Я і моє містечко

З-під столу пахло сиром. Таким справжнім голландським сиром у ту мить, коли він плавиться на хрустких грінках. Терпіти не можу цей запах! І ніхто на світі не змусив би мене знаходитись поряд із ним, якщо б не моя остання надія заробити на шматок сиру…тьху! - хліба. І зараз ця остання надія сиділа за столом, похмуро вдивляючись у мої креслення. Добре розгледіти обличчя пана я не встиг, а зараз бачив лише довгі павучі пальці, що тримали мій величезний папірець. Ах, це була робота всього мого життя, мій найкращий план будинку! Але зараз моя удача, певно, заблукала дорогою у цей кабінет або втекла до суперника. Хоча ні! Пан нарешті заскрипів кріслом і я затамував подих. Знов нічого! Пан продовжував суворо вивчати креслення і зберігати мовчанку.

Тоді я вирішив потихеньку оглянути кабінет. Усе тут нагадувало про сир: набори ножів для нарізання сиру, нагороди за поїдання сиру на швидкість стояли пліч-о-пліч із кубками за кращий сир року. Проте найбільше мене вразили жовті стіни з намальованими чорними цятками-дірками та з десяток фотографій пана з різними сортами сиру, які він ніжно притискав до грудей. Подумалось: «Та він – божевільний!» І тут мені раптом спало на думку, як можна виправити ситуацію в кращий бік.

- Вибачте, пане, але я тут подумав і вирішив трохи змінити свій проект.

Пан втомлено підняв на мене очі.

- Чом би нам не зробити будинок у формі шматка сиру? – продовжував я.

Донедавна байдужі очі сирного пана спалахнули цікавістю й він посунувся ближче до мене.

- Продовжуйте, - попросив він.

- А на першому поверсі ми б могли зробити затишний сирний ресторанчик, - я продовжував захоплено переповідати свої найжахливіші кошмари.

- Так, так! – ще більш захоплено підтримав сирний пан. – Я вже навіть уявляю, як він буде виглядати зсередини! А щодо будинку, то в кожній сирній дірці розміститься одна квартира.

- Авжеж, я миттю перероблю креслення. Вибачте, я забув, як ваше ім`я?

- Радомер Адигейський, - пан подав руку. – А ваше, кмітливий архітекторе?

- Взагалі-то Павло… - зізнався я, - …але я завжди хотів, щоб мене звали Чеддер!

Радомер Адигейський засяяв від щастя.

А рівно за рік, я вже мав власну дірку-квартиру в сирному будиночку та постійну роботу. Ранок я тепер починаю з сирного напою, який чудесно готують у ресторанчику на першому поверсі. І знаєте, сир – не така вже й погана річ. Хоча й довелося переробити паспорт. А що? Чеддер Гнатенко – звучить гордо, мені подобається.

* * *

У нашому будинку є традиція: кожного місяця ми купуємо на спільні гроші хорошу книжку і читаємо її. Звісно, не всім гуртом, а по черзі з першого поверху до третього. А оскільки я мешкаю на останньому, то доводиться читати самий кінець і трохи серединки.

Серпнева книжка називалась «Як стати талановитим». З середини я дізнався приблизно це: «З…ми…ач…трам…бол». Бо єдину сторінку хтось помилково, замість хліба намазав вершковим маслом. Зате в кінці я прочитав дуже корисний висновок: «Пам`ятайте, що в кожної талановитої людини є особливий жест, який і допоможе дізнатися про її обдарованість, не сказавши жодного…ва». «Коли всі навколо помічають твій талант, не сказавши жодного ва, це на користь», - подумав я і пішов на прогулянку.

На жаль, у моєму улюбленому скверику біля театру хтось вже зайняв єдину лавочку. Точніше не хтось, а пані, яка зручно розмістилась у тіні каштану. Поряд на лавочці стояв чайник, що аж димився, і коробочка печива. В одній руці пані тримала блюдечко, а в іншій – чотирма пальцями чашку, елегантно відігнувши мізинчик.

- Ах, який кохве, який кохве! – час від часу захоплено казала вона.

«Незвичайний жест, - подумав я. – Вона повинна бути надзвичайно талановитою».

- Хто ця пані? – запитав я у хлопчика, що дихав на театральні колони, а потім полірував їх ганчіркою.

- Ви не знаєте? – здивувався той. – Це ж прима нашого театру, яка грає Міледі.

