Що впало з неба
(то забрати треба)

Уже третій вечір поспіль над будинком дядька Йвана, в українському, найзорянішому з усіх небес Всесвіту небі, пролітав НЛО. Жив дядько Йван у лісі, в дерев’яному будиночку, зовсім втративши почуття гумору і дурезну посмішку свого кругленького обличчя. Та у чому жарт! Щоразу, коли НЛО пролітав над будинком, а було це щодня о 20:00, у будинку з’являлося світло. Ні, не від свічки і не від каміна, а світло, якого до цього дядько Йван і жінка його Катерина не бачили. Космос. І все тут. Тому дядька Йвана це почало не тільки лякати, а й дратувало так, що він, бідолашний, отримав страшну алергію не небо і нервові розлади від несподіванок.

- Ах ти сволота! – кричав дядько Йван третього вечора, вибігши надвір з рушницею і палячи по клятому НЛО. – Тварюка ти незаймана!

Бац! І він його поцілив. Підбив так, що нещасний аж заскавучав, вигризаючи із неба залишки свободи, і безсило впав у глибину темного лісу. Світло у будинку зникло.

Дядько Йван біг із запаленим факелом, продираючись крізь гілки, які гризли і дерли обличчя, у гущавині голодного й непередбачуваного лісу. Аж раптом побачив удалині згасаюче світло забитого чи не до смерті НЛО. Дядько Йван прибавив швидкості і вже стояв біля залізної здобичі.

- Оце так йоханий бабай! – Йван став і декілька хвилин не ворушився. Його затрусило, як оті самотні листя на деревах, страх пронизував усі його клітини, але він таки наблизився до збитої задимленої залізяки з три метри завбільшки і копнув її ногою. Груда металобрухту вже навіть не ворушилася, не дихала, не чхала – на смерть. Що тепер з нею робити? Аж звідкись зверху, мало не увіковічивши бідолаху Йвана, впали двері і зсередини на землю вивалилася незрозуміла і бридка істота.

- Боже! – мало не здурів змучений Йван. Істота мала дивний і невизначений колір, тіло її було вкрите дивними незрозумілими речами. Якби тоді Йван знав, що інопланетянин був із ніг до голови вкритий замість гладкої шкіри лампочками, розетками і різнокольоровими дротами.

- Ну і потвора! – бубонів під носа Йван, переконавшись, що істота мертва, як йому здалось, коли він перевертав її , аби побачити обличчя, очі якого раптом розплющились. І з них потекли сльози. – А! – відскочив Йван.

- Не тере бі. . .- благав прибулець здавленим від болю голосом. – не тере. . . – і істота відключилась.

Йван ледве ніс на собі цього прибульця крізь гущавину лісу, потрошку наближаючись до дому, і лише одному Богові було тоді відомо, як цей вечір змінить все його життя.

Коли Йван із прибульцем за плечима наблизився до будинку – в домі знову з’явилось яскраве і незрозуміле нікому світло й більше не зникало.

Уранці прибулець прокинувся у м’якому і теплому ліжку, розбуджений двома неприємними голосами, які суворо сперечались.

- Клепок у голові тобі бракує! – заряджала жінка Йвана словами в лице йому. – Що я буду з ним робити?

- Не тренди мені. Кажу ж, що з неба просто так нічо’ не падає. Повір, він зробить нас багатими!

- Якщо не спалить нашу хату отим світлом. . .

- Не тренди, кажу тобі. Ти що, справді не розумієш, хто він?

- Нещасна істота, яку ти мало, йолопе, не вбив!

- Замовкни мені! І послухай, що скажу. Учора я знайшов його у череві зірки, яку сам же і збив цією от рушницею. – Йван обійняв свою двостовбурку (так і залишимо). – Він син світила, ти хоч розумієш: що це значить?

Йван був правий. Значило це дійсно не мало і засмоктувало Йвана з кожною хвилиною перебування в їхньому домі прибульця все більше і більше.

- Прокинувся? – спитав Йван, увійшовши до кімнати, у якій прокинувся Шмат. Так. Саме Шмат Неба, як його і будуть звати в цій родині. – Слухай, що я тобі скажу: мені байдуже хто ти і звідки. Віднині ти будеш жити із нами й працюватимеш, як, мабуть, ти не працював ніколи. І не вдавай, що ти мене не розумієш. Ти ж із неба і маєш знати всі мови на світі, чи я помиляюсь?

