* * *
Чого нам іще до щастя, скажи, неназваний?
Тривіальними фразами, щоб видаватись кращими,
Мудрими і не-нами.
Опівнічні прозріння – давно пережиті драми –
Звично тиснуть у грудях спазмами.
Та на ранок Давиди, як завше, лишаються з пращами,
Голіафи – з мечами.

Що нам треба, зневірений? Воля сумна і пуста.
Одинока свобода – єдина можлива навіки.
Ні, мені не вина – фарбувати червоним уста,
А хоча би на ранок склепити запухлі повіки.

Говори, говори – про ніщо, просто так, у нікуди.
Відпускаю слова – лоскотати горлянку навзаєм.
Отакі-от спустошені, трохи неправильні люди.
Не питай про ім’я – я і свого, їй-Богу, не знаю.

* * *

1.
А що говорити? Це – осінь. Для того й осінь,
Щоб листя ловило кроки, і зітхали старі дерева,
І на нитках артерій стривожено смикався сум,
Захлинаючись бігом у врешті невічному кросі –
Від усього на світі буває потрібна перерва –
І оголені нерви дерев випромінюють струм.

2.
А виживають не ті, хто чіпляється за життя чи дурну посаду,
За власну впертість чи власні погані звички.
Виживають ті, кому є що лишити позаду,
Розсадивши усі слова в непусті електрички
І відправивши здоганяти усе минуще –
Он бачиш: патьоками шлейф.
А ті, кому вижити треба найдужче -
Лишають дітей.

А я от іду-іду.
Вперта, еге ж?
Міняю свою біду
На колір пожеж –

Як в цього листка у твоїй руці – чи твоїх очей.
А осінь – це крапка наприкінці – щоками стече.

* * *
---------------------------------Т.
Ти дуже смілива: в полоні великого міста,
В найвищій із веж – аж до неба (дванадцятий поверх),
Душа божевільно чекала свого піаніста,
І плавився час, і зривався наляканий подих –

Униз.
-----Із високих карнизів твоїх сподівань,
Підхоплений вітром надії, далеко-неблизько,
Де їсть перехожих голодний вокзал-здоровань,
Де вперто шукає скарби неймовірний хлопчисько.

І ти не відрощуєш коси – а сядеш у ліфт,
І навіть в метро не боїшся підземного звіра:
Таких чудасій не описував Джонатан Свіфт,
А тільки обом вам ніколи ніхто не повірить.

А тільки за вікнами – сірий хирлявий полон,
Дванадцятий поверх – і сходів стежина ребриста.
А вихід із міста – старезний вокзало-дракон.
…Душа божевільно чекала свого піаніста.

* * *
Цей сніг означає, мій пане, що то не любов,
Що вербичка днів, як молитва, доходить до краю,
Що я вже втомилась од довгих таких молитов,
Що Ваша нахабність, мій пане, мене не вбиває.

Що третіми півнями, пане, я Вас відпущу,
І скільки би Ви не скликали нечистої сили,
Цей сніг означає, що Вій не прийшов – не почув,
А, може, мій пане, Ви просто погано просили.

Цей сніг означає: дерева стоятимуть голо,
А більше, мій пане, нічого такого не сталось.
Цей сніг означає, що я доокреслила коло,
І ще означає, що коло моє розірвалось…

* * *
От якби я знала, що буде усе гаразд,
І якби це мало дещицю якогось змісту,
Я б нарешті повірила цьому старому місту –
Тільки тут водії відчайдушно втискають газ,
А ідеш через вулицю – скоком, неначе твістом.

А калюжі глибокі, як міряєш на каблук,
Та коли у нас були нормальні нудні дороги?
По нерівній бруківці заледве волочиш ноги,
А щоб стільки пакунків, то треба зі сотню рук.

А дощі як дощі. Де ви бачили Львів без дощів?
Ці авто на дорогах ніяк не засвоять манери,
І колеса свої хитромудро-звичайні маневри
Завершають успішно: калюжа на твому плащі
Означає, що настрій сповзає до рівня «мегери».

Тільки все це однаково, все це не має ваги:
Зараз падає дощ – потім будуть лежати сніги.
І якщо цьому місту не стане чого розповісти,
Я буду йому рівним однаково жилавим містом.

* * *
Я не поет – неправильне дівчисько,
Без одкровень, знесиленим рядком
Мої думки літають надто низько
І пахнуть необсохлим молоком.

Отак мені. Отак за все на світі –
Плела би кіски, гралася в ляльки:
Даремно по-дитячому ревіти,
Коли сильніші вийшли вітряки.

* * *
І коли ти такий – ну що я тобі скажу?
Я не знайду слів. Я не маю права.
Ця зима – неправильна переправа
Через вікна битого вітражу.
Я умію писати – я напишу:
Крапка-крапка-і крапка – не Морзе, а епіграма.
Це така очевидно-провальна буденна драма,
Що оцими рядками я вже непрощенно грішу.