- Це та сама геніальна актриса? – не повірив я. – Певно я її без кардинала не впізнав. Феноменально! Треба запам`ятати, - і я відправився на вернісаж.

Є у нашому місті такий провулок, де з ранку до вечора, особливо вихідними та святами, художники продають власні роботи. Зазвичай я люблю походити вернісажем, приглядаючись і вибираючи найкращу картину. Проте сьогодні мені не сподобалось анічогісінько: кому потрібні всі ці пейзажі далеких країв, портрети відомих людей і натюрморти з апетитною їжею, якою після роботи поласував автор. Аж раптом я обмер: переді мною була фантастичної краси картина – величезна етикетка моїх улюблених ризьких шпрот! Тільки намальована гуашшю. А біля полотна стояла баночка тих самих шпрот, щоб можна було порівняти.

- Неймовірно! Де він, де автор цього шедевру?

З-за картини винирнув кудлатий художник:

- Вам дійсно сподобалось? – запитав він і потер носа.

- Жартуєте! Це найпрекрасніша картина з усіх, що я бачив, - вигукнув я. – Ви надзвичайно талановитий художник. Лише ідея чого варта, - помітив я, пильно стежачи як відреагує на мої слова справжній талант.

- Дякую, - почервонів художник і знову потер носа. – О, знаєте, за кілька днів я закінчу ще одну картину – етикетку тушкованої свинини. Прийдете подивитись? – з надією запитав він і вкотре потер носа.

- Авжеж, - запевнив я і подумав: «Це я теж запам`ятав».

Виходячи з провулка-вернісажу, я побачив двірника, що якраз підмітав вулицю. Я замилувався: «Який талант! Жодної пилиночки не залишається», - і я почав спостерігати за двірником. За кілька хвилин я дочекався бажаного: двірник обперся на мітлу, почовгав трохи, потім відійшов, поставив мітлу у відро й знову почовгав. «Запам`ятав», - подумав я і, зваливши на плечі накопичений досвід, відправився до ресторану.

Я сів за столик і замовив каву. Спритний офіціант за хвилину приніс замовлення. Тоді я взяв блюдечко в одну руку, а чотирма пальцями іншої тримав чашку. Вигнувши мізинець в елегантне півколо, я зрозумів, що він закляк і розгинатись не збирається. «На що не підеш заради того, щоб усі дізналися про твій талант!» - вимушено посміхнувся я і голосно промовив:

- Ах, який кохве, який кохве!

Сусідні столики озирнулися, заздрісно оглядаючи талант. «Працює!» - зрадів я і потер носа. Цього разу ніхто не звернув на мене уваги. Тоді я почухав носа енергійніше. «Занадто непомітний жест», - здогадався я і почав потихеньку, а потім жвавіше терти голову, шию, все, що потрапляло під руку. Еврика! Столики поряд почали відсуватися, щоб дати мені простору, люди почали закривати носи хустками, щоб дати мені більше свіжого повітря. Повага!

- Запевняю вас, що цей пан не заразний! – почув я слова офіціанта.

«От і помиляєтесь! Я хворий на страшну хворобу – талант», - захотілося скрикнути мені, але я втримався і натомість почав гучно човгати. До мене одразу ж підлетів офіціант.

- Від кого привітання? – не втерпівши, поцікавився я.

- Ні від кого, пане. Навпаки, я прошу вас залишити наш заклад, через скарги інших відвідувачів. Ви занадто гучно поводитесь, і ще відвідувачі думають, що у вас заразна хвороба!

- Але ж... - розгубився я, чим і скористався офіціант, спроваджуючи мене на вулицю і зачиняючи двері.

Я відігнув палець, потер носа і розчаровано почовгав додому. «Більше я на такі дурні поради не куплюся!» - впевнено прошепотіла розумна ідея. Вдома я перечитав книгу і знайшов ще цікавіший висновок: «Зараз надзвичайно актуально при розмові ворушити вухами та, зробивши вигляд, що недочули, перепитувати кожну фразу».

Задзеленчав телефон. Я зажав рота розумній ідеї і підняв слухавку.

- Що-що? – перепитав я і поворушив вухами.

* * *

Звичайна людина думає про сніданок щонайменше двічі: коли лягає спати і коли просинається. У мене ж до цього додається ще й третій раз: коли я, вранці поснідавши, йду на роботу повз ресторанчик «Проше пана».