Шмат сидів на ліжку і, не розуміючи того, що відбувається, спостерігав за дядьком, який говорив так, що не можна було розібрати жодного слова. Йван ходив уздовж кімнати і нервово жестикулював, навіть самими вухами, аби здаватися правдоподібнішим.

Так і зажили вони втрьох: дядько Йван, жінка його Катерина і Шмат Неба. Не розуміючи один одного і домовляючись про будь що жестами й блискавками з очей. А домовлятися було про що.

- Чого ти швендяєш тут? Не бачиш, я шукаю дощечку. Тож і не затуляй світло, бо й так нічо’ не видно, - сердилася Катерина на Шмата, який зайшов до неї у підвал, аби принести їй корзину.

- Жар ішьо, - сказав, підійшовши, усміхнений Шмат.

- Ой, іди звідси, не заважай! Усе одно я тебе. . . Аж раптом у підвалі з’явилося світло. Катерина розвернулась, здивована, аби поглянути, і побачила Шмата, який світився різнокольоровими вогнями і вказував їй на ту дощечку, яку Катерина так шукала, у висвітленому куточку.

- Хай тобі. . . Як ти це робиш?

- Жар ішо марно те, - відповів на це Шмат, усміхаючись до неї.

Якось увечері Шмат вийшов на подвір’я, коли Йван, було, заснув у кріслі-гойдалці, а Катерина в’язала маленькі шкарпеточки, не зважаючи на нього. Що було найзагадковішим: для кого вона їх в’язала? Адже ані дітей, і вже, як наслідок, ані онуків у Йвана з Катериною не могло бути, виною чому став, навіть і не очікуючи того, Йван. Але вона в’язала, усміхаючись й наспівуючи колискову – відчувала. Ну а от Шмат, залишений на самоті, нахабно користуючись нагодою, яка хтозна іще коли повториться, рвонув прямісінько в глибини лісу. Світло у будинку поступово почало бліднути, а потім і зовсім зникло. Катерина зойкнула і почала гукати чоловіка. От і все, - здавалось дубу, який жив і пережив увесь цей ліс, куняючи над домом Йвана.

- Йване! – продиралася крізь темряву будинку Катерина.

- Де він? - Йван наблизився до неї зі свічкою у руках. – Де? – схопив жінку за плечі.

- Я не знаю! Мені боляче! Пусти!

- А! Чорт забирай! – і Йван вже біг, як і тоді, й гілки були ще більш жорстокішими, особливо глибше й далі в лісі. – Таки втік, - не міг повірити він правді, яка мала на це повне право. Право на життя. Що? Вверх, вище, аж над самісінькою головою Йвана, стрімко підійнялось НЛО і, пролетівши зовсім небагато – Йван тільки устиг роззявити рота – вибухнуло в повітрі.

- Ні! – прошепотів Йван, вирячившись на загибель у вже майже небі. – Шматику! – ніжно й незвично навіть для самого себе додав той, хто сидів десь усередині Йвана. Ані пожежі від залишків НЛО, які падали іскорками вниз, ані маленьких сподівань на те, що це наснилось. Йван упав на скорені коліна і заплакав.

- Бум! Да бум це жаро! – почулося ззаду. Йван різко озирнувся – біля нього стояв Шмат, лампочки на якому миготіли, блимали, й світло яких дрижало.

- Дійсно бум, - засміявся Йван, - Шмате! – піднявся, аби обійняти симпатюльку прибульця, але раптом отямився. – То ти надумав гратися у вибухи! – Йван збив Шмата із ніг, узявши за шкірку й потягнув додому. – Ти сьогодні спатимеш отутечки, нахабо! – кинув Йван його в темний підвал.

- Йване, не треба! – благала Катерина.

- Що?

- Прошу тебе, не треба, не кривдь його.

- Ти будеш мені вказувати ще? То йди до нього. Удвох вам буде не так сумно, - й Катерина опинилася на холодній підлозі підвалу поруч зі Шматом. Двері, за якими стояв Йван, безжалісно й скрипуче зачинились. Ніч порізалася місяцем і втратила свідомість.

Третю ніч поспіль дядько Йван сидів біля свого будинку. Сам. Ані жінки і, як наслідок, – ані дітей, ані навіть собаки. І хоча б один НЛО пролетів над утомленим за життя лісом.

Пригоди на природі

Це не було початком нового життя, не було й кінцем. Відбувалось продовження.

Ранок почався для Дані не очікувано. Данька був молодим чоловіком, з дефектами, якими нагороджений кожен (не без недоліків), про які при нагоді не нагадують, з чутливими вухами, тепленьким серцем, ногами, руками, очима – ну все, як і має бути.

Так, це був солоний ранок в лісі, так завжди буває тут після дощу. Сонце, мабуть, плакало і слизько позіхало (спати, бо недосипаю). . .

Данька прокинувся в купі листя, сухих гілочок і байдужості, якою ліс обламував усіх нетутешніх й нерадісних. Руки автоматично полізли протерти заліплені очі. І світло, яке Даня нарешті побачив, зовсім не було схоже на світло в його кімнаті, навіть якщо із розсунутими шторами.

- Що за жарти? – різко підійнявся Данька із землі і розглядав місцевість, розвертаючись навколо себе. – Хай тобі! – сіпнувся він, що аж упав, й почав від страху відповзати, сидячи, назад. Справа в тому, що поруч стояв кошлатий і брудний чоловік із сокирою в руці. І з рота чомусь у нього витікала слина, витікала, дістаючи коліна. Вираз обличчя цього чоловіка був більш, ніж дивний. Очі жадібно ковтали все, що осягали, руки (величезні лапи), в одній з яких була сокира. . . От саме вона зараз і підіймалась над Данькою.

- Ні! Не треба! – горланив Даня так, що можна було побачити через відкритого рота його нутрощі і страх, який застряг десь усередині.

А ми вертаємось із вами днем раніше, обертаючи стрілки годинника назад.

Даня явно весь день спішив: відпросився раніше з роботи, побіг в магазин подарунків, звідки вилетів із величезною, яскраво обгорнутою коробкою, потім купив пів-магазина квітів. І вже стояв біля затишної кав’ярні. Стояв годину, дві, аж три, чотири, п’ять, весь цей час стежачи за часом (годинник на руці сумував, та не спав). Не прийде, мабуть. Мабуть, що не прийде. . .

Ще годину потому Данька ішов п’янючий, як бульварний волоцюга, дорогою, яка давно вже виповзла за межі міста. „Автостопом” – почало прояснюватись в голові. Рука потрошку підіймалась, кажучи про те, щоби хоча би хтось, милосердний, зупинився і довіз її хазяїна додому. Марно. Автомобілів за межами міста у цей час ставало все менше і жоден не зупинявся. Данька дійшов до зупинки, чи так йому здалось, адже там хтось сидів. Справді. Мабуть чекав той хтось на останній автобус, літак, катамаран, гелікоптер. Уже було байдуже. Заберіть його звідси лишень!

- Що, нічого нема? – запитав, витискаючи слово за словом із себе, Данька в чоловіка, який тут сидів. І після запитання Даню вивернуло.

- Нема, друже, й не буде!

- Мені, блін, ой, як зараз зле! - сказав в паузі між виверженням Даня.

- Невдалий день? – поцікавився незнайомець.

- Життя невдале! – виплюнув Даня, аж тут йому трішки полегшало.

- Я - Сашко, - простягнув Дані руку незнайомець.

- Даня, - чемно простягнув у відповідь руку Данька.

- Слухай, Даню, я би не радив тобі залишатися в такому стані тут. Тим паче, що сьогодні я почув, коли їхав сюди, що в цих краях з’явився вбивця, який ріже всіх, не звертаючи уваги: хто перед ним. Псих якийсь. Казали, їздить на зеленому вольцвагені. Я тут приїхав до батьків, то може ти підеш зі мною? вони тебе з радістю приймуть: мій друг і - їхній друг. Вони недалечко тут, пів кілометра дорогою через ліс, - і Сашко показав рукою в бік лісу, який розкрив свою темно-зелену пащу перед ними.

- Мені, чесно кажучи, вже байдуже: куди і навіщо. Ходімо, - погодився Данька, гойдаючись і намагаючись вхопитися за будь-який шматочок темряви в повітрі мертвими руками.

- Не розкисай ти! Завтра все буде о’кей. От побачиш!

Було майже опівночі, коли Даня з Сашком, йдучи дорогою крізь ліс, сіпнулися у різні боки, побачивши зелений вольцваген, який скажено летів на них.

- Ховайся! – штовхнув із дороги в ліс Даню Сашко, пірнувши праворуч у кущі. – Господи, пронеси! – шепотів злякано з кущів Сашко.

І тільки-но він вимовив це, як прямісінько-таки навпроти кущів, у яких він заховався, вольцваген зупинився і з нього вискочив якийсь маньяк з гігантською сокирою.

- Чорт забирай! – випірнув із кущів Сашко й плигнув у глибину темного лісу.

- Аааааа!!! – на те скажено загорлав маньяк. . .

У зайвій темряві непередбачуваного лісу Сашко біг так, як він не бігав навіть удень, у молоді роки, перебуваючи в найкращій формі, у найліпшому із настроїв. Гілки дерев впивались у обличчя, страх заполонив легені, серце набирало обертів і вже майже вискакувало зі спертих і затамованих грудей. Лише нахабний місяць пожовував стомлене небо, не тямлячи, що відбувається під недосяжними зорями.

Зарано ранок вихопив себе з обіймів ночі й простягнувся по лісі. От ми і повернулися з вами назад. Туди, де Даня, як скажений горлає, швиденько відповзаючи. Ні. Він уже встав і біжить від кудлатого дядька з сокирою.

- Що за мара! – наздоганяючи дійсність, ніяк не міг ще опинитись у теперішньому часі Даня. Ноги несли його і таки винесли на ту дорогу, по якій (здається, щось він починає згадувати) вони вчора йшли з . . .Сашком! Що сталося з ним? Стоп. Автомобіль! Зелений вольцваген! Так, саме він зараз стоїть самотньо на дорозі. А до нього наближається. . . Сашко!

- Чого став? Швидко в машину! – закричав Сашко, вилазячи з кущів. – Поки цей псих не порубав нас на шматочки!

Машина випустила газу, чхнувши так, що на листях дерев лишились плями і, сховавши у салоні Даню із Сашком, рвонула хтозна куди і навіщо. На дорогу вибіг кудлатий чоловік з сокирою в руках, вдихаючи залишки газу, випущеного автомобілем.

- Хай тобі грець! – розмахував руками бідолашний. – Дружина мене вб’є! Мало того, що я не привезу додому дров, так ще й прийду без тачки. Матінко моя!

У машині Даня з Сашком оговтувалися потрошку від пригоди, яка трапилася з ними.

- Я просто відключився там, вночі, у лісі. Як він не знайшов мене? – розповідав Сашко. – Тікав від нього, як від смерті. Потім пам’ятаю лише величезний дуб. Удар! І те, як я сповзаю з того дуба.

- Ми таки щасливчики. Могли б поповнити список убитих ним нещасних мешканців цього заляканого краю.

На дорозі, усе ще нарікаючи на долю, й тицяючи їй відверті дулі, стояв чоловік.

- І що тепер робити? – питав він сам у себе. – Чорт! - і сокира полетіла в ліс.

Щось їде, чи почулося? Ні, справді, до нещасного кудлатого мужчини наближається автомобіль, приємного зеленого кольору, і. . . також вольцваген, але цей з причепом. Ой, як чемно. Зупиняється. Двері відчинено. І чоловік запитує розгубленого лісоруба: чи не треба його підвезти? Так делікатно. Цей водій дуже приємний на вигляд, тож лісоруб уже сідає до нього. І от вони вже їдуть.

- А що ви так рано тут робите? – запитує водій у лісоруба.

- Вам справді цікаво?

- Надзвичайно. - посміхається водій.

І саме в цей момент по радіо передають: „ Знайдено ще одну жертву. Знову ж таки робота рук. . . ” Але водій перемикає на іншу радіостанцію.

- Чим би вони ще потішили нас? - посміхається він лісорубу. – Ну хіба не смішно?

Анекдот. Ще б пак.

Нюні

Коли зникає місяць, тому що йому набридає плавати в долонях неба і тікати від нахабних гострих зірочок, - з’являється Біболь. В окулярах і з хустинкою, яка невпинно прикрашає його неіснуючу кишеню, як, власне, і одяг, як і совість, яка просто-таки взяла і втекла, прямісінько із пологового будинку, тільки-но він народився.

Ось вона біжить, упс, мало не втрапила під трамвай, злякалась, хоп-ля, стрибнула у сумочку до бабці, - виплигнула, кривиться і затуляє носа, проповзає повз податкового інспектора, що і написано, викарбовано грошима на лобі у нього. Потім пірнає в багнюку, з ніг до голови вивалюється в ній і, радісна, біжить туди, де біле – і ось на зупинці стоїть дівчина із плямою на топіку.

Джа-джа, - лунає із небес. За сонцем, вкоханий у нього, біжить промінь і дуріє, рвучи на собі волосся. . .

1.

Повертаємось на вулицю Верхнього Льоху, де живе Біболь. Маленька кімната на 132 поверсі – хмарковий краєвид із вікна, жовті шпалери із фосфорним покриттям, що найзадоволняє уночі, письмовий стіл, старий диван із кралею на ньому (її звати Зося), маленький рояль із блакитними свинками в шкарпетках і прозорий холодильник, заповнений йогуртами.

- Скажи, волоцюго, ти любиш мене? – знов і знову закохана в себе, питається Зося. - Га, Бібі?

Біболь, який голиться на підвіконні, байдуже їй відповідає:

- Зараз – ні!

- А коли, волоцюго, коли? Я не можу так довго чекати.

- Ніколи!

- Ти покидьок!!!

- Можливо. . .

- Ну, іди до мене, - кличе вона недоголеного покидька, запрошуючи до свого оголеного тіла під тепленьку ковдру.

Далі, звичайно ж, буде секс із присмаком любові, та хіба нас це цікавить? Так, звичайно так.

Він кинув голитися, ну а за день ще до того він кинув палити, знову ж таки заради неї. Посміхнувся так, що аж ліва брова підскочила вгору. Зістрибнув із підвіконня й провалився вниз, пробивши підлогу.

- Біболю? – дивиться в чималу дірку, яка вкрала найкращого в світі коханця, налякана Зося. - Ти не забився?

Біболь, як не смішно, впав у самісіньке м’якеньке ліжко на 131 поверсі. В ліжку кохалися розпалені сусіди.

- Злякались? – запитав Біболь, сповзаючи із них. . .

Втікальки

Там, де сховалось поранене зорями небо, і хмари пливли за річками, - жив Мотібен і жив його самотній Задум. Задум той був старий і волохатий. Завжди він рюмсав, нявкав, а тоді вже непритомнів, коли у Мотібена не лишалося чорнил.

- Чорнил, будь ласочка, чорнил! – видавлював він на останок.

- Слухай, Задуме, а от скажи-но мені: якщо я такий талановитий, то чому мені так гидко і паскудно жити в цьому світі? Чому замість того, щоб жити під сонячним небом і дихати чистим повітрям, я маю шукати притулку у мертвих будинків, спілкуючись не з людьми, а попільничками? І ти кажеш мені, щоб я писав і годував тебе чорнилами. Але для кого ми з тобою?

Він говорив із Задумом лише тоді, коли той, втративши свідомість, вже не чув його, а тільки дригав лапками й куняв.

Проходили роки. Проходили й сміялись над людьми. І от настав той рік, якого Задум вже давно чекав. Рік цей здійсняв бажання, задуми й ідеї. Мінливим велетнем постав він у цьому віці перед Задумом, маленьким і нездійсненим.

- Кажи! – рявкнув на нього рік.

- Я, я... – тремтів голодний Задум, - хочу бути здійсненим.

- Здійсненим? Хо-хо! А ти скажи-но мені, Задуме,(десь він вже чув це запитання, і не раз)що ти зробив для того, щоб тебе здійснили?

Такого Задум, звісно, не очікував, тому навіть і не дослухав до кінця, втративши стомлену свідомість. Отямився він, коли Мотібен, нарешті, протверезів і згадав про нього, бо нікого більше в нього не було.

- Задумчику мій, де ти? Як мені погано! Я куплю тобі чорнил, тільки озвися. Ой, помру я, мабуть, так тебе і не здій-снив-ши!!!

- От я, тут, я тут!!! – Задум заголосив і ринувся до Мотібена, ластився і облизував старого з ніг до голови.

- Хороший мій, маленький Задуме. – тягнув щасливий Мотібен.

А потім вони засинали і хропли аж до самого вечора наступного.

- Задуме! Негіднику, куди сховався? Ти думаєш, що я такий дурний і не знайду тебе?

Та він його ніколи не знаходив, бо і справді був дурним. Дурним, тобто талановитим і лінивим.

Був ранок, неймовірно сонячний і сумний, і що найдивовижніше – занадто несподіваний, тому що Мотібен пішов шукати нових задумів по місту.

- Не надихаєш ти мене й завжди ховаєшся, наче мала дитина. Я не здійсню тебе – знайду собі нових!

Такі слова залишились в кімнаті, за дверима якої Мотібен шукав натхнення й почуттів.

