adagio: "Лейттема Штефі Гайер "

Скрипи дерев,
як скрипи порваних смичків;
ніжні зап'ястя - пагони вічнозелені.
Юна скрипалько, Ви граєте пісню вітрів,
в сукні із попелу,
як же Ви схожі на мене!
З каменю тесані кучері золоті
густо втонули у листі кирпатих кленів,
погляд погас, мов вуглик в безглузді дощів
скрипи смичків -
пагони вічнозелені!
Юна скрипалько,
так мовчки падають дні
в музику снів віртуозних... дедалі-дедалі
скрипи смичків,
як скрипи старезних дерев,
скрипи кохання,
скрипи моєї печалі!
Хмари, вслухаючись в музику,
йдуть повз ріллю,
де стоїте Ви,
й схиляються, як новобранці.
Вічнозелена скрипалько,
скрипи дерев,
скрипи смичків -
мов посивілі коханці!
Їм цілувати ноти на Ваших руках
лінію долі, що схожа на листя зелене.
Юна скрипалько,
пагони Ваших смичків
вже проросли музикою крізь мене!

Циганські ритми (по-трансильванськи)

...дзень-дзень-дзень-дзень...

Била тарелі,
бо серце розбите,
дзенькіт фаянсу -
зими колорити,
танці по кризі,
шати пом'ятті,
серги із льоду -
сум'яття.

...дзень-дзень-дзень-дзень...

Порізи болючі
живицею пахнуть,
хустка циганська -
розвіяна плахта,
обвітрені щоки,
химери блаженні -
музики із
тогодення.

...дзень-дзень-дзень-дзень...

Румунські мелодії -
сухі, наче вина,
а дикі, немов,
трансильванська долина.
Танцюй! Най, до болі,
повинна!

Бо варте кохання
під ритми фаянсу
позбиваних ніг,
тривоги і трансу;
під скрипки тремтливі
й розгублені трелі
варте кохання
розбитих тарелей...

...дзень-дзень-дзень-дзень...

Танцюй, мов циганка,
як щастя замало
за дзенькіт фаянсу
ти серце
віддала...

...дзень!..

монолог Мельпомени (по-грецьки)

достигли ягоди винограду
і впали на землі градом -
у мантії Мельпомени

(чи згадуєш ти про мене?)

терпкі чоловічі сльози
мов виноградні лози -
у вінки театральні сплелися

(чи згадував ти колись?)

дрижать і тремтять ноктюрни
вдягнувши тонкі котурни
пророцтва у ночі питаєш

(а чи мене згадаєш?)

вже ягоди винограду
упали на землі градом
мечем яскриться дорога

(посланий Богом?)

Про тебе і про мене (скандинавські мотиви)

з ясеня - чоловік,
а з вільхи - жінка:
такі різні
і такі схожі
входять в бурхливі ріки
тіла - у цупкій рогожі,
а розгледіти все так хочеться...
...але хвилі занадто сильні,
але хвилі занадто сині,
і ті води так...мовби сиві...

з вільхи - жінка,
а з ясеня - чоловік:
такі схожі
і такі різні
стоять на березі річки
розмовляють одним наріччям
їх слова наче луни пізні,
а прислухатись не вдається...
...бо ті хвилі занадто сильні,
бо ті хвилі занадто сині,
і ті води так...мовби сиві...
такі схожі
і такі різні...

з ясеня - чоловік,
а з вільхи - жінка...

Фантазії Люблю долонею - по шибці і малювати, малювати - сніги, сніги, сніги, сніги - старі засніжені Карпати. Старі засніжені Карпати, немов жінки вдягнулись в біле, немов волосся в жмут зібрали і світ вапном прозорим білять; люблю по шибці малювати великі, чорні хмари дужі, що бродять небом, небом ніжним, немов прегрішні, темні душі. Прегрішні темні-темні душі, немов жінки вдягнулись в чорне, немов волосся розпустили і в танець кинулись потворно. Люблю долонею - по шибці і малювати світ незвично і почуття плетуть буденність - все хаотично, хаотично. Все хаотично, хаотично думки ховаються за грати... ...мені б долонею - по шибці і малювати, малювати...

