Елегія на сільському кладовищі
Гілберт Честертон

Оці працювали для Англії -
І в ріднім спочили краю.
І бджілка, і пташка Англії
Співають їм пісню свою.
А ці воювали для Англії,
Життя їй своє віддали,
Проте – горе, горе для Англії –
На полі чужому лягли.
Лиш ті, що при владі у Англії,
Що правлять з усіх своїх сил,
Вони – горе, горе для Англії –
Ще й досі не мають могил.

(Уривок)
Т.Чосер

Був квітень, і його солодкі зливи
Геть березневі посухи розмили
І налили билинку кожну соком,
Зростивши квіти і траву високу.
Зефір дмухнув солодкий недаремно –
Від нього в лісі ожили дерева
І кожне гроно буйно розцвіло…
Вже й Сонце в Овні, пів-шляху пройшло.
Пташки маленькі нам пісні дарують
(А по ночах не сплять вони, пильнують)
Природа каже їм співать усюди
Про те, щоб йшли у пілігрими люди.
Далекий берег ти, паломнику, шукай,
Чужі святині і неблизький край.
З усіх кінців англійської землі
Всі поспішають до Кентербері
Всі мріють, що ось-ось вони знайдуть
Того святого, що їх вів весь путь.
Що тоді сталось – розказати можу.
Заночував в шинку я придорожнім.
Розпочинав свій шлях я як паломник
Й була душа палкої віри повна.
Прийшли пізніше до цієї хати
Аж двадцять дев”ять друзів ночувати.
Що там спіткало їх – сказати я не можу,
Та пілігримом виявився кожен.
Вони тримали путь в Кентербері.
Дали їм стайні і просторі покої.
Ми разом дуже гарно влаштувались,
Й невдовзі, коли сонце вже ховалось,
Я переговорив із усіма,
Сказав, що ми тепер – компанія одна,
І ми домовилися пораніше встати
І разом у дорогу вирушати.
Та раз достатньо маю я часу
Перш, ніж цю розповідь я далі понесу,
Гадаю, що хороша є причина
Вам описати всіх цих пілігримів.
Про стани їх, про те, ким кожен був
Все так, як я оце тоді почув.
І як зайшли, як сіли в домі тім…
Про Лицаря я спершу розповім.
Отож був Лицар. Гарну вдачу мав,
Ще як уперше він коня сідлав,
То вже любив хоробрість, честь і волю,
І рицарство, і славну його долю.
Де був – не уявити й на хвилину
Ні варвару, ані християнину
Боєць був славний, воював немало
Й за це його у світі шанували.
У завойованій він був Александрії,
У Прусії і навіть у Росії.
А ще в Литві, - по всіх кінцях землі
І за столом сидів він на чолі.
Ще не знайшлося рівного йому,
Та він ще й дуже мудрим був, тому
Тримався м’яко, з усіма у мирі жив,
Ще жодному підлоти не зробив,
Його б ніхто не смів назвати ницим,
Бо був він справжній благородний Лицар.
Ще про той вечір я не розказав.
Мав доброго коня, та сумував.
Його одежу забруднила трохи
Кольчуга, бо він прямо був з дороги.
Мабуть, ще тільки вчора воював,
А вже сьогодні пілігримом став.

Не поспішаючи
В.Х.Девіс

Багато принад у житті, та дарма,
Бо в нас зупинитися часу нема.
Нам ніколи лісом блукати густим
І просто собі споглядати за тим,
Як білочки в хащах стрибають малі,
Як вправно ховають горішки в траві.
Нам ніколи глянуть в прозорий струмок
І в ньому побачити розсип зірок.
Нам ніколи, просто немає часу
Побачити щиру і справжню красу.
І навіть нехай звідусюди вона
Всміхається любо – все ніколи нам.
Життя буде просто прожите дарма,
Якщо зупинитися часу нема.