Задум лежав, бо впав, забитий мотібеновими фразами, і вперше за усе своє життя не втративши свідомість, почав плювати в стелю. Через годину стеля була вже запльована, тому Задум почав ридати. Ще через годину мокрою стала й підлога. Задум плавав у кімнаті власних слин і сліз і проклинав своє життя.

- Я себе вб’ю, я вб’ю себе, а краще я себе... завершу!

Він витер сльози і, побачивши сухими очками своїми на столі листи білого твердого паперу, кинувся до нього, наляканий тим, що зараз же повернеться негідник Мотібен.

Задум заліз на стіл і вилився на білий недоторканий папір. І тільки плями, чорні плями залишилися від нього.

Пройшло кілька десятків років і на головній вулиці міста з’явився величезний будинок, випромінюючий дивну енергетику. Всі, хто проходили повз нього, оберталися письменниками. Справжніми, з оригінальною стилістикою й кольором очей. На лобі цієї ж будівлі значилося „ Видавництво Задумів” великими літерами, з яких капало чорнило так, що всі письменники міста приходили із відрами і догори наповнювали їх чарівними писаліями.

На п’ятому поверсі видавництва, у просторому кабінеті, сидів на м’якому кріслі товстий нахабний Задум і плював у стелю. А під ним, тобто на всіх нижніх поверхах метушилися маленькі задуми і задумчихи із задумчиками.

- Так, - молоденька Задумчиха підняла слухавку і поморщилася, - так, до Мотібена, дві тонни свіженьких задумів, хай комплектує. Що? Він комплексує? То на вихідні хай і не розраховує. Чао.

В підвалі, зі щурами й павуками, сидів сивий Мотібен і розмовляв сам із собою, плескаючи здертими долонями себе по пузі.

- Добре, добре, я погоджусь, - заспокоював він себе, - погоджусь так, як він себе завершив. А я ж казав собі, що треба було задушити цей потворний задум, коли він тільки з’явився. Та то вже пусте, в минулому.

Мотібен підійшов до телефону, який деренчав, мабуть, усе його життя і відповів нарешті:

- Я писатиму!

Дії закоханих,
або Коханнячко

Вони зустрілися, коли місяць заплутався у зорях і ніч обійняла його назавжди.

Святий Валентин сидів у м’якому кріслі і бавився двома зліпленими з воску фігурками. Над ним літав Амур і намагався влучити хоча б в одну із них.

- Мурі, не заважай мені, вони ще навіть не зустрілись!

- Я тренуюсь, мс’є, пробачте, якщо десь потурбував.

Амур спустився ближче до каміну і почав заміряти стріли.

- Мурі, а як там сьогодні надворі?

- Жахливо, мс’є, наче тоді, коли я ледве врятував тих двох закоханих у Арктиці.

Дід Валентин, тримаючи в руках коробку, відкрив її і почав милуватися двома рожевими серцями, які бились, ніжачись, всередині.

- Мої ви крихітки. Не знаю, навіть, як тобі і дякувати, Мурі.

- А можна мені нового арбалета?

- Згодом. У нас іще безліч справ.

Ніч проковтнула частку світу, та і лягла собі на повний шлунок. Місяць хропів і не зважав на те, що зорі його лоскотали до самого ранку.

Зранку Валі із Муриком стояли на самісінькій вершині засніженої впертої гори.

- Он вона, Мурі, головне не запізнитись.

- Дайте бінокля, мс’є, я подивлюсь. Вона красива?

- Прекрасна... Мурі! Ми на роботі!

Дівчина сідала в автобус і чомусь, поглянувши на гори, усміхнулась. Водій почав уже зачиняти двері, аж отут почувся голос:

- Стривайте, леді, зачекайте!

Юнак, глибоко дихаючи, наздогнав дівчину і, радісний, заговорив:

- Ви загубили...

- Стріляй, Мурі, стріляй!!!

І стріла влучила хлопцю у самісіньке серце.

- Дякую Вам. – відізвалась дівчина.

- Будь... тобто, будьте ласкаві... Ви... Ми... Виходьте, ні... забудьте. Я хочу сказати...

- Мурі, ти знову намастив стріли гальмовою рідиною?

- Нічого більше не було, мс’є.

- Ти не серйозний, Мурі, - казав Святий Валентин, обійнявши Амура. Вони відходили потрошку за гори, лишивши за ними силуети двох закоханих, - розумієш,ми маємо справу з почуттями. Тут треба бути більш тонким і відчувати.

- Я знаю, знаю, і все ж таки, мс’є, як ви вважаєте, я заслуговую нового арбалета?