Емілі Дікінсон
(1830-1886)

Нічого нового не бачу

Нічого нового не бачу
Поглянь хоч на квітку оту
Мороз не продовжив театру –
А вбивця не має мету
І сонце нічого не має
По мірі наступного дня
Для доброго Бога – Отця.

То незвичайний кут для світла

То незвичайний кут для світла
Зимова середина дня
На серці гиря нависа,
Бо з церкви чуєм дзвонаря.

І душить неземнеє почуття,
Не рани біль, а забуття
Душевних мук то каяття
Там вже не видно вороття.

Ніхто його не відчува,
Лишень коли безвихідь та,
Верховним недугом ляга
І дихать нам не дозволя.

І чує Матінка- земля,
як підкрадається вона
Коли відходить, ще страшніш,
Підходить Смерті холод ближч.

Незрозуміло, що там в домі

Незрозуміло, що там вдома,
Де Смерть прийшла,
Та найзначніша з справ,
Що буде, є й була.

І сон вже головне –
Ми заберем любов
І безкінечність дня
Побачим знов і знов...

І зупинилось серце двічі, а потім не пішло

І зупинилось серце двічі, а потім не пішло;
Це ще зосталось подивитись
Якщо безсмертя це ніщо
Відкриється випадком і утретє,

Хоч величезне, недосяжне те для думки
Як попередні два
Розлука, що явля собою небеса
Від неї прагнемо ми чудеса.

Цей лист мій до світу усього

Цей лист мій до світу усього,
Що й строчки для мене не склав
Усі ті простії новини
Природи дух передав.

І те повідомлення думки
Від рук, що не відаю я
Коханню і просто роботі,
Од чистого серця биття.

Я ніхто! А ти – ти хто?

Я ніхто! А ти – ти хто?
Можливо теж ніхто?
Тоді нас двоє, ой, мовчи!
Бо нас ще виведуть куди...

А ти не думав, дивно кимось бути
Ще й день у день повторювань ім’я
Мов жаба квакотіти і радіти
І веселити тим всім болота!

Він їв і пив святі слова

Він їв і пив святі слова
І дух його міцнів;
Не знав, що справді вже збіднів,
Хоч й безліч мав скарбів.

Він танцював в той сірий день,
І склала заповіт рука,
Яку свободу принесла,
Нікчемність Духу та!?

Той успіх найсолодший

Той успіх найсолодший,
Що ще не відчував
То як нектар цукровий
Що ти потребував.

Можливо лиш людина та
Що прапор підняла
Тобі різницю пояснить
Де перемога та !!!

І як не зможеш дихати
В повітря межах ти,
Не бійся, то – дистанція,
Що маєш ти пройти.

Надія – річ із крилами

Надія – річ і крилами
Що є у нас в душі
Співа мотив без слів вона
Зупинки на межі.

А голова миліша в нас
Бо в бурю, хоч куди
Вона розтопить айсберги,
Й зхололить їх усі.

Про це далеко звідси вже
Почула в морі я
Ніколи б не подумала
Що думка, як моя.

Не зможеш пам’ять освіжить

Не зможеш пам’ять освіжить
Бо коренів нема
Покрила товща часу вже
Обрухліла земля.

Можливо десь якийсь брехун
Весь світ пообіця
Та ти не вір йому і знай
Рослин в землі нема.

Не зможеш ти і зупинить
Думок потік, що є
З заліза згадки не зітреш
Не намагайся вже.

Я скажу як сонця троянда

Я скажу як сонця троянда
Квітне сьогодні для нас
Десь дзвіницю ген видно далеко
Десь новини дізнаймося враз.

Схили зняли свої шапки
Ось зеленіє трава
Я собі тихо промовлю:
„Дивная всюди краса!”

Коли ж заходить сонце
Все червоніє навкруг
Жовті дівчатка й хлоп’ятка
Поспішають у сонячний круг

Лиш, як дійдуть вони до краєчку
Сірий священик прийде
М’яко вечір запросить
Пташок у ліжка вкладе

Віра – гарний винахід

Віра – гарний винахід,
Для тих хто бачать все, і більш, ніж те
Але можливо обережність
Нас від помилок вбереже

Його знову голос чую я

Його знову голос чую я
Мене огортають старі відчуття
І чую як кличе служницю собі
Не чути у голосі більше журби.