Циклічне

...в чорне-чорне як смола волосся
верболозом сиві пагони вплелись
літня жінка у зеленій сукні -
певно була деревом колись
певно була деревом тендітним
в такт із вітром листям шелестіла
вибухала пуп'янком медовим
зрілість, спрага, хтивість її тіла...
* * *
старезні
старезні
старезні дерева
їх душі
їх душі
плющами сплелись
тендітні
тендітні
тендітні дерева
кохали
кохали
кохали колись
* * *
...у руде-руде як сонце гілля
верболозом юні пагони вплелись
стара слива, по той бік дороги
певно була жінкою колись
певно була жінкою-поетом
в такт печалі вірші шепотіла
вибухала пуп'янком світанку
одинока спрага її тіла...
* * *
самотні
самотні
самотні вірші -
романтика
щастя
красива
красива
слова
ніби
доля
слова
ніби
сповідь
курсивом
курсивом
курсивом
курсивом...

Тисячна ніч Шахерезади

На купі оксамитових подушок:
в безмежжі рюш, мережива, помпон,
вустами, схожими на два багряних мака,
ти п'єш бурштиновий газований крюшон;
лоскоче віяло твоє розкішне тіло
і млостю пахне свіжий цинамон,
нічні лампади, ніби секунданти,
не дозволяють тобі ринути у сон -
о, так!
І стукає у скронях кожне слово,
мов стиглі груші в нетрях царесаду.
Повільно пальцем маниш у обійми
в обійми ніжної, палкої Шахерезади.
Ще одна ніч в безсонні - одна казка,
мов дим, злетить з старезного кальяну,
доп'єш крюшон і упадеш повільно
від слів стомившись і від болю п'яна -
о, так!
Впадеш у царство вічного Аїду,
де у човнах гойдаються примари,
ще одна казка, ніч - одна, обійми -
в мереживі та рюшах будуару.
І все...І все...Як дві вечірні зірки,
ледь-ледь, ледь-ледь горітимуть лампади
і вітер шепотітиме між листя
ледь чутним голосом казки Шахерезади -
о, так!

Золотий вік (кілька слів про розбите серце)

Королівська ошатність, гучний гавкіт вірних хортів
та перука руда – вічне сонце туманної нації.
Повз бажання, повз гордість ти заміж за Англію йдеш,
а десятки спідниць, мов плющі обвивають грацію.
Невблаганно ти йшдеш: легкі кроки по кахлях летять,
як листки восени, ледь лишаючи тіні - дрібні...
...І невтомно-весела зграя придворних дам
і немислимо- темні зіниці - зіниці сумні.

Дух доріг нависає синіми тінями брил:
«О, куди вирушаєш? Я...Я б довіку з тобою!»
І насуплені брови, й запудрені губи тонкі.
Ти - Британія! Ти – його обриси поза кормою.
А що трапилось з тілом: ніжним, відвертим, палким -
як оздоба, як статуя край оббитого трону...
...Твої руки в браслетах із яшми пекельно горять,
а перука - мов сонце, де промінь - коштовна корона.

Ті відчинені двері, мов неприкрита душа,
в переповнену залу пихатими й злими гримасами:
графи, принци - вельможні і знатні пани
краять серце твоє, оздоблюють пальці прикрасами.
Ну а він – чиста пам’ять безхмарих, окрилених днів,
світла нота із віршів сумного поета Горація...
...Повз бажання, повз гордість ти заміж за Англію йдеш,
твоє серце розбите – то скалка щасливої нації!

Вечір–мольфар (очищення серця)

Туманний вечір, мов карпатський вуйко,
немов мольфар, що знає всі обряди,
торкається згрубілими руками
мого волосся
і лягає радо
на край канапи...
Зове мене...встилаючи дорогу,
якимись замовляннями палкими
іду до нього пасмами глевкими
мов по канату...
Він - божевільний! Бачу його очі:
о, його очі - ледь помітні вічка!
Я б зупинилась...Де там?
Мовби річки
потік магічний
рве мене на шмати...

О, оцей вечір, мов карпатський вуйко,
торкається згрубілими руками
дна мого серця
й вилітають з нього
усі печалі
чорними круками
мені кричати?

...туманний вечір рве мене на шмати...

для мене ще від якогось еллінського бога у тебе ця ніжність, ще від якогось прадавнього часу у тебе ця сила, зерном у долоні Доля тебе носила для мене; для мене - явився ти дужий у день Сварога прийшов на Землю Родом вселиким, могутнім і ніби списом ти застряв у моїх грудях... Назавжди!