ВСЕСВІТ ПОЕЗІЇ АННИ ПЕРРЬЄ

Анна Перрьє (1922 р. н.) Видатна швейцарська франкомовна поетеса. Народилася в Лозанні. Студіювала філологію перед тим, як повністю присвятити себе літературі. Автор численних збірок поезії, серед яких - «Подорож» (1958), «Маленька лука» (1960), «Час помер» (1967), «Дорога кочівника» (1986), а також прижиттєвих видань вибраного (1982, 1988). За збірку «Втрачені листи» (1971) відзначена Рамберівською премією. Вшанована також преміями Кантона Во (1996) та відзнакою Фундації Леенардсів (2003). У поетиці відчувається вплив Емілі Дікінсон і хоку, використовується небагато стилістичних фігур (здебільшого – літоти), що сприяє афористичності, а вдале компонування лексем і синтаксичних одиниць створює ефект поліфонії. Водночас, поєднання естетичних засад екзистенціалізму із герметизмом в трактуванні єдності світу, істоти та слова ставить поетесу в ряд найбільших сучасних франкомовних письменників. За словами Ф. Жаккотте, її «диво старанно підібраного слова увиразнює неподільну єдність голосу й води глибокого, справіку схованого у затінку джерела, ім'я якому – життя».

Із збірки «Маленька лука» (1960)

Твої ноги лежать на табуреті, в якому живе розгублена бідолашна нікчемність. Таґор

* Бути таки На віки віків Лиш стільцем із соломи низьким Поруч літо впокій Стоплена небом стіна Мов шлях у світи Дух ще навчитись не встиг Розмові на ти * Мені поетом не стати Я ждала б сама в кімнаті На слово в радісних шатах Та сталося так Що водне у мене житло З камінчиками білими і я Пишу твоє на річечці ім'я О світло

Із збірки «Вогонь пташок» (1975)

Стрижі врізаються в небо мов якорі в море. П'єр Реверді

І Ану як світ Виноградне прозоре незірване Гроно? * Потойбіч моря На гілляччя сідають Нетлінні птахи * Крильця янгола Біля темного вікна мого Сніг * Щоразу багатше літо І дедалі більш смертне Щоразу прозоріша бджілка * Підстрілений птах Помахом пораненим крила Випередив день * Хто тепер міг би стримать його Прояснену біль Переходу в саме невимовне * Я пливу в завеликому серці Чи то пак море Чи смерть переймає мене * У позачасовій імлі Чиясь душа промінна Здійма мене до сонця * В емпіреях пташиних За мапу мені Зорі ІІ Якби була квіткою Вночі повела б до танцю Всю долину ІІІ Якби могла я помахом крила Протнути небеса Твоїх очей * Ввійшла б у тебе До ясних зіниць І до морів блаженства * Розтлумачить Слово рай хуртовина літня В душі * Вітер кілька ягідок Град метеликів холодних Тільки й усього на спаді дня * Серце що прагне в собі зберегти Троянду Має пронести й шпички * Носія тіні мене Несе Променисте * Такий спокійний світ Коли збирать Його із древа вічності * Чому це ніч людей ляка Вона ж також Знемогу насила на солов'я * А якщо змучить спрага мене У блуканнях В небесах розкопаю криниці * Отоді й нап'ємось нап'ємось моя доле Води з них Напропадиме

Із збірки «Книга Офелії» (1979)

