл, який не повинні і не можливо було зібрати, але зібрали, створивши щось цілисне,ейфоричне і просто прекрасне. Не можу зрозуміти як це сталось, та, мабуть, і не треба- тут нема місце роздумам, лише відчуття та інстинкти. Це вже не лише я, не лише він- це щось інше-яке не можливе визначити жодним словом, звуком-їх просто не вигадали. Зараз, у цю хвилину нема ні твого, ні мого - ми тимчасово поступились самим собі, своєю незалежністю, своїм вільним простором,в який нікого не пускаємо- і віддались вільному падінню разом в забуття.

Гидкий дзвін-телефон. Чому саме зараз? Невже Богу замало 6 599 999 998 акторів,що працюють для його п"єси "Життя людства", і саме у цю хвилину йому стали нестримно потрібні ті 2,що вийшли за куліси перепочити від гри?

Ми повертаємось на сцену. Неохоче, байдуже. Але розуміючи, що небезпечно відпочивати надто довго, це може привести до то,що забудемо слова і врешті свої ролі. Станемо непотрібними, будемо жалюгідно вештатись вулицями у пошуках "сенсу". Ми не навчені просто жити, ми повинні чітко слідувати за метою -"мрією". Для її досягнення виконувати інструкцію, йти за сценарієм , а інакше - придадуть анафемі. А це гірше за все,що може з нами трапитись. Мало хто може це здужати, а хто здужає, то наврядчи зможе стерпіти анафему, якої предасть себе сам.

Отже, час розплющувати очі. Ми потроху зичиняємо двері з написом "Exit" і виходемо на сцену. Час розпочинати гру.

Вона прокинулась наступного дня. І перше,що зробила, простягла руку, щоб знайти тепло іншого тіла поряд з собою. Нічого. На жаль, казки писались, не про і не для тиких, як вона. Вона встала і попленталась до душу. Останнє було для неї священним ритуалом, без нього день міг просто не початись, або початись у дуже химерному світлі, причому ця химерність була вкрай інфекційною і претендувала просто перекинутись на оточуючих.

Проповзаючи повз комп”ютер до ванни, вона згадала, що не вимкнула його. На екрані висвічувалась незакінчена вчора партія у шахи. Більшості жінкам ця гра не цікава. Занадто вона довга, та й процес продумування кількох кроків уперед не є характерним для жіночого мозку. Але до більшості Олексія не звикла себе відносити, і тому шахи вважала однією з своїх принад. Через півгодини вона встановила таки комп’ютеру - "шах і мат" і тепер з легким самовдоволенням могла піти виконувати свій щоденний ритуал.

"Чорт забирай,і чому мені щастить у шахах, а не у стосунках? Чи може я просто делінтант у цих психологічних війнах? Чи просто не щастить знайти той хід, яким я зможу виграти партію?" Вона згадала про вчорашній ранок і що слідувало за ним. Той клятий дзвінок відзначив кінець нічного перемир"я між ними. Він поїхав. Чи повернеться? На жаль, при народженні вона забула чим закінчується її роль в п"єсі і тепер могла лише здогадуватись та просто йти за сценарієм 1 акту ( в середньому сценарій кожного актора складається з 3 актів, кожний акт відбувається впродовж 25 років).

День лише розпочинався. Куди б подітись? Просиджування та слухання буркотіння викладачів про незаперечність та фаталістичність глобалізації у ретроспективі сучасності - якось не збуджувало." 5 курс, 5 рік - а вони вчать одному й теж - глобалізація,інтернаціоналізація, зняття кордонів, знов глобалізація! Наче ще трохи і ми всі будемо жити в одній великій комуні, не буде а ні країн, а ні націй, а ні культур- лише суцільна масовість. А з мене, мабуть, готують глобалізаційного проповідника, який посвятить нерозумні маси про те, як вони живуть та як їм жити далі в умовах світового капіталізаційного-коммунізму."

Телефон мовчав. Жодного missed call, жодного повідомлення. Наче вона мертва, і Їм вже нікому дзвонити. Ну що ж - неіснування- це теж один з варіантів життя.

Годинник безаппеляційно поїдав час. Треба було щось вирішувати,щось робити. Вона ненавиділа марнувати життя на беззмістовність. Відчуття постійної незакінченості ніколи не покидало її, наче їй залишалось жити кілька місяців і треба встигнути відчути цей світ,пропустити його через себе і лише потім спокійно піти.

Було вже близько п"ятої. За вікном вже сутеніло - кінець листопада все ж таки. Треба було заїхати до нього, перепросити за вчорашнє. "Свобода у стосунках", ніякої відповідальності перед один одним, жодних ревнощів, - це була його основна умова стосунків. Чому б ні? Вона здається сама ніколи не була проти різноманіття, завжди можна дізнатись щось нове, можливо самовдосконалитись. Ця аксіома стосунків завжди працювала бездоганно та відлагоджено, але якось останнім часом, почала давати збої. І тому той дзвінок особи жін статті вивів її з рівноваги. "Нічого . це було в перше та останнє. Він пробачить мені це тимчасову лобатомію"

Перед тим як поїхати до нього, вона вирішила трохи покружляти містом.Нічним містом! А це щось зовсім інше! Швидкість! Ще ще... Мерехтіння ліхтарного світла, прозорість доріг, таємничість поворотів, замріяність дерев,заспокійливість міста- все це збуджувало, пронизувало, прискорювало серцебиття, і врешті - падіння в океан легкості та умиротворення.

Набережна. 120 км\год. Лавра тихо купається у глибинності нічного неба. 135 км\год." Хоч щось у цій територіальній площині залишається незмінним. Наглядач Києва - які б трансформації не відбувались з містом та його мешканцями, вона буде завжди стояти осторонь, спострегати та записувати. Записувати в себе історію життів. Стіни мають пам"ять, вони всмоктують в себе усі наші відчуття. А кожне з таких відчуттів є унікальним, бо належить лише нам; воно створено нами у певний момент, за певних обставин, і ніхто інший ніколи не забере, не буде мати такого самого відчуття. Можливо лише подібне - але не теж саме! Цікаво може колись наші нащадки і навчаться отримувати та розшифровувати таку інформацію?" 145 км\год. "Пробачить чи ні? Близько третьої. Як швидко та непомітно плине час. Але все ж таки як добре зараз!" 145 км\год. "Звідки він взявся???"

Гудок. Скрегіт. Скрип.Темрява. Тиша. Світло.

"Доброго ранку, люба! Першокласниця, вставай..! Час йти до школи! " Марічко солодко потягнулась. " Який дивний сон! І що там сталося в кінці?..." Але часу пригадувати вже не було, треба було збиратись до школи. Сьогодні був перший день вересня. Вона піднялась, підбігла до свого нового наплічника перевірити, чи все взяла –зошити, олівці, абетку, та найголовніше чи положила вона свою улюблену іграшкову машину. Чомусь найбільше в своєму житті вона любила машини, швидкість та ніч...