Я квітку беру, як до нього іду
Вогонь огортає обличчя красу
Мене не вбачали ще очі його
Сюрпризом я стану, скоріше всього

І тихо пройду коридором туди
Де тільки-но двері завадять мені
Відкрию я їх і побачу той світ,
Обличчя ж його буду згадувать вік

Ми відкидатимем різко слова
Розмова в нас стане досить жива
І звуки невпевнені, як глибочінь
Ми вже їх побачим в підніжжі своїм

Довга розмова, ген кращий мій друг
Песик-улюбленець близькь до рук
Він проведе хоч до краю землі,
Та співрозмовник згоден далі іти

Самі – коли і янголи десь там самі
Пливуть до синього неба висоти,
Самі – коли нема біленької фати
На моїй власній голові...

І мрію я щоб той час не згас
І повернувся ще,
Та сором не дає прожить
І забера своє...

Бо смерть не зможу зупинить

Бо смерть не зможу зупинить
То хай зупиниться для мене
І таця допоможе, тільки-но мені
В безсмертній, тихій самоті

Повільний гурт – а їй швидкий не треба
А може ще все відкладу
Як і роботу так і ліність ту
Можливо, так я і зроблю.

Ми залишаєм школу, де старались наші діти,
Як на канікулах так й праці хвильку ту
Ми залишаємо поля, бо дивиться на нас пшениця
Ми залишаем сонця рідну висоту

Чи навпаки – вона залишить нас
Тим трепетом роси
Осіннім поцілунком чи ростом висоти
Мій капюшон не має ще вуалі

Зупинимось, допоки дім уявний той
Що хутко вироста із-під землі
Де дах не видно ще, аби,
Аби йому до неба не зрости

Від тоді – віко віття - хоч і ще
Та почуття миттєвіші за день
Можливо вперше все збагнула те
Що вічність не помре...

Я чула витав гул, коли помирала

Я чула витав гул, коли помирала
Кімната моя непорушна була
В повітрі та сама незграбна зупинка
Що ніби-то скоро гроза.

І сльози в очах вже блищали тихенько
І подих лишався стійким
Та остання атака – як наш королевич
Був свідком останнім оцим

Можливо, геть симптом солодкий
І ту частину, що в мені була
Я приберу і стану стійко
Подамся десь у небеса

Блакить, хоч чуть невпевнене журчання
То як межа, мов світло й я
І лиш вікно тепер завада
Між вічним спокоєм буття.

Я чула мисливцю казали

Я чула мисливцю казали,
Олені підстрибують найвище
У передсмертному екстазі,
А далі лиш тиша.

Пробити скелю, то не легко!
Сталь кована – дзвінка.
А поранена щока
Одразу спалаха!

Як ударили – всміхайся,
Будь лиш блазнем ти для всіх,
А як побачать кров,
То вскрикнуть „ось успіх”!

Люблю я вигляд муки

Люблю я вигляд муки,
Бо знаю, що то є
Не зможеш підробити,
З імітувати це.

І очі будуть скляні,
Лиш перед смертю так
Ти цього не придумаєш,
Бо біль - із серця знак.

Дикі ночі – Дикі ночі

Дикі ночі – Дикі ночі
Я була з тобою
Дикі ночі мали бути
Для нас висотою

Марні вітри – вітрюгани
Геть на окраєць серця
Не поможе ані компас,
Ні кінець озерця!

Геть до раю
Через море...!
Та на жаль причал сьогодні
Тільки-но з тобою!

Скажи всю правду

Скажи всю правду,
Та не враз
До успіху криво іти
Бо правда засліпить всіх нас
Її правдивий показ.
Як діткам про блискавки
Ти пояснюй все терпляче
І правда тихо дійде,
По іншому ж не побачать.

З бронзи та вогню

З бронзи та вогню
північ сьогодні
Достатньої форми
І все як у згоді
Предвзятий з собою
У відстань – тривогу
Безтурботність одну,
До мене, до всього
І кинули на дух мій
З величчя краплину
Поки я встану
Не випрямлю спину
Нікчемний той й кисень
З надмірністю їх
Ніщо перед розкішшю
Всіх моїх втіх
Та їх перегони
Визнає вік,
Коли я як і колись
В безчесті своїм
Забутою буду для кожного й вcіх.