Емілі Дікінсон

* * *
Серце Саме обере Собі Світ
І Двері замкне до нього
І до божествених Воріт
Не впустить уже нікого. І – незворушне - нехай Колісниці
Все прибувають нові
І – незворушне – хай падають ницьма
В ноги йому Королі. Знаю – когось обере одного,
Цілий нарід обмине,
І Стулки уваги зачинить, і стане
Мов кам’яне.

* * *
Передчуття – це довгі тіні долі,
Вказівка – гаснуть всі сонця поволі
Налякана трава – скінчилась днина
І темрява настане за хвилину.

* * *
Для прерії потрібна лиш стеблина
І пара бджіл.
І ще, звичайно, мрія.
Та вистачить самої лише мрії,
Як бджіл нема.

Любовна пісня Альфреда Пруфрока
Т.С. Еліот

Отож ходімо, я скажу до тебе,
Тоді, як вечір розпластається на небі
Як пацієнт в хірурга на столі.
Отож ходімо – вулиці порожні
І щось нагадує нам кожна:
Готель дешевий, ніч, і ми в знемозі,
Кафе, де стружки і лушпиння на підлозі…
Ці вулиці – немов дискусія нудна.
Я приховаю, що мета в мене одна –
Усе звести до вічного питання.
О, не питай лиш “Що це означає?”
Ходім в те місце, що на нас чекає.
В кімнату дами входять і виходять
Й про Мікелянджело балакають вони.

Стріла і пісня
Генрі Лонгфелло

Пустив стрімку стрілу я в небеса,
Куди й поділась вмить – не знаю сам.
Вона летіла швидко, наче птах,
І зникла в неосяжних небесах.
Віддав солодку пісню небесам,
Куди й поділась вмить – не знаю сам.
Бо хто б зумів за ту коротку мить
Вловити оком, як вона летить?
Пройшло багато років – наче мить…
Знайшов стрілу – цілісінька стирчить
В старому дубі. Я радів як міг,
Знайшов бо й пісню – в серці друг зберіг.

Зізнання маленького Джонні
Брайан Петтен

Сьогодні вранці
я, нерозумнеє дитя, поцупив автомата,
що батько приховав з війни – і так пішов гуляти.
А у дворі перестріляв всіх ворогів-хлопчисьок
і вже додому не вертав, з тих пір поневіряюсь.
Сьогодні вранці
мене поліція шука, усі прикмети знають,
ведуть собак на повідках і в кожного питають:
“Чи ви не бачили його? Малюк, яких чимало…
Мультфільми любить, років сім – ніде не зустрічали?”
Сьогодні вранці
я в незнайомому дворі, все бубоню до себе
ох дурню що ж ти наробив, що далі – думать треба…
Та годі й ворухнутись, бо в думках одне-єдине:
Вони ось-ось мене знайдуть,я там цукерку кинув.

Еннабел Лі
Едгар По

В королівстві над морем, у давні часи,
На самому краєчку землі
Жила панна, яку, певно, знають усі –
Вона звалася Еннабел Лі.
І жила вона тим, що кохала сама
Та ще тим, що кохав я її.
В королівстві над морем і я, і вона
Просто дітьми малими були,
Та було дещо більше, ніж просто любов
Поміж мною
Та Еннабел Лі.
Це було почуття, що його лиш в раю
Серафіми жадати могли.
А кохання такого в ті давні часи
Не бувало ще на землі.
Через те якось вітер подув із-за хмар
І задув мою Еннабел Лі.
І родичі панни моєї вмить
Забрали від мене її,
Щоб у склепі над морем сховати навік
На самому краєчку землі.
Та кохати ми вміли сильніше, ніж ті,
Що мудріші і старші були.
І ніколи не зможуть ні райські святі,
Ані демони з-під землі
Роз’єднати два люблячих серця: моє
І прекрасної Еннабел Лі.
Ясний місяць сія – тоді згадую я
Про прекрасну Еннабел Лі.
А яскраві зірки – ніби очі її,
Ніби очі Еннабел Лі.
Коло неї щоночі простягуюсь я –
О кохана моя, наречена моя –
Біля моря над склепом її
На самому краєчку землі.

