Музика зелених дерев

Тоді вони зустрілись на Центральній площі.

Він як справжній джентльмен довго на неї чекав. І хвилювався. Власне Валерка прийшов хвилин за двадцять до призначеної зустрічі, адже мав надію, що і його подруга прийде раніше. Валерка напружено чекав, постійно поглядаючи на величезного годинника, який був приліплений високо на стовпі прямо над його головою. Хвилини танули повільно і якось безбарвно, нецікаво. Здавалось, що більше нічого в житті не існує – там, за межами цієї маленької площі та старовинного годинника, що ретельно вимірював час та відмовлявся у відповідь на прохання Валерки швидче рахувати хвилини. Здавалось – в цьому світі залишились тільки Валерка і його хвилювання, такий своєрідний спів серця, ознака того, що для нього ці зустрічі були дуже бажаними та необхідними - насправді вони і були його життям...

Валерка. Цим ім’ям називали його небагаточисельні друзі, так називав і він себе. В цьому щось таки було. Хоча колись Валерці подобалось і офіційне „Валерію Олександровичу! Як ваші справи?” або „ О-о, Валерію Олександровичу! Скільки зим, скільки літ!”.

Коли вони познайомились, він так себе і назвав - Валерка, без усяких там офіційних речей, воно й правильно, ну, який, який з нього Валерій Олександрович?

Своє ім’я він промовив з гідністю, ніби смакуючи кожну літеру, тихенько усміхнувся собі у вуса (а вона засміялась – чудернацький хлопець, та й годі!). Марія. Так звали її. М- а- р-і-я. І жодних офіційностей.

Людиною, яка мала пряме відношення до зустрічі цих двох одиноких, але чудових людей, був дехто на прізвище Пшимановський.

Вони разом в неділю вранці довго блукали по ринку - шукали якійсь деталі до приймача, що на щастя (так потім думав Валерка) зламався. Оскільки Пшимановський мав непоганий хист до ремонту механічних пристроїв - усякого скупчення металу, то він і виступив в ролі гіда, і, водночас, як найближчий порадник Валерки і знавець металевого брухту. Потрібних деталей вони так і не знайшли. Проте зустріли Марійку, яка якраз вирішила здійснити рейд по ринку для того, щоб трохи відновити свої продуктові запаси.

Не дивно, що зустріч відбулась саме там. Адже на ринку в неділю завжди багато людей ( різних – молодих і старих, веселих і сумних, бідних і не дуже). Воно і правильно. Де ж іще побачиш стільки людей, та ще й в неділю, та й у теперішній складний час?

Валерка деякий час розгублено дивився на симпатичну жінку, яка рухалась між торгівельними рядами.

- Ти чого? – здивовано запитав його Пшимановський.

- Зачекай, друже! - щось повинно було відбутись, саме зараз. В цей момент.

Пшимановський прослідкував за поглядом Валерки і зрадів:

- О, пані Марія! Марія..

Він зробив крок в її сторону..

- Стій! – Валерка раптом злякався. - Не треба.

- Заспокойся, це ж Марійка Олійничка. Я давно її знаю. Вона – гарна.

- Марійка....

Симпатична жінка миттєво зорієнтувалась і побачила Пшимановського та Валерку.

- Янеку ! Привіт.

- Вітаю!

- Доброго дня, – промовив і Валерка.

- Марієчко! Як справи? Давно з тобою не бачились.

- Ой, Янеку, нічого, якось живимо, не жаліюсь!

- Як твої студенти? Університет? Кого з наших бачила?

- А що з ними станеться, з тими студентам. Молодь! Що тут скажеш, ми іншими були..

- Це точно. До речі, познайомтесь – це Марійка, ми разом навчались в університеті. А це, мій друг Валера - дуже чудова людина.

- Янеку...

- Тихо. Правду кажу. Ладно, побалакайте хвилинку, а я зараз.

Валерка глянув на Пшимановського.

- Я зара... – повторив він і розчинився у натовпі.

- Ну от, так завжди буває...- спробував пожартувати Валерка.

- Пшимановський не змінився, - засміялась і Марія.

Так вони і познайомились.