Як я люблю, коли ніс лоскоче запах ранкової яєчні з ковбасою, гудять відвідувачі, а з кухні чуються голоси:

- Дай сіль!

- Солі немає.

- Тоді олію!

- Теж немає.

- Ну, хоча б цукру!

- Скінчився…

Коротше кажучи, цього ранку я не втримався, подумав, що на роботі й без мене якось буде, і зайшов у «Проше пана».

Перше, що я побачив, мене засмутило: усі столики були зайняті. Друге мене налякало: в кутку за столиком доїдав третю яєчню мій начальник! Я швидко пригнувся і знизу звернувся до двох чоловіків:

- Не були б ви такі ласкаві і дозволили приєднатися до вас?

Обидва бути не проти. Я замовив другий сніданок і, закрившись меню, почав вслуховуватись у розмову моїх сусідів.

Наскільки я встиг почути крізь шурхіт серветок і дзвін тарілок, вони – компаньйони і, до того ж, давні друзяки. А ще – справжні гурмани. Прицмокнувши, коротенький сказав:

- Кролятина з зеленню, сиром і кабаком – смакота! Фірмова страва цього закладу, яку я…

- Перепрошую, що перервав тебе, - вибачився довгий, - але кролятина з кабакам - це нонсенс!

- Ви маєте сумніви щодо мого смаку?!

- І ще які!

- Ах, ви так! Тоді я викликаю вас на дуель! – і коротенький шпурнув в обличчя колишньому другові серветку. – Вибирайте зброю.

Довгий почервонів, але швидко взяв себе в руки. Він трохи подумав, а потім переможно огледів присутніх, що тремтіли в очікуванні, і промовив:

- Виделки.

Коротенький зблід, офіціанти ахнули, а дами трохи не зомліли. З кухні прибіг шеф кухар і заблагав:

- Панове, схаменіться, може ви оберете щось менш небезпечне? Я не переживу, якщо тут… У мене є чудові срібні ложки!

- Ні.

- Ні, - вперто відмовили дуелянти, а коротенький додав:

- Він погано висловився щодо кролятини з кабаком, а таке не пробачається.

- Ми будемо битися до кінця, - тупнув ногою довгий.

Ахаючи та охаючи, шеф кухар приніс виделки у футлярі.

- Будьте моїм секундантом, - попросив коротенький. Я схвильовано проковтнув слину, але погодився: не кожен день тобі пропонують стати секундантом. Довгий також обрав собі секунданта з присутніх – мого начальника. Останній нарешті помітив мене і задоволено потер руки. Я, про всяк випадок, поплескав коротенького по спині й запевнив:

- Ви обов`язково переможете. Ми кращі за них.

- Я чудово знаюся на кулінарних дуелях. Ну, а ви точно кращий за того гидкого секунданта! – зрадів дуелянт.

Хоч мені й було приємно, я попросив:

- Тільки наперед робіть мені компліменти трохи тихіше. Тим часом шеф кухар тремтячим голосом запитав:

- Чи є тут лікар?

Хтось з присутніх підняв руку:

- Я вмію ставити гірчичники.

- Добре, будете лікарем. Отже, це ваше остаточне рішення? – ще сподіваючись, запитав шеф.

- Так.

- Тоді, панове дуелянти, візьміть зброю і розійдіться на відстань десяти відбірних спарж.

Дами скрикнули й заплющили очі. А дуелянти кинули один на одного спопеляючі погляди, схопили виделки і розійшлися у різні боки. За мить усе почалося.

Знову зійшовшись, дуелянти схрестили виделки.

- М`ясо з кабаком – ідеальне поєднання продуктів, - почав коротенький, намагаючись штрикнути суперника.

- А от і ні! – вчасно пригнувся довгий. – Кролятина може бути з капустою і лише з капустою, - і він раптово підскочив до коротенького.

Нарешті дами зомліли.

- Капусту можна, але і кабак нічим не гірший, - пролізаючи у довгого під рукою, погодився суперник.

- Ну, це якщо кабак печений із перцем, - виправив довгий, вимахуючи виделкою.

- Тоді й капустка не завадить!

- І якщо ще спецій, то й кабак можна… Тьху! – довгий кинув виделку на підлогу. – Я здаюсь.