* * *
Простого людського – це для таких як ти,
Ти не боїшся часу і висоти,
Знаєш, куди іти,
І не рвеш листи,
Знаєш, чого хотіти.

Все дуже просто, коли вибираєш так:
Зараз на потяг, а потім, мабуть, літак,
Грошей, як завжди - по кишенях, відтак:
В правій - один п’ятак,
В лівій – гуляє вітер.

Все це чудово, це значить – що ти живеш,
Значить, побачиш Київ і Бангладеш,
Ти все знайдеш,
Ти гори перевернеш,
Ти умієш вміти.

Чого ж ти плачеш, дівчинко, уночі,
Достиглі зорі – ягоди аличі,
Чого гірчить
На стільниці, як на плечі,
Жалі ділити?

Переболить – як побитих колись колін,
Ти перейдеш через тисячі різних стін,
Вивчиш життя із десятка його сторін,
Зблиснуть – софіти.

А як щемить – то бозна, ну чого щемить,
Простого людського – дали на цілу мить.
Тільки немає з ким його поділити.

* * *
Любити і міняти – різна річ,
А підміняти цю любов марою –
Твій ідеал великого покрою
Мені весь час зісковзує із пліч.

Ця гра не варта сліз, не варта свіч.
Прости, що я зимовою порою
Пішла на світло із твоїх вікон.
Створив мене за образом ікон –
Я помираю попід їх вагою.

Мій милий – деміурги не стають.
Мій милий – я не Єва. Не Мадонна.
Душа моя заплутано-бездонна,
Яку ти не вигадував би суть.

А я така… Коротше, не така.
Далека від поняття ідеалу.
Твої надії щось в мені ламали,
Та тільки не зламали кістяка.

Дозволити – це, мабуть, найпростіше.
І буде образ – світлий і хоробрий.
От тільки я – буденна сіра миша.
І знаєш, що? Мені так дуже добре.

* * *
Кричи – як хочеш. Хочеш – говори,
От тільки це насправді несуттєво.
Я деревом щороку – шар кори,
І так аж до сучасної пори –
Тепер я дерев’яна королева.

…………………………………………………

Королевою легше – я ходжу на стільки ходів –
І не те щоб якийсь там пішак прикривав мені спину.
От була б я людина – була би пішак поготів –
Тільки де у мені роздивитися зараз людину?

Все це поле – мені. Я веду дурнувату війну.
Мій король почорнів і лінується зрушити ногу.
Я кидаюся в край шахівниці, неначе в стіну,
І мою дерев`яну фігуру беруть у облогу.

Двадцять партій підряд. Двадцять білих і чорних знамен.
Королев – по одній. І тому в них немає імен.
Я мовчанням сапера собі вибираю клітину.
У якійсь по рахунку із партій я точно загину.
У очах запеклася смола на манеру бурштину.
Мабуть, я таки клен.

* * *
Боже, я вже роками – малий прошак:
Дай мені, Боже, так, а не дай – отак,
Дай мені нових віршів, а до вірша –
Ще й новий вішак.

Дай, щоби все було – і було ще й як,
Дай хоч на кусень хліба – і на коньяк.
В мене слабеньке серце і переляк,
І життя – ніяк.

Я ж Тобі, Боже, молюся – через раз,
Торбу несу, а у торбі – полин образ,
Я ж не прийду, як у мене усе гаразд,
Не впаду на шию.

Я ж прибіжу, розтираючи по лицю
Сльози горючі – вагою, як у свинцю,
Дай мені, Боже, радість оцю і цю –
І хоч п`ять копійок.

Я ж Тобі, Боже, дитятко – хоч з біди,
Тяжко зі мною – та тільки ж мене куди?
Дай хоч водиці – і ще чого до води,
І у Рай веди.

……………………………………………….

І Ти, напевне, втомився, подумав: «Досить.
Оця дитина щось вічно у Мене просить,
А Я такі посилав їй сонця і роси –
І все не те.

Нехай не приходить більше, нехай не плаче,
Нехай життя потріпає її добряче –
Хай доросте».

………………………………………………….

Ти мене, Боже, прости за щоденні драми –
Я би в театр – з такими трагі-дарами –
Збирати натовп.

Справа не в тому – а в тому, що я не плачу:
Це не по-вовчому долю клясти собачу –
Просити надто.

І я, мій Боже, виросла – Ти не думай,
Сувора тітонька наша сліпа Фортуна –
Хльосне гіллякою.

Я, Боже, стала не те щоб така хороша –
Та тільки – бачиш? Молюся – і не прошу:
Я Тобі дякую.

Зимова казка для сороки

І була вже не зовсім юна, не мала дару,
І була її музика - жилавий сурогат,
Тільки руки чогось відчайдушно стискали гітару,
Ніби чулося їй гуркотіння ворожих гармат.

А насправді усе – нівроку, зима – нівроку,
І упевненим кроком злітала її хода.
Вона схожа у профіль на зимову сороку:
Одинаково - вся у чорному і худа.