* * *

Після знайомства Валерка з Марією декілька разів зустрічались, але вже не раптово, а цілком закономірно, сплановано так би мовити. Місця їх зустрічей були різними, проте завжди незвичайними, чарівними. Це старовинна площа на розі вулиць Мирної та Далекої, на якій знайшов собі притулок великий фонтан з прозорою водою, крізь яку можна було розгледіти маленькі металеві предмети, тобто копійки різного номіналу, що кидали жителі та гості міста, певно задля розваги або довіряючи своїм забобонам. Якось Валерка теж приєднався до проведення цього своєрідного ритуалу і під плескіт долонь Марії та її веселий сміх вивернув з кишень цілу купу блискучого металу і зі словами : „ щоб ми ще повернулись сюди... років через сто ...” без жалю кинув гроші у воду. Тієї зустрічі вони розказували один одному кумедні та сумні історії зі свого життя, гучно сміялись (особливо Валерка) і співчутливо кивали, якщо мова заходила про щось інтимне, таке, що належало до глибинних пластів їхніх спогадів.

Не менш цікавими були зустрічі, які починались на Мості Закоханих, який з’єднував дві частини їхнього древнего міста і дозволяв усім жити повноцінно - завдяки йому жителі могли потрапити в іншу частину міста, ну, а, крім цього - він належав до найбільш улюблених місць закоханої молоді та людей, що знаходились у вже поважному віці. Привертали увагу Валерки та Марії й інші, не менш романтичні краєвиди міста, але, особливим було улюблене місце самого Валерки, куди він запросив Марію вже на першу їх зустріч. Це берег Швидкої в західній частині міста, на якому густо рясніли зелені дерева, плакучі верби та високі тополі. Протягом години Валерка та Марія слухали музику зелених дерев і згадували своє життя, особливо Валерка. Якою була ця музика? Лагідною і затишною. Зворушливою та тендітною. Мріяти, гарно було мріяти під шепіт зеленого листя. Та й все навкруги - небо, земля, поодинокі люди, були заворожені музикою зелених дерев - і все це разом створювало якусь незвичайну, чарівну атмосферу. Замріяно поглядаючи на напівпрозору воду, Валерка щиро радів можливості насолодитись вкраденими у повсякденності хвилинами ейфорії та вхопити у життя в шматочок щастя. Пейзажі, розпливчасті образи людей, будинки, ще щось не зрозуміле, піднімалось з глибини його пам’яті, кристалізувалось на поверхні води і повільно спливало за течією ріки.

* * *

Можна сказати, що їм удвох було добре. Між тим, було у взаємостосунках цієї чудової пари й таке, що вносило певну долю хвилювань і турботи, в першу чергу, для Валерки. Справа в тому, що весь цей час Марія уникала розмов про свою родину. Не те, щоб він чекав так швидко запрошення на чашку кави та знайомства із сім’єю Марійки, ні, але просто хотілось, щоб надії Валерки щодо цього колись би виправдались. Валерка раніше і сам не зовсім охоче розповідав про себе (особливо своє минуле), проте музика зелених дерев була настільки зворушливою, лагідною, що торкалась самих глибин його душі і викликала на розгляд уважних очей Марійки найпотаємніші думки і переживання.

* * *

Вони зустрілись на Центральній площі. Валерка довго чекав Марію, і, нарешті, вона прийшла.

Марійка прибігла зворушена, радісна, випромінюючи енергію на всі сторони, вона усміхнулась і урочисто промовила:

- Завтра приходь до мене, о четвертій! Добре?

- Добре !

„Звичайно ж добре!”

І вони пішли гуляти вулицями старовинного міста, як і багато таких же закоханих пар....

* * *

Наступного ранку Валерка вийшов на вулицю. Глянув навкруги, усміхнувся - ось воно життя!

- Обережно!

„Ні, ці велосипедисти!!!”

Валерка ледве встиг відскочити в сторону.

- О, Валерка! – почув він з іншої сторони вулиці. – Шановний Валерій Олександрович! Цо пан роби ?

- Здорово, Пшимановський ! Пан ледве не потрапив під колеса якогось дурня, от що робить пан...

- Ага! А як ся пан ма? Як Марія?

- Добжє, – багатозначно відповів Валерка.

Пшимановський жив у сусідському будинку і був частим гостем місцевої компанії чоловіків, яким далеко за..... Непогано розумівся у життєвих питаннях, покері та доміно. Взагалі азартним був цей Пшимановський, та й цікавим, якщо розібратись як слід. В молодості вів активне громадське життя, щоправда сумнівного характеру. Подейкували, що займався він купівлею - продажем усякого барахла ще в ті часи , коли можна було потрапити і в місця не дуже приємні для будь – кого з поважаючих себе чоловіків.

„Можливо він туди таки потрапив”, – згадалось Валерці.

„А втім, це вже не мої справи.”