- І я! – зрадів коротенький. – А, ну ту кролятину! Але пам’ятай, ти здався першим.

Дуелянти потиснули руки. Присутні зааплодували. Проте найбільше зрадів шеф кухар:

- Безкоштовна кролятина з кабаком та капустою для всіх! – вигукнув він і побіг на кухню.

Всі розсілися на місця і прийнялись за холодний сніданок. Я зголоднів і теж хотів було попоїсти, як тут хтось схопив мене за руку.

- Годі, надивився, тепер ходімо на роботу.

Я зробив спробу вирватись від начальника, але марно. Я сумно зітхнув і поплентався на роботу безнадійно голодним. Адже я залишив у «Проше пана» свій сніданок.

* * *

Як ви вже напевно здогадались, я прогулювався. Зі мною завжди щось трапляється, коли прогулююсь після сніданку. Так от, я йшов собі у справах, нікого не займаючи, як тут прямо мені в лоб влучила паперова кулька! Я потер голову і подивився вгору, на вікна будівлі поряд, маючи намір спіймати кривдника й закидати його тисячами таких кульок. Але з вікон не визирав жоден кровожерливий мисливець за перехожими із рогаткою та паперовими кульками в руках. Ображений, я, втім, пішов далі. На цьому могла б закінчитись ця сумна історія. Але, на щастя, я знайшов у шухляді мою стареньку машину часу і тепер ми перенесемося у ранок, у той час, коли я пожирав млинці з медом.

У мерії цього ранку було спекотно і нудно. Коливаючись на хвилях кави, в чашках куняли навіть мухи. Міністри та мер вже забули, навіщо прийшли і тепер голосно позіхали. Доміно та гра «вгадай купюру» вже обридли.

- А давайте покидаємося з вікна папірцями!

- Розумна пропозиція, - підскочив мер і прищулився: - Який ви хитрий, міністр охорони порядку. Хто за?

Усі підняли руки, а міністр чистих вулиць навіть був першим. Тоді міністр паперової промисловості швиденько розірвав записника і наробив кульок: всім по одній, а мерові – дві.

- Значить план дій такий, - таємниче почав мер. – Зараз я кидаю кульку і ми мерщій ховаємося під стіл, щоб не побачили. Зрозуміло?

- Атож.

Міністри та мер визирнули у вікна.

- Пане мер, кидайте в того хлопця, він мене вчора з калюжі обляпав!

- Ні, краще в того чоловіка, він мені не подобається!

- Ні, ні, я кину он в ту жіночку: вона мені вчора підніжку підставила, - вирішив мер і почав цілитись.

- Я б порадив вам узяти трохи лівіше.

- Дякую, пане міністр оборони. Нагадайте мені потім вас підвищити!

Міністр почервонів і сховався за кремезну спину міністра охорони здоров`я.

Мер нарешті прицілився і жбурнув кульку.

- З дороги! – заорав він, кинувшись до схованки.

Штовхаючись і наступаючи один одному на ноги, міністри наввипередки побігли до столу.

- Пане мер, пане мер! – закричав міністр спорту. – Лізьте сюди, я вам тут місце звільнив.

- Звісно, що міністр спорту всіх розіпхав! – образився міністр науки, намагаючись полагодити розбиті окуляри. – Міністре фінансів, запишіть, що цей пан винен мені нові окуляри.

- Подумаєш, - буркнув кривдник.

Пославши міністра розвідки у розвідку і впевнившись, що жертва пішла, міністри знову скупчились у вікна.

- Он він іде! Той писака. Читав я його бридкі оповіданнячка! – закричав міністр літератури, тикаючи в мене. – Дайте я кину в нього кульку.

- Точно, це він! – злорадно зрадів міністр фінансів. – Він мені грошей винен, тож я перший кину в нього кульку.

- Вибачайте, пане міністр, але це мій писака! – образився міністр літератури.

- Ні, це ви вибачайте! – розлютився пан і схопив міністра за піджак.

Міністри кинулись один на одного. Цього разу бідолашного міністра науки не захистила навіть кремезна спина міністра охорони здоров`я.

- Ай, хто вкусив мене за ногу?! – заверещав мер.

- Пане мер, пане мер, я тримаю його для вас! – зрадів міністр спорту. – Це міністр тваринництва!