А за вікнами - кілька сотень похмурих станцій,
В потойбіччі квартири всі хвилі завіс - напрочуд,
Її пальці незграбно торкаються струн у танці,
І сорочиним скреготом ніч до рання скрекочуть.

Її пальці не знають болю, не знають спокою,
Розсипають захриплі стогони по кутках.
Її тінь попід стелею стиха злітає сорокою
І ховає свій хвіст у не роджених поки рядках.

А що було колись - то ніхто достеменно не знає.
А вона не говорить, бо все це - не має мети.
І вони із гітарою тихо скрекочуть навзаєм,
Ніби просять когось: повернися!.. Або відпусти.

*

І немає, немає, немає, немає різниці,
Що там було тоді, може, справді, не було нічого.
Та зима вже не сниться. Та осінь - ніколи не сниться,
І коли твоя постать – не-синя сполохана птиця -
Розриває мій день, ніби пряжу загострена спиця,
Я дивлюсь перед себе очима старого сліпого.

Це від Бога. Ці ночі – від Бога, ця воля - від Бога.
Ця дорога – чорнильними плямами. Тіні - як згустки.
Я кидаю на плечі легку кашемірову хустку,
І якщо я візьму серед лютого довгу відпустку,
То у мене залишиться вірна гітара-небога.

*

Отак зима означає, що рік пройшов,
Пора ялинок – тонкий хірургічний шов -
Коли наркоз від шампани подіє кволо,
Тебе щораз зашивати у нове коло.

*

Восьма ранку. Маршрутка – німе кіно:
Метушня, чорно-білий світ.
Поза вікнами – снігу пусте панно,
На дорогах – лід.

У салоні – голосом Орбакайте,
А за вікнами – біла зимова казка.
- Жіночко, за проїзд передайте.
- Будь ласка.

*

Слова помирали іще до звуку і горлом ішли як кров.
- Добрий день.
Простягнула руку. Погляд – аж розпоров.
Опустила додолу питання-очі. У слова – як у паранджу.
Пальці грають мовчання – шарфа торочать – і не можуть знайти межу.
- Прощавайте.
Бруківка - холодні води. Серцевину гризуть хорти.
Як ударило – вкрало подих. Розвернутися і піти.

Стільки снігу, що ночі в твоєму Леві, як і дні – абсолютно білі.
І не сонячні зайчики – ліхтареві – на твоєму німому тілі.

*

Це небо спить. У неба вихідний:
Не сипле снігом через біле сито –
Не докричатись і не допросити.
Хоч голосистій, а таки німій.
Коли не я, а щось в мені несито
Позиркує з-попід солоних вій:
Як хороше удвох чекати літа,
Місити дні, немов сніги місити,
І падати в обійми, як в завій.
Коли стоїть печаль несамовита,
Дозволь мені тебе благословити.
Обітований, недосяжний мій.

*

Найперша ілюзія, Боже, що все проминуло –
Що рік – це багато. Що я, очевидно, мудріша.
І п’ю гіркоту, ніби чашу смоли Вельзевула –
Вже скоро закінчиться – тільки б, допити скоріше.

Кидаю себе у роботу, немов у запої,
Кидаю себе у запої, немовби у жерла,
Коли б я могла на хвилину побути собою –
Мене би пожерло.

А так – подивися. Жива (тьху-тьху-тьху, ще наврочу),
І ніби здорова, і ніби усе мені є.
На вісім доріг розстеляю недолю сорочу –
Прийди, моє серце. Оте, що уже не моє.

Прийди, подивися – ну як я без тебе зимую,
Чия мене воля жене у зимові замети,
Коли не покару - гітару у руки візьму я:
Нехай хоч вона допитається, з ким ти і де ти.

Та я пережила – себе, як спотворену згадку,
Отак відпустила – як птаха – і дико, і смішно.
Ану, відгадай, моє серце, дитячу загадку:
Така білобока. Торішня.

……………………………………………………

За тиждень настане пора починати спочатку.
По-новому. По-новорічному. Tabula rasa.
Постав мені, Боже, під цими роками печатку:
Що Ти відпускаєш борги. І що я – відбулася.

Що двадцять із гаком – це вже ого-го, але трішки,
На моїх долонях ще стільки нездійснених друзів,
Що все мені, Господи, жартики, все мені смішки,
Що я повертаюся – потягом, поступом, пішки,
Зі своїх далеких і часто невірних ілюзій.

Що я неймовірно жива – аж закушую губи,
Що всесвіт всередині рветься не видихом – криком.
Що вени у мене – пекучі заварені труби –
А як же інакше – на серце таке завелике?

Що так мені, Господи, віриться, так не спиться –
Що так Твого світу багато – а все не вволиш.
Що я хоч сорока, а тільки руда лисиця –
Якщо дозволиш.

А так подивлюся – чого мені, Господи, мало?
У мене в долоні такі неймовірні світи.

…………………………………………………….

Я, милий, тебе просто так, до розмови згадала –
То ти вже прости.