Говорили, що деякий час Янек прожив у Польщі, у своїх далеких родичів, де набрався якогось особливого гламуру, поважності, вміння одягатися „по –модньому”, а також легкого присмаку польської мови, що виражалось у всілякому доцільному й не особливо використання польських слів у вільно спаплюженої ним мови наших батьків-прадідів. Ну, а, в цілому з ним можна було спілкуватись, якщо не звертати уваги на деякі вищезгадані нюанси.

- Слухай! – раптом почав Валерка. – Янеку, мені треба краватку .

- Краватку ?

- Так. Я знаю, в тебе є.

-Ну, є, - здивувався той і оглянув Валерку з ніг до голови, – а навіщо ?

-Треба.

- Ну-у, якщо так, навіть не знаю...

- Янеку!

- Ладно. Зайдеш завтра.

- Сьогодні, – заперечив Валерка.

- Добжє. Сьогодні.

І вони повільно пішли по вулиці.

- Знаєш, в мене є просто чудова колекція краваток, частина залишилась ще від батька...

- Угу, – Валерка вже думав про інше. Перед його очима хаотично танцювали уривки з майбутньої зустрічі, тож промова вельмишановного пана Янека його цікавила мало.

- Особливо мені подобаються подаровані моїми другами з Кракова, – продовжував свою історію Пшимановський. – О, Польска, Польска... країна моїх мрій...

-Янеку, - затурбувався Валерка, - а ти вмієш їх зав’язувати ?

- Є три способи. Першому мене навчив батько, коли подарував рожевий...

Пан Пшимановський зупинився.

- То биво, якщо я не помиляюсь, в ....

- Вірю, вірю. Одного достатньо. Пішли.

Квартира Пшимановського давно не ремонтувалась. Це ставало зрозумілим ще в коридорі. Старенькі двері голосно звякнули і повільно відчинились під вправними руками їх господаря. Не дивлячись на свій поважний вік і зовнішність квартира була охайною і одразу викривала деякі звички та вподобання пана Пшимановського.

Старовинні меблі, імпозантні картини, вдала імітація каміну в залі створювали атмосферу в стилі ретро. Книжкова шафа, старенький телевізор, величезна кількість зелених квітів – ось основні мешканці життєвого світу Пшимановського. На столі лежав розібраний приймач Валерки, певно Янек безуспішно намагався його полагодити. Поки господар квартири здійснював ревізію шафи, Валерка мовчки розглядав стіну над каміном на якій висіли старенькі чорно-білі фотографії. На деяких з них були зображення чудового краєвиду, на інших - готичні старовинні споруди, проте на всіх можна було побачити самого Пшимановського і поряд з ним мініатюрну жінку з великими зеленими очима, запалюючою усмішкою. Янек виглядав щасливим і задоволеним життям.

- Пшимановський, а це хто на фотографіях?

- На яких ? А там ...

Янек підійшов до Валерки з цілою купою краваток.

- Ось, вибирай. На будь - який смак, а щодо неї ... то Марта.

- Марта – моя втіха, Марта, моя любка, жиче моє… - співуче продовжив.

Валерка ухопив першу - ліпшу краватку і тихенько рушив у бік дверей.

* * *

Будинок Валерка знайшов досить швидко, адже червоний п’ятиповерховий красень в цьому районі був лише один, це, по - перше, а по-друге, все-таки рідне місто! Знав він тут кожен куточок, кожен камінчик, ну й звичайно розташування покручених маленьких і великих вуличок, старовинних похмурих будинків і новобудов, що блимали склом своїх прозорих вікон, відбиваючи промінці яскраво-теплого сонця.

Деякий час стояв Валерка біля будинку, під великим гіллястим деревом і напружено слухав гуркіт свого серця. Хотілось витягнути цигарку і вдихнути рятівного отруєного повітря, як же йому хотілось цього зробити! Проте Валерка одразу згадав про обіцянку, яку дав собі нещодавно: „триматися! так, триматися..” Зростаючий потяг раптом почав зникати, залишаючи після себе маловідчутний присмак чародійного нікотину.

„Ну, що ж, вперед!” – віддав собі наказ.

Піднявся сходами на третій поверх, знайшов необхідні двері. Квартира номер „десять”. Є. Деякий час просто дивився. Нарешті повільно підняв руку і натиснув на кнопку.

Двері дуже швидко відчинились і Валерка побачив Марію.

- Привіт! Рада тебе бачити.

- Привіт! – відповів Валерка і раптом витягнув із-за спини красиву троянду.

- Це тобі.

Марійка усміхнулась і майже прошепотіла:

-Дякую.