А поки міністри розбиралися, де чия рука і хто кого вкусив, хитрий міністр газет і журналів дістав свою кульку і прошепотів:

- Це тобі за те оповідання, яке ти завтра ж про нас напишеш! – і жбурнув папірець просто мені в голову. - Іще за те, що твої оповідання розкуповуються до останнього, а мої – ні! – міністр схлипнув і пожалів самого себе. Але тільки трошки й одразу кинувся рознімати міністрів.

А мені міністрів не шкода. Тому я й прихопив назавтра старих газет і драбину.

* * *

- Тітонько, дайте мені півкіла «Лікарської» і ще сосисок!

Продавщиця широким ножем відрубала шмат ковбаси.

- Тут трохи більше, нічого?

- Ні, ні! Так навіть краще. Нам, знаєте, багато харчів знадобиться, - хлопець усміхнувся і вказав на зелену стрічку на руці.

- А ви шо, хіба не оті, як вас там, шо м`ясо не їдять? – здивувалася продавщиця, подаючи ковбасу. – Двадцять п`ять тридцять.

- Візьміть, будь ласка, двадцять шість, - хлопець подав гроші. – Що ви, тітонько, ми кращі за них! Ми овочі не їмо.

Хлопець гордовито накрив голову піджаком і вибіг під дощ. Постійно озираючись і ховаючись за ліхтарями, він прудко побіг до фонтану з русалкою.

Там хлопця вже дочікувалися товариші. Накрившись плакатами «Не чіпайте овочі!» та «Замінимо салати котлетами!», вони ховалися під могутніми русалчиними плечима. Ще п`ять хвилин тому, поки не почалася злива, юнаки, грізно вимахуючи плакатами, колом обходили фонтан. Їхню точку зору, для підкріплення бойового духу, кожні півгодини повторював головний – товстенький на ім`я Цибуля. Претензії були простими: чому увічнити у пам`ятникові, тобто русалці, треба рибу? Адже це всього їжа! Чому нижньою частиною русалки не може бути, скажімо, капуста? Шляхетно і правильно! Тому десятеро юнаків готові були попри все відстоювати свою, вже добряче мокру, ідею. Аж тут під своєрідний «дах» вбіг і одинадцятий, той, що приніс ковбасу та сосиски – Морква. Сосиски миттю розхапали голодні.

Тут якраз поряд пробігав я. Парасолька, звісно, лежала десь вдома на шафі. І раптом я помітив який-не-який захисток, з якого ще й пахло сосисками. Навіть загрозливий напис «А тебе видирали з корінням?» не зупинив мене і я вбіг під «дах».

- Вітаю. Можна до вас приєднатися? – зробивши жалібні очі, запитав я.

- Ти їси овочі? – хором запитали мене замість відповіді.

Згадавши напис, я обережно припустив:

- Ні..

- От добре!

- Хоч одна нормальна людина!

- Тримай сосиску! – почулися зі всіх боків доброзичливі вигуки, до того ж, кожен хотів особисто поплескати мене по спині.

- Як тебе звуть? – запитав Цибуля.

- А що ви мені запропонуєте? – так само обережно запитав я, надкушуючи сосиску.

- По-моєму, в нас ще немає Ожини, - вигукнув хтось.

- Будеш Ожиною?

- Авжеж, люблю ожину…у тому сенсі, що дивитися на неї люблю, як росте, - пояснив я, тим самим урятувавшись від насторожених поглядів.

Усі примовкли. Поки нарешті я не наважився запитати:

- Ем, хлопці,.. а чого ви…тобто ми, усе ж таки овочі не їмо?

- А тому, що ми не можемо знати про страждання рослин, коли їх зривають і готують, - відрубав Морква.

- А тварин не шкода? Коли їх ріжуть.

- Ти про сосиски? – насмішкувато запитав Цибуля. – Та тут три грами м`яса, а решта – соя або ще якась гидота.

- Стривай, - я вкінець заплутався, - якщо соя, то чому ви їсте? Це ж рослина?

- А що нам, камінці гризти? – у свою чергу здивувався Цибуля. – Сої це не зашкодить.

- Але овочі вам шкода?

- Угу, - підтвердили одинадцять повних ротів.

- Знаєте, я напевно піду. Смачного, - я посунувся назад і миттю вискочив з-під плакатів.

«Хочу борщу, щоб багато м`яса і капусти!», - крутилася в моїй голові голодна думка, поки я біг під дощем до найближчої закусочної.