* * *
через місяць четвертого грудня а може ніколи
місце зустрічі час обиратимеш сам чи сама
ресторан із оркестром де грають натужно й поволі
я чекаю на тебе ти знов не приходиш - зима

це мелодія вічності перші акорди шопена
голоси із середини: змовкни забудь зупинись!
мій коханий кохана - хто знає тепер достеменно
хто кому не належав й кому хто належав колись

грудень січень - за місяць ти матимеш все що можливо
все що тільки залишилось після істерик і втрат
це початок любові що зрештою вже неважливо
я вдивляюсь у дзеркало й бачу порожній квадрат

* * *
вже ніхто не промовить найменшого слова ніхто
не натисне на гальма щоб раптом спинити авто
і лишитися з тим хто належав тобі або хто
буде довго чекати втрачаючи пам’ять а далі

ця ін’єкція болю зубами розірваний м’яз
у гіркому повітрі лиш кілька загублених фраз
про усе що колись стосувалося нас і не нас
а тепер розсипається наче пісок чи коралі

ти поїдеш на захід щоб знову забути усе:
незасмаглу долоню і клаптик прозорих небес
де між попелу видно одну із уявних адрес
не давай її більше нