Воля

Я йшла по вузькому коридору. Погляд чіплявся за все, що зустрічав. Ноги намагались зупинитись, не йти. Я не хотіла підходити до тих дверей, якими закінчувався цей жахливий вузький коридор. Найгірший коридор в моєму житті... Звук дотику заліза до заліза.

Я йшла в інше життя, де панують інші закони. Тут новачків перевіряють на щедрість: до тебе підходитимуть до тих пір, поки в тебе щось є. І мусиш все віддавати. Найкраще від новачків сприймають цигарки, чай і шоколад. Друга перевірка полягає в тому, що тебе починають бити, поки за тебе не заступиться хтось. Напевно, ці перевірки не вигадали, а сформували з часом. Зробили їх вступним іспитом до колонії. Я вступні іспити склала успішно, без другого етапу. „Це тому що в тебе чай і цигарки були хороші”, - прокоментувала сусідка по камері. Порушуєш закони, які встановила держава, і в якості покарання отримуєш не тільки термін в колонії, а мусиш підкорюватись іншим законам, які встановлює людська жорстокість та злість.

Перші тижні в колонії я нічого не могла їсти. Таке неможливо їсти після волі. Навіть жебраки таким не харчуються. Від одного вигляду тюремної їжі стає моторошно і вивертає. Якщо на вечерю до жахливої каші давали шматок риби, а потім воду, підфарбовану чаєм, то вечеря перетворювалась на свято. А ще в колонії їстівний хліб, тому що ми печемо його самі. Потрапити на кухню до випічки хліба – вважається круто, бо завжди залишається буханка хліба, якою можна поласувати.

Я завжди чекала передачі від рідних. І всі чекали. Якщо тобі ніхто нічого не передає, то тебе не чекають там, ти нікому не потрібна. Передачі трохи полегшували тюремне буття. Те, що лежало в акуратно складених пакуночках, ретельно перевіряли: батони і хліб безжалісно різали ножем, банки відкривали, щоб не поклали чогось рятівного. Конверти з листами теж розрізали, щоб часом не поклали грошей. Дивитись на таке було важко. Уявляєш, як мамині руки це складали, а тут це все потрошать і дають тобі в спотвореному вигляді. Зрештою, рідні в певній мірі самі винні – завжди намагаються щось заборонене передати, щоб допомогти. Єдине, що найчастіше оминало непоміченим контроль, – це апельсини. Апельсини з горілкою. Алкоголь у фрукти потрапляє елементарно – за допомогою шприца. Моя мама не передавала мені такого ніколи, бо знала що я не п’ю горілку. А Оксані, з якою в своєму заточенні я найбільше спілкувалась, мама саме такі апельсини передавала щотижня.

Наступне питання від Оксани, після того, як вона дізналась моє ім’я, було „А тебе за що сюди запхали?” Якби я сама конкретно знала, за що.

- За крадіжку. Дуже великої суми.

- Скільки?

- П’ять мільйонів. Гривень.

- Ого-го-го! – Оксана аж присвиснула. – І це ти все собі крала?

- Та ні, для своєї рідної фірми. А тебе за що?

- За вбивство. Вбила свого коханця. Дістав своєю ревністю. А тобою цікавлюсь на всякий випадок, бо не заведено в нас спілкуватись з дітовбивцями. Ти на таку, звичайно, не схожа, але просто перестрахувалась. Є в нас Марина – втопила двох діток в крижаній воді, бо її другий чоловік від них відмовлявся. Людмила Дмитрівна, он та бабуля в кутку – кинула внука в стані сп’яніння в пічку – і малий згорів. З ними ніхто не спілкується. Ти знаєш, що душ ми приймаємо раз в тиждень щосуботи? – швидка зміна теми ще раз доводила, що дітовбивці не є приємними навіть в розмові про них.

- Один раз???

- Так, і тільки десять хвилин. З часом призвичаїшся. І до десяти хвилин, і до жирних пацюків, які стрибають в тому душі біля тебе.

Оксана відійшла, а я навіть цього не помітила. Перед очима бігали пацюки, у вухах –звук дотику заліза до заліза...

Якщо до швидкого душу з часом я почала звикати (хоча „душ” – це занадто хороша назва), то ніяк я не могла звикнути до підйому о шостій ранку. Я завжди любила зранку поспати якнайдовше, а на сніданок випити кави. Тут я могла навіть не мріяти про таке. Я звикала до праці швачки, я звикала до постійної білої хустинки на голові, але все одно страшенно хотіла вийти звідси. Оксана разом з Параскою – місцевим авторитетом – намагалась втекти. І тепер обидві під „червоною лінією” і особливо суворим наглядом. „Червона лінія” – назва зовсім не символічна, тому що справді на папці справи ставлять червону лінію. Лінію, яка ще більше підкреслює неможливість волі...

Я не хотіла втікати. Я знала, на що йшла. Відпрацьовую зараз десять відсотків від вкраденої мною суми. Така була умова – вкраду для фірми за допомогою фінансових махінацій, і десять відсотків від суми – для мене. Хоч добре, що завдяки хорошим адвокатам і хорошим хабарам відпрацювання тих нікчемних грошей триває тільки два роки. Тобто аж два роки. Чому раніше мені ці гроші не здавались нікчемними?..

Завтра я йду. Йду додому, йду на волю! Мене чекають. Я не буду більше ніколи курити, бо це мені нагадуватиме про ці жахливі два роки. Не зможу їсти апельсини. Не зрозумію тих жінок, які навмисне роблять злочини, щоб повернутись сюди ще раз. Тому що на волі вони ніхто, а тут – авторитети. У тих, кому подобається життя в колонії, просто значні розлади психіки.

В останньому листі, який я отримала від рідних, не було нічого, окрім малюнку. Мій син намалював себе і написав „Мамо, я чекаю на тебе”. Я плакала після цього всю ніч. І зрозуміла, що жодна з присутніх тут мам насправді хоче не на волю, а до своїх дітей.

Сину, пробач мені ці два роки, але інакше я зробити не могла. Обіцяю тобі – мама тебе більше ніколи не залишить. Звук дотику заліза до заліза. Боляче влучає в самісіньке серце. Оксана просила купити її доньці якусь ляльку і чоботи на зиму.