Вона була вдягнута у звичайний в’язаний костюм зеленого кольору і виглядала дуже інтелігентно та стильно.

- Ну, проходь.

Валерка зняв взуття, поправив рукою чуба на голові, глянув краєм ока на своє відображення у старовинному дзеркалі, мовляв – нічого, хлопче, все буде гаразд - та усміхнувся :

- Я до ваших послуг, пані !

- От і добре! – засміялась Марійка. – Я між іншим трохи хвилювалась, що ти заблукаєш. Але була впевнена, що знайдеш правильну дорогу. Ну, ладно, зараз знайдемо вазу для цієї красуні і я познайомлю тебе з моєю родиною.

- З родиною?

Валерка відчув, що хоча він і прагнув до цього знайомства, але, схоже, не встигнув як слід приготуватись.

Що ж, колись треба розпочинати, чому ж не зараз?

- Добжє, - жваво усміхнувся Валерка. – Будемо знайомитись.

* * *

Відчуття незручності потроху відпускало Валерку зі своїх міцних обійм, він послабив вузлик краватки (жарко ставало та й сильно зав’язав її цей Пшимановський) і ставав все більш розкутим. Поруч з ним, зліва за столом, сидів син Марії - Віктор, кремезний чоловік років під сорок. Міцно стиснуті губи та вогники в очах говорили про людину цілеспрямовану та рішучу. Валерка знав цей тип людей: вони вміють завжди відстояти свою позицію, завжди мають свою чітко означену думку і, що важливо, вміють її захистити. Таких в його військовій частині було багато.

Зовні Віктор мало був схожий на матір, хіба що приємною усмішкою. В компанії з гостем він почував себе схоже вільно, на користь такого висновку свідчили його веселі жарти, старенькі, усім відомі анекдоти та байки з його власного життя. Іноді погляди двох чоловіків перехрещувались і Валерка читав в очах Віктора зацікавлення і ще щось, що було дуже важко зрозуміти, та він власне і не намагався, адже, якщо розібратись, йому було все одно, що там собі думає Віктор щодо Валериної персони.

Зліва від Віктора сиділа його дружина Олександра, молода і дуже вродлива жінка. Вона іноді дозволяла собі усміхатись, коментуючи вдалі репліки свого чоловіка. Зрідка обережно торкалась довгими розмальованими пальцями серветки і міцно стискувала її, відпускала, усміхалась. Олександра мала також великі блакитні, як синь неба, очі та русяве волосся, що хвилями спадало на її плечі.

Марія ж, як справжня господиня, пропонувала одна за однією свої смачні страви і постійно підтримувала розмову за столом.

В цілому це була досить пристойна святкова інтелігентна вечеря. В якусь мить Валерка відчув, що його гарно приймають в цій чудовій сім’ї, до того ж у нього почало складатись враження, ніби всіх присутніх за столом він знає вже багато – багато років.

- Ну, що ж! - продовжував Віктор, - свій черговий тост я пропоную підняти за наших жінок. Наші любі, наші дорогі! Ви самі чудові, красиві! Сашо! Мамо!

З цими словами Віктор підвівся з-за столу і по черзі торкнувся губами обличчя своїх жінок.

- І ще я дуже радий, що в житті нашої мами з’явилась гідна людина. Валерій Олександровичу...? - Віктор підняв келих з шампанським ще вище, ніби демонструючи повагу.

- Всього вам найкращого!

- Дякую. - Валерка підняв своє шампанське у відповідь і повторив:

- Дякую...

* * *

Прощались з гостем дуже тепло.

Валерці запам’яталась слова Олександри, потім - міцні стискування руки Віктора, завдячлива усмішка самої Марійки, і чомусь свої слова у відповідь. Пізніше ці приємні враження були спотворені невеличким діалогом, в якому сам Валерка був швидше третьою особою ніж людиною, яка безпосередньо вела розмову.

Вже тоді, коли Віктор ухопив у прихожій своє драпове пальто, Валерка зрозумів - буде розмова, розмова віч-на-віч.

- Я проведу Валерія Олександровича, – сказав Віктор і вийшов з ним в коридор.

Валерка якось одразу напружився, навіть дихати йому стало важче.

- От що, Валерію Олександровичу! Буквально два слова.

- Так, я слухаю.

Віктор узяв Валерку під лікоть і повільно, не поспішаючи, продовжив:

- Все це звичайно дуже добре. Я б навіть сказав чудово. Але ж ми з вами люди дорослі, особливо ви. Такий життєвий шлях. Ви мене повинні зрозуміти... Ви слухаєте?

