Емілі Дікінсон

Емілі Дікінсон (1830-1886) – американська поетеса, яку її країна не знала. Посмертно критики-феміністи розмістили Дікінсон у ряд таких визначних поетес, як Енн Бредстріт, Елізабет Браунінг, Сільвія Плет та Едріен Річ. Народилася в м. Емгерст, що в Мессечусетсі. До життя її вірші були майже взагалі маловідомими; авторка тримала своїх творів у спеціальних пакунках. Написала близько дві тисячі майстерно створених поезій, яких із-за недотримання певних літературних правил неможливо класифікувати. Шанувальниками дікінсонової поетичної творчості (зокрема, Томасом Джонсоном) видавалися й видаються вірші самотньої, тендітної жінки, яка завжди абсолютно переконана у своїй правоті у будь-чому, відмінність яких від інших поезій являється у недотриманнях поетичних правил-настанов, наявностях пунктуаційних” ізюминок” і т. д. Перша збірка віршів(„Поеми Емілі Дікінсон) вийшла друком за 4 роки після смерті Емілі Дікінсон. У дікінсонівських віршах-романтичні поринання, інтенсивні почуття, переживання, глибокі думки про життя, сутність істинного буття.

* * *
Наша частка ночі народжується,
Наша частка ранку,
Наша пустота в щасті переповнюється,
Наша пустота в знущанні.

Ось зірка і там зірка,
Хтось губить свій шлях.
Ось туман і там туман,
----------А згодом-день!

* * *
Якби змогла б я серце від розриву захистити,
Не жила б я марно;
Якби змогла б я життя злегшити хворого,
Чи охолодити біль,
Допомогти ослабленому дрозду
Дістатись знов до свого гнізда,
Не жила б я марно.

* * *
Спершу серце втіхи бажає,
Потім вибачається за болі,
Потім ці малі болезаспокійливі,
Що заглушують страждання,

Потім просять спати,
Потім, коли змога є
Волею цього Інквізитора
Право вмерти.

* * *
У прийдешні дні, коли трави височіють,
Над камінням, де я лежатиму,
Все ж хворим чи здоровим світом влаштовуючи
Моїм непохитним позовом праху вшануйте
----------У прийдешні дні.

* * *
Я співаю, щоб втамувати чекання;
Мій капелюх зв’язати,
Закрити двері в хаті моїй –
Ніщо інше я не змогла робити

Поки його кроки не наближалися.
Ми мандруємо днями
Й розказуємо один одному як ми співали,
Відсторонюючи темноту.

* * *
Вона пішла так тихо, як роса
Сходить із звичайної квітки.
Не як роса вона вернулась
У час привчальний.

Вона лилася так ніжно, як зірка
Із мого літнього переддення;
Менш уміла, ніж Леверєр
Так болісно й подумати!

* * *
Якщо друг когось був би мертвим
Те найгіркіше із теми
Міркувань , як вони ходили живими
У такий-то й такий час.

Їх костюм Неділі,
Деякі причіски;
Пустощі,- ніхто не знав їх,
Врешті ж їх у могилі пізнали.

Які сердечні вони були в погожий день,
Ти майже відчуваєш дату,
Такою короткою ця дорога здається; і тепер,
Вони століття з цього.

Які приємні вони були у розмові з тобою,
Ти намагаєшся доторкнутись усмішок їхніх,
Та заховаєш свої пальці від морозу.
Коли це було ,зможеш ти сказати.

Ти просиш компанію на чай,
Знайомишся хоч трохи,
І балакавши закриєш цю величну річ
Той не пам’ятає тебе?

Понад уклони та запроси
Понад зустрічі й обітниці
Понад те, що можем’ підрахувати –
Це робить суму глибоченність.

* * *
Перед тим, як лід на калюжах,
Перед тим, як ковзанярі ходять
Чи якась щока в сутінках
Заплямовується снігом,

Перед тим, як сушіння скінчаються,
Перед тим, як з’явиться ялинка різдвяна,
Диво за дивом
Приходить до мене!

До яких кінців ми торкаємось
В день літній,
Що тільки відгуляє
Зовсім як міст звідси;

Що ми співаємо так, говоримо так,
Коли нікого навкруги немає
Жадає халат я плачу
На відповідь носити мене?

* * *
Відстань, яку пройшов мертвий
Спочатку не показувався
Його відбуття здалось можливим
Для багатьох на палкий рік.

І часом, як ми проходили за ним,
Ми, більше, ніж сподівались,
Близькими стали
З його милим ретроспективом.