МОЛИТВА А наразі мене відпустіть Неважка буду зовсім воді Зовсім трохи візьму із собою Літнє небо та кілька облич І троянду розквітлу О яка ж прохолодна вода Та ж і рана занадто пекуча Відпустіть відпустіть у годину палючу Час коли всі незнані тварини Повертаються в темні стодоли І вечірня куделя Снується тягуче Я заляжу тихцем на воді Буду слухать як падає сум Наче камінь все нижче та нижче Аж допоки вітрисько у вербах Повідносить мій спів Не спиняй подорожній молю Пожалій Для чудної Офелії місця Нема на землі Бо печатка на голосі й дзбанок розбився Із глуздом Світ мене забиває однак День сьогодні прозорий такий І пташина ясна І квітки Щосвітанку буяють чистіші О красо Розлучаймося швидше По річках і потоках Ви наразі мене відпустіть Море поряд я чую в путі Яру сіль вже Підводних глибин Із очима відкритими ти погреби Тиха нічко мене У серденьку кораловім лісі Оминаючи амфори синь І торкаючись щічок Дитячих рослин Я спущусь у домівку Коханих мерців Що їм їжа лиш тиша і мир Їхні друзі То сонячні рибки й морські Зірочки що пливуть Із віків у віки тільки славлячи Божу безмеж Та й у щасті живуть Моя пам'яте о розчахнись І пусти у глибінь мене теж Вічну Так Офелія рече У безлюдному садку Біль увесь принишк відбув Річка міниться й тече Тільки вітер Із-під віття Донесе в моря тужбу ГОДИНИ * Накликаю співи Що їх вік на смерть ятрить По краплині назбирала А кому Ці жалоба й хіть Я блукаю між ставками в темноті Зачудована Найменшим кумканням Охриплих жаб * Перетліла зовсім юнь Зранена уся земля Жаль ой жаль куди податись Розкришилося життя Хай же все що я втрачаю Вірші приберуть собі * Не судіть І не смійтесь якщо Проти навали косарок Єдина оголена паросль Тримає удар * У млі тисячолітній Вони жили отут і вмерли З мрійливим зором А ще вигравали отут на такій сумовитій Сопілці Що наші серця нею будуть на безвік Протяті * Я тільки пил і прах Промовив стариган А тьма волань здіймається в Содомі Я тільки пил і прах Однак ячу молю Помилуй велетенське місто це Мерців * То може був лиш сон Дощило із моїх очей Тремтіло серце і таки зійшла Я до пісень ріки В ошатну глиб Тече І накрива вогонь віків А крок легкий ЕПІТАФІЯ Нехай по цій труні Не квітне кров'ю мука Нехай – велична тінь І шиєчка голубки Офелія тут спить Під зеленавим схроном Зіниці золоті А серце морем повне

Із збірки «Дорога кочівника» (1986)

Ремесло моє – збирать У незграбних і широких Рай. Емілі Дікінсон

І Здійняти якір І втекти втекти Не з тих бо я хто залишається А цей садок і любий дім Не ззаду мене а завжди попереду У чарівливій сутіні Незнаного * Чи то земля даленіє Чи небокрай поближчав Так ніколи й не навчишся вимірювати Втрачене й набуте На таких далеких відстанях * Посніть мої землі Атлантиди мої посніть Я несу в собі голос Річок натхненний І пекуча сопілка Всіх співів іще при мені * Я знаю ніч буде довгою Й очі мені обпікатиме холод А скорпіони чекатимуть Мовчки ще й ненажерливі псиська Вартують дверцята дня * Гадаю навзаході На арфах заграє Пустельний легіт Не відтворюваний Мов пісні соловейка що їх чує лише Позачасове серце * Якщо час мене торкнеться Якщо смерть мене зупинить Хай лиш доторк їхній буде Променистим * Якби ж то я могла упасти тінню У непорушне світло Та перейти в слова Які були б лише сама полегкість Злетіли б мигдалі * Ану як тіні на шляхах Ану як смуток тільки прах Чи пак міражі чи пак міражі На солоному денці сльози * Усе-таки В годину смерті винесу з землі Не всі щемливі відчайдушні крики Ані всі сльози ні А цей дитячий сміх що мов ягня Іде крізь громовицю * Часто слово якесь зупиняє мене Ставши непевним прихистком голосу Трепетному що веде боротьбу із пісками То де ж моя домівка Чи в селищах вітрів Отак і йду від слова і до слова У вічну тишу * Далі далі далі Далі – за околиці Де нема доріженьок прихистку нема Тільки слід на місці де вітрило Спало * Це отам Цей спів і світань Цей злет голубів І обрій усе наче сад Що в настоянім світлі Спочив ІІ Якщо нам судилось упасти То нехай те падіння швидким Буде зблиском Як от падає птах Деревá Блискавиця * Усе надбання Для дачі дані Лиш у ваганнях пісень сопілки Від тиші до тиші * Самота Цей смутний чагар На серці Звідкіль на схилку дня Вистрілюють колібрі * Як шукаємо марно домівки На березі Нам лише перебути Пливемо по ріці в неї губи розкриті Між зірками * Вигнали поета з світу За блакитні надто очі Та за коней за лілейних Що мережили смеркання І також за катеринку Що вгризалася у смерть * Як я накликаю тишу В мурах ластів’ячий лемент Все загарба все заселить А навіщо За далекими ж морями Безшелесно Дерево гвоздикове дозріле Острівець напахало геть цілий * Вважали що співаємо На найвищій гілці Насправді ж піднялися Трохи вище за жаб * Єдиний жаль Знаття що дні відкриються Лілеями у часі І що любов у серці людянім І далі розквітатиме Садами з руж Що на шляхах у подорожнього Краса як і раніш пахтітиме А в мене ж під отими квітами Землею очі запорошені