Долина неспокою
Едгар По

В гарній тихій цій долині
Вже людей немає нині –
Всі пропали на війні
Й тільки зорі мовчазні
Голубим небесним світлом
Поливають їхні квіти
Вдень лиш промінь червонястий
У долину може впасти.
Та хто був там, знає нині –
Неспокійно у долині,
Все у русі в тій пустині.
Ви гадаєте, то вітер
У дерев колише віти,
Їх примушує тремтіти?
Вітер то, а чи примара,
Що жене по небу хмари,
Як пастух свої отари?
Все це – зранку і до ночі…
Там фіалки наче очі,
Там лілеї сніжно-білі
Плачуть, наче на могилі.
Плачуть і дарують всім
Бризки срібної роси.
Сльози на стеблі завмерли,
Наче то коштовні перли.

Крук
Едгар По

Сталось це, коли повисла північ темна і зловісна
Я, утомлений без міри, був удома сам-один
Все книжки читав – о мука! Дивна та стара наука
Задрімав…І хтось постукав в двері -хто прийшов сюди?
Я пробурмотів: “У гості, певно, друг прийшов сюди,
Іншого когось не жди”.

Пам’ятаю я напевне – грудень був, похмурий, темний,
Лиш останнії жаринки відблиск кидали рудий.
Я ж усе чекав світання і до книг звертав питання –
Без Лінор і без Кохання як я житиму один?
Без Лінор…Її так кличе хтось із янголів один,
Від людей того не жди.

Штор червоних тихий шурхіт страх в душі моїй розбурхав,
Налякав мене без міри, я відчув – то знак біди.
Вже втомився говорити, щоби серце вгомонити:
“Не лякайсь, несамовите – то лиш друг прийшов сюди.
Хай він трошки припізнився – то лиш друг прийшов сюди,
Іншого когось не жди”.

Заспокоївшися знову, без вагання я промовив:
“Сер або мадам, пробачте – коли ви прийшли сюди,
Задрімав я , як на лихо, ви ж постукали так тихо,
Так невпевнено і тихо, що й не глянув я туди…”
Тут же відчинив я двері, щоби визирнуть туди –
Морок навкруги один.

Я вдивлявся в обрій темний й все думки плекав таємні,
Мріять про таке із смертних не посмів би ні один.
Вітер шуму не приносив, ніч мовчала безголоса,
Лиш почув – а чи здалося? – шепіт чийсь: “Лінор, прийди”
З вуст моїх слова злетіли – зараз же й луна: “Прийди!”
Так: луна, як і завжди.

Двері зачинив помалу – як же серце калатало!
Й знову стукіт – голосніше! Нащо ж я на двір ходив?
“Хтось там за вікном чекає – звідти стукіт долинає.
Загадку цю розгадаю – зараз, зараз, підожди –
Серце, заспокойся трохи! Розумію, підожди –
Вітер задима сюди!”

Ось уже й вікно розкрите, й враз крокує гордовито
Наче лорд якийсь поважний, крук чорнющий і худий.
Ні кивнув, ані вклонився – лиш навколо роздивився
І на бюст Паллади всівся – що ж, нехай уже, сиди,
Непорушний і похмурий – як вже всівся, то сиди,
Тільки – звук хоч би один!

Ця сувора чорна птаха геть не викликала страху,
Я всміхнувся мимоволі, хоч і сумував тоді:
“Ти ж бо і не красень наче, і обскубаний добряче,
Та не боягуз, одначе, раз примандрував сюди!
Як ти звався в тому пеклі, звідки прилетів сюди?”
Крук у відповідь:”Не жди!”

Диво! Мовить так статечно. Слово ж – зовсім недоречне!
Адже тут воно- це ясно – ні туди і ні сюди!
Та погодьтесь всі і всюди – більше такого вже не буде,
Ну ж бо, заперечте, люди – чи знайдеться хоч один,
В кого б всівся над дверима крук чорнющий і худий
З дивним іменем “Не жди”?

