Марина Цветаєва

Поема Кінця

…………………
– Тоді простимося...

– Я зовсім так не хотів.
Не так. (Але потяг рушив!
Хотіння – це справа тіл,
Ми ж одне одному – душі

Віднині...) І не сказав.
(Так, в мить гірку розставання
Жінкам ви, немов бокал, –
Печальне право прощання...)

Це марення? Щось не те?
Я недочув, можливо?
(Коханці, немов букет,
Кривавую честь розриву

Вручаєте...) По складах,
Розбірливо: ви сказали –
Проститися? (Так спада
В хвилину жаги і шалу

Хустина...) У цім бою
Ви – Цезар. (О, випад наглий!
Трофеєм – мені ж мою
Назад повернути шпагу!)

І далі: – Двічі вклонюсь,
Бо вперше не перший, схоже,
Іду на розрив. (Сміюсь.)
– Ви це говорите кожній?

(А світ захитався весь...)
Помста і жест Ловеласа
Гідні і роблять вам честь.
Мені ж – відділяють м'ясо

Від кістки. – Усміх. (Крізь сміх –
Смерть. Бо померли хотіння.
Хотіти – це справа тих,
Ми ж одне одному – тіні...)

Останній гвіздок – ні, гвинт –
В труну свинцево-дубову.
– Останнє прохання: ви...
Ніколи, прошу, ні слова

Про нас... нікому із… ну...
Наступних. (Так стогнуть ноші
Поранених – у весну!)
– Так само і я вас прошу.

А перстень на згадку? – Ні.
(І погляд – бездонні версти
В далі, відсутньо-сумні.
Печать на серце – мій перстень,

На руку твою... Із'їм!
Без сцен!) – Чи варто спитати:
А книгу тобі? – Як всім?
Не треба зовсім писати.

Книжок...
.............

Перша, як в шахи? Ну от,
Мій хід – не буду втрачати.
Нас навіть на ешафот
Першими просять – до страти.

(Сльози, зрадливі такі, –
Як їх загнати у очі?!
Ось-ось потечуть річки.)
Побачите ви – не хочу!

– Прошу, не треба дивитись!!!

Гордо – очима
Лечу в вишину.
– Милий, ходімо,
Ридати почну!
5 -7.12.2006

* * *
Я знаю правду! Всі інші правди – пусте!
Не треба людям з людьми на землі боротись!
Погляньте – вечір, погляньте – вже ніч іде.
Про що – поети, коханці і полководці?

Вже вітер стелеться, уже земля в росі,
Вже скоро зоряні застигнуть заметілі,
І під землею ми спочинемо усі,
Усі, хто спокою не мали й не хотіли.

* * *
Як хороше, що ваш кумир - не я,
Як хороше, що хвора я не вами,
І що ніколи збуджена земля
Не попливе під нашими ногами.
Як хороше, що я - смішна й проста,
Розкута - і не граюся словами,
Не червонію, стиснувши вуста,
Зіткнувшися зненацька рукавами.

Як хороше, що вільно при мені
Мій ніжний, ви голубите другую,
Не даєте в пекельному вогні
Мені згоріти - бо не вас цілую.
Як хороше, що ви моє ім'я
Вночі і вдень не згадуєте всує,
Що у церковній тиші - ви і я -
Ніколи не почуєм: алілуя!

Від серця вдячного - уклін низький
За те, що з ним ви - у таємній змові! -
Мій спокій зберігаєте нічний,
За зустрічі вечірні - випадкові,
За наші не-гуляння в сяйві дня,
За зорі не над нашими серцями,
За те, що біль ваш - як не жаль! - не я,
За те, що хвора я - на жаль! - не вами!
7.12.2006

Емігрантка

О ностальгіє! Вже давно
Ти мною викрита, мороко!
Мені байдуже, все одно –
Де абсолютно одиноко,

Якими бруками брести
Додому з кошиком базарним.
Мій дім…Чужий для мене ти,
Немов шпиталь або казарма.

Мені однаково – серéд
Якого натовпу пропавши,
Як звіру, їжити хребет
І витісненим бути завше

У себе, в почуття, на дно.
Ведмедем білим без крижини
Де не прижитись – все одно,
І де принижуватись нині.

Не втішить мови рідна суть
Молочним покликом одвічним.
Однаково мене не чуть,
Мене не зрозуміти стрічним.

Читач мій – поглинач новин,
Газетних тон пліток і бруду,
Двадцятого століття – він.
А я – до всіх століть вам буду!

Колода мертва – от і все,
Що залишилось від алеї.
Все рівно все втрачає сенс,
І, може, найрівніше – теє,

Далеке, як душа моя,
Що народилася колись-то:
Гублю ознаки й мітки я,
І дати зірвані, як листя.

Так не зберіг мене мій край!
В лиху годину навіть кату –
Як мою душу не терзай –
Ні родимки не відшукати!

Всяк дім і храм мені пусті,
Усе – одно, і все – єдино.
Але як встане на путі
Мій кущ, і кущ отой – калина…
20.11.2006