- Так –так.

- Так от, вся оця любов, якійсь там почуття - все це цікаво, зворушливо. Та ми ж з вами знаємо, що потрібно в такому віці матері. І вам, я гадаю.

- Я...

- Стійте, Валерію Олександровичу. Дослухайте. Ви ж багато бачили за своє життя.

Ну, хочеться вам, ходіть собі сюди, заходьте до матері в гості, гуляйте разом, ще щось, я не знаю. Але, дуже, я повторюю, дуже вас прошу, звертаюсь до вашого благорозуміння, давайте обійдемося без усіх оцих офіційних речей.

Тут Віктор засміявся:

- Тим більше, що мода зараз на громадянські шлюби, вільні стосунки. Європа! Куди ж подінешся від сучасних тенденцій. Мда !

- Я не зовсім зрозумів...

- Ну, знаєте, дехто вважає, що закріплення стосунків на папері, якась там печатка може посилити почуття один до одного. Вчорашній день! Я так вважаю.

А матері... Їй буде достатньо вашої прихильності і в такому вигляді. Ми з вами порозумілися?

- Віктор Іванович! - обережно почав Валерка, - а якщо наші стосунки приймуть вигляд, ну, не такий, який вас влаштує..

- Тобто ....

- Користуючись вашою мовою - „будуть офіційно закріплені”?

- Я не думаю, що вони можуть прийняти такий вигляд. Ще раз повторюю. Не думаю. Тому раджу вам не робити дурниць, ясно?

- Дякую вам за пораду, Вікторе Івановичу. Вона дуже цінна.

Валерка раптом відчув, як прожиті роки почали тиснути йому на плечі. А ще чітко усвідомив, що він ніякий не Валерка, а Валерій Олександрович, людина, якій вже далеко за...

„Триматися. Так, триматися!”

Він розвернувся і швидко пішов сходами.

* * *

Вони стояли на березі Швидкої і уважно слухали музику зелених дерев.

Валерій Олександрович Нагорний та пан Янек Пшимановський. Двоє шанувальників звуків природи, двоє чоловіків яким далеко за ...

- І що тепер? - поцікавився Янек.

- Нічого. Сиджу дома. Дивлюсь телевізор. Читаю книжки. Ось, - кивнув на прозору воду, - прийшов сюди.

- І все?

- І все, – підтвердив Валера.

- І не телефонуєш.

- І не телефоную.

- Ну і дурень.

- Сам такий, - зреагував Валерка, – ніби ти вчинив інакше.

- Та то є я. А то ти. Слухай, чого переймаєшся. Здались тобі ці джєчі, їм завше чогось од нас потшебно, гроші, квартири, авто...Годі чекач од них подяки. Они мають своє жичє. Інше. Слухай, ну здались тобі, ці діти!

„Нічого собі, діти”, – посміхнувся Валерка. Він згадав Віктора та його розмальовану дружину.

Валерка раптом побачив серед зеленої ковдри, яка густо вкривала дерева, маленькі жовті цяточки. Ось тобі і маєш. Осінь... Що ти тут скажеш? Вона завжди приходить непомітно.

- Знаєш, - продовжував Янек. – Я колись давно зробив помилку, маю великий жаль з того, розумєш. Не те щоб помилку. Так, просто не зробив те, що слід було зробити...

- А ну тебе..

Валерка зненацька зрозумів, що це вже не його музика! Це музика осені, тієї пори року, коли червоно-мідяне сонце починає дарувати тепла вже не так багато, як раніше.Окреслюючи небесні володіння своїми промінцями, воно пронизує осінне листя, і воно кружляючи опадає, ось що це за мелодія! Раптом Валерка зрозумів, що спів, який народжується під музику вмираючого листя, йому край не подобається - він людина іншої пори року, не цієї сумної. Літо, весна.. Так. Але не осінь. І крапка.

Весна ж в його житті тільки розпочинається. Саме життя тільки забуяло усіма фарбами природи, ось воно як!

Якась думка настирливо кружляла навколо Валерки, важлива.

- Янеку, це була Марта, колись давно, так ?

- Колись давно, розумієш, хворіла вона дуже. І я не встиг насолодитись музикою життя, не встиг. Все говорив – зачекай, Марта, скоро буде в нас жичє! - сумно посміхнувся Пшимановський, - а тепер пізно..

- Янеку!- Валерка простягнув йому руку. – Мені треба йти, друже. Він підняв комірець пальто і швидко пішов по берегу ріки...