То й усе, що він промовив – і застиг на бюсті знову,
Наче вклав в те слово душу – нерухомо так сидить.
Ані звуку, ані шуму… “Друзі, де ви?” – я подумав.
“Де надії? Цього суму я не витерплю один!
На світанку й крук цей щезне, й залишуся я один…”
Крук у відповідь: “Не жди”.

Як він влучно це промовив!.. Я тоді міркую знову:
“Зрозуміло, що слова ці він повторював завжди
За господарем нещасним – о, той твердив їх так часто!
Бо не зміг у долі вкрасти порятунку від біди.
І тягар надій розбитих ці два слова породив,
Цей тужливий плач: “Не жди”.

Хоч від суму серце стисло – я всміхнувсь й присунув крісло
До дверей, де цей зловісний невмолимий птах сидів.
Знову став я міркувати, намагаючись вгадати,
Що хотів мені сказати птах похмурий і худий,
Птах огидний і зловісний? Як же розуміть тоді
Каркання оте “Не жди”?

Очі крукові палали так, що груди пропікали,
Я ж, замислений, усе ще розбирався, що й куди.
І, щоб трохи відпочити, голову хотів схилити
На подушку з оксамиту біля лампи, як завжди,
Та вона, що оксамит цей полюбляла так завжди,
Не засне на нім, не жди!

Що це? Кроки загриміли й наче хтось махнув кадилом!
О! Здригається підлога – серафіми йдуть сюди!
“О нещасний! – я волаю. – Бог спасіння посилає!
Все те зле, що пам’ятаю, вмить забуду назавжди!
Втрачену Лінор забуду – о! забуду назавжди!”
Крук у відповідь: “Не жди”.

“Віщуне! – я промовляю. – Птах чи демон ти – не знаю,
Чи прислав тебе диявол, чи мороз загнав сюди,
В дім, де нині жах панує, в цю пустелю, де живу я –
Та скажи, що біль тамує, гоїть рани назавжди?
Є ж бальзам у Гілеаді, щоб забутись назавжди?”
Крук у відповідь:”Не жди!”

“Віщуне! – я промовляю. – Птах чи демон ти – не знаю,
О! заради небосхилу й Бога, що для всіх один –
Змилуйся – я так сумую! Чи в раю Лінор знайду я –
Неповторну і святую, ту, що втратив назавжди?
Зможу хоч в раю обняти ту, що втратив назавжди?”
Крук у відповідь:”Не жди”.

“Слухай, бісово породо! Ці слова – прощання, згода?
Забирайсь до свого пекла, звідки прилетів сюді!
Не лишай ані пір’їни, птах брехливий, геть лети-но!
Більше хай тебе не стріну, хай залишуся один!
Вийми дзьоб із мого серця й більш на дверях не сиди!”
Крук у відповідь:”Не жди!”

Не злетить, не ворухнеться – в бюст вчепився, і здається,
То не крук, а демон сплячий – все сидить,сидить, сидить!
Лампа світло розливає, тінь ось крукова лягає
І душа в ній потопає, потопає назавжди.
І уже з тієї тіні, де пропала назавжди,
Не врятується - не жди!

Моїй матері
Едгар По

О янголи! Знайдіть в своїх умах,
Що є любов? Над тим давно я б’юся.
Ну що ви там шепочетесь? Нема
Точніших слів, ніж лагідне “матуся”!
Я, рідна, називав тебе такою
Усі ці роки – довги і сумні.
Ти моє серце повнила любов’ю,
Щоб ожила Вірджінія в мені.
Та, що мене родила, вмерла рано –
Я вже й не пам’ятаю того дня.
Тебе ж взивала матір’ю кохана,
Тож ти для мене більше, ніж рідня.
О вічність…Не вернуть дружини, ні –
Лише свій дух зоставила мені.

Палац із привидами
Едгар По

У веселій зеленій долині
Що їх янголи люблять завжди
Височіла палацу твердиня
Найсвітліша й найкраща з твердинь.
Справедливість із Мудрістю злиті
Царювали в палаці отім
Не було місця кращого в світі,
Де простер би крило серафим!
Вітер стяги над дахом колише –
Золоте, дороге полотно
(Це було у часи найдавніші –
Не скажу вам, наскільки давно).
Із палацу в зелену долину
Над валами, над рядом фортець
Аромати погожої днини
Ніс на крилах своїх вітерець.
А за вікнами рухались люди,
Видні всім, хто в долині гуляв
В солодкими звуками лютні
Перехожих палац чарував.
В глибині ж, на високому троні
(Підійти кожен ближче хотів)
У розкішній сяйливій короні
Сам господар палацу сидів.
В стінах перли й рубіни сіяли,
Розсипаючи промені скрізь,
Та й цієї краси було мало –
Дивні співи крізь двері неслись.
О, то німфи прекрасні співали
(Було чути відлуння здаля)
У солодких піснях вихваляли
Силу й мудрість свого короля.
Але горе, скорбота і злидні
Замок знищили, вигнали всіх
(О, ридайте! Вже сонце не зійде
Над руїною давніх часів).
А гучна і нев’януча слава,
Що на весь світ гриміла при нім,
Просто давньою казкою стала,
Просто спогадом стала тьмяним.
...Видний всім, хто гуляє в долині,
В домі вогник червоний світив,
Ворушились за вікнами тіні
Під різкий неприємний мотив.
Все ще вабить палац перехожих –
Двері настіж, запрошує всіх.
Ті, хто був там – всміхатись не можуть,
Лиш регочуть. Страшний є той сміх.

Дерево
Е. Паунд

Я дерево. У лісі я стояв,
І все, до цього невідоме, знав –
Я знав про Дафну і лаврову гілку,
І двох богів, які зростили в’яз і дуб.
Та спершу тих богів іще благали,
Й вони лиш після того забажали
Зробити чудо і зігріть серця.
Отож я дерево. У лісі я шумів,
І все, до цього невідоме, розумів,
Усе, що мав раніше за дурницю.

Хмара (уривок)
П.Б.Шеллі

Я приношу дощі
Для дерев і кущів
Спраглу землю дощем напуваю.
Я ховаю в тіні
У спекотнії дні
Квіти й листя, що мирно дрімає.
Я дарую усім срібні бризки роси,
Що пробуджують землю від сну.
Зеленіють бруньки,
Й подих вітру легкий
Мчить на крилах тепло і весну.
Кину блискавку-спис
Й жменю граду униз –
І долини біліють під ним.
А затим я їх ще
Поливаю дощем
І сміюся – ви ж чуєте грім.
Я небесне маля,
Моя мати – земля,
Я уся – з крапелинок води.
Я ширяю як птах,
Я безсмертна – це так,
Я лиш тільки міняюсь завжди.
Дощ скінчиться – і вмить
Вся небесна блакить
Так і сяє – ні плямки ніде.
Злегка вітер війне
І проміння ясне
Синій купол з повітря зведе,
Та дарма! Я сміюсь,
Бо ж і знову з’явлюсь,
Бистрий вітер мене принесе –
Й наче з лона дитя,
Наче дух з небуття
Я прийду – і повториться все.

Не махав рукою, а тонув
Стіві Сміт

Померлого ніхто не чув,
А він тягнув сумної:
Я ж там, удалині, тонув,
А не махав рукою!
Він жартувати так любив –
Дожартувався ось.
“Занадто холодно було.
Це серце”,- скаже хтось
Таж ні, цей холод завше був
(Мрець все тягнув сумної)
Я все своє життя тонув,
А не махав рукою.

Леда і Лебідь
У. Їтс

Раптовий подув: б’ють великі крила
І дівчина в нестямі; він в цю мить
Їй пестить стегна, шию і несила
Поворухнутись під його грудьми.
Як її бідні пальчики повинні
Оцю громаду пір’я зіштовхнути?
Розпластана під білим шумовинням,
Лиш його дивне серце може чути.
Вона тремтить, немов передчуває –
Розвалена стіна, палає дах
І Агамемнон помирає.
Упіймана, підкорена вона,
Немов вбирає кров його тваринну
І силу, і його найвищу мудрість,
Й нарешті дзьоб байдужий відпускає.