ІРИНА НАДЮКОВА
Надюкова (Крохмальова) Ірина Дмитрівна народилася у 1955 році у Володимирі-Волинському. Після закінчення Львівського сільськогосподарського інституту працювала у колгоспі, райвідділі статистики. П’ять років тому змінила професію. Зараз завідує відділом соціальних проблем Володимир-Волинської міськрайонної громадсько-політичної газети “Слово правди”. Одружена, має трьох доньок. |
Коза у дзеркалі
Бабця Оксеня з Надійкою – і сусідки, і родички. Надійчина баба Килина була рідною сестрою покійного Оксениного чоловіка. Уже років десять, після смерті свого Юрка, Надійка живе сама, син з невісткою – у місті, дочка – на другому кінці села.
Її так і називають в селі Надійкою, як звикли змаленьку. Колись, ще у першому класі вона, мамина й татова одиначка-пестунка, так назвала себе, по-домашньому. Тепер уже й онуки ростуть, а вона лишилася Надійкою. Але ніколи не переймалася з цього приводу й не вимагала поважнішого звертання. Навпаки, почувалася молодшою від того ніжного, зменшувального наймення. Хоч часом відчувала й іронічні інтонації в голосі Марії Гупалихи чи Ганьки Сидунихи – мовляв, тю, Надійка вона, звикла маніжитись до старості! Та не зважала на жіноче єхидство. Знала, все одно і город у неї – найкращий, і грядки - найчистіші, і достигає все найраніше, і хату вона перед Пасхою найперша з-поміж сусідок помастить, і вікна пофарбує. То хай позаздрять, як робити нічого!
З худібки Надійка тримала лиш поросятко та кізку. Хоч гонориста була коза, та хазяйка звикла вже до її характеру й терпіла за смачне молоко й милу розумну мордочку. Окотилася її Білка цього року пізно, на вересень два молоденьких цапки підросли, та різати було ще трохи ранувато. Паслися разом з матір’ю, яку припинала за хатою на моріжку.
Ці рябенькі цапки й ввігнали Надійку в гріх. Влізли малі пройдисвіти у сусідський садок.
- Ой, Надійко! – почула Оксенин голос, - забери кіз, вони ж мені вже дві щепи з’їли! Ану, геть звідси, геть! - проганяла бабця козенят. Але їм хотілося ще побрикати, то ж наче дражнилися зі старою, стрибали навколо неї, буцалися.
Надбігла Надійка, стала завертати пустунів до свого подвір’я. “Ну, що ж ти їх не стережеш? Прив’язуй, щоб шкоди не робили! – дорікала стара.
- Ой, скільки вам вже треба, тітко? На ваш вік вистачить! – спересердя кинула, образившись за своїх улюбленців.
Бабця раптом змовкла, обернулася, вгнула голову й помаленьку пішла до свого ганку.
Надійка загнала козенят в загороду. На душі було недобре. Вона не любила сваритися, а тут якось вирвалося недобре слово. Ну й нащо було старій таке казати? Та ходити з вибаченнями не було часу, мусила город зачищати – згрібала посохле квасолиння, кукурудзиння. Обіцяла собі подумки, що пізніше піде й перепросить бабу. Та надвечір приїхала велосипедом дочка з онучкою, було не до Оксени.
* * *
А бабця сиділа на лавці біля веранди, під яблунею. Боляче вдарили в саму душу необачно кинуті Надійкою слова. Та хіба їй вперше? Скільки гірких образ зазнала за довге своє життя! Від чоловіка, що полюбляв випити, а тоді впадав у злість. Від свекрухи, яка лиш перед смертю сказала, що саме Оксеня була до неї найдобрішою. Від чоловікових родичів, що жили на сусідньому обійсті й кожного разу, коли орали городи, приорювали собі з метр землі, мовляв, вирівнювали межу. Хоч з Надійкою до цього часу не сварилися, та й у ній видно ожило батьківське й дідівське... “А й справді, скільки мені вже треба? – міркувала вісімдесятирічна жінка. - Але ж хай би росли ті щепи, за який рік би, дивись, і грушки вродили б. Було б чим Віточку-щебетушку, Надійчину малу онуку пригостити. Таке потішне дівча, прийде й каже: “Бабцю, мене мама саму до вас не пускає, то ви, як маєте щось мені дати, то вже дайте, і я піду”. Візьме пиріжечок чи яблучко й біжить назад. Шкода свої онуки далеко, рідко приїздять, працюють у столиці…
На другий день була субота. Надійка зранку звинулася по господарству, вимила в хаті підлоги й відчинила двері надвір, щоб пустити в кімнати сухе, тепле повітря. Осінь стояла тиха, як золото, небо – по-літньому синє. Купчасту білу хмарину наче розчесав хто невидимим величезним гребінцем, і вона перетворювалася на довгу, в півнеба перисту з кучериками хвилю. Трошки перепочивши на порозі, намилувавшись берізкою, що золотим листячком віддавала випите влітку сонячне світло, пішла на літню кухню. Захотілося зготувати голубці, - може діти прийдуть, бабі Оксені треба б занести, перепросити за вчорашнє. Розбирала капустину надворі за столиком, тихенько собі наспівувала: “Несе Галя воду...” Коли раптом –хрум-хрум- хрум – коза підбирала з трави капустяний листок.
- Білочко, ти як це відв’язалася? – ніжно заговорила до своєї мазунки жінка, - а ходімо, я тебе припну, ходи-ходи, маленька. Та Білка, здавалося, від осіннього сонечка згадала своє козяче дитинство, і зовсім не слухала хазяйку, ухилялася від її рук, грайливо відстрибувала вбік. Надійка почала сердитись, стібнула неслухняну лозиною. Коза знову відскочила і стала, як вкопана, перед порогом. Надійка зупинилася, щоб не загнати ненароком Білку до хати. Та капосна коза вже не могла обминути дверей, бо на неї з глибини веранди витріщилася така ж рогата красуня. Миттю влетівши на веранду, Білка з розгону влупила рогами в дзеркало!
Дзень!!! Велике надійчине трюмо в секунді стало голим, лиш в місцях кріплення стирчали блискучі гострі його шматки. Підлога вкрилася безліччю осколків. Коза, злякавшись незрозумілого дзвінкого звуку й хрусту під ногами, стала, як вкопана, нерозуміючими переляканими очима вилупившись в глуху дошку. Оглянулася на занімілу господиню, повернулась й пішла з хати.
“Ой, Боже ж мій!”, - лиш і змогла скрикнути жінка. Та його ж, те дзеркало, баби оксенин Толя аж із самого Львова своєю іномаркою привіз! Надійка його кілька місяців просила, самій як таке велике тягнути? Лиш півроку й простояло, прикрашаючи веранду, й надаючи їй вигляду міського передпокою. Надійка в знемозі опустилася на сходинку. Уявила, як збиратиметься завтра до церкви, не маючи де оглянути себе з голови до ніг. Віточка не матиме перед чим приміряти бабині хустинки й шарфики, танцювати й поглядати на себе, ніби у телевізор, співаючи з олівчиком у ручці, ніби з мікрофоном. “Ох, Білко, Білко, що ж ти наробила”... Надійка зітхнула, змахнула сльозу й пішла по віник, - треба прибрати осколки.
Робота вже якось не клеїлася. Надійка начиняла голубці, а на очі наверталися сльози. Хотілося лишити кухню, впасти в подушку і виплакатися. З того всього не могла згадати, чи солила фарш. Спробувала і не відчула смаку. Про всяк випадок, посолила ще раз, але небагато, щоб не пересолити. Підсмажила цибулю, моркву, порізала на сковороду три м’яких помідори, додала ложку борошна, розвела усе сметаною й теплою водою. Більше не пробуючи, заправила голубці й поставила казан на вогонь.
* * *
До баби Оксени Надійка пішла увечері разом з Віточкою, захопивши мищину ще теплих голубців.
- Доброго вечора, бабцю, - мовила, ставлячи тарілку на стіл, - не сердьтеся на мене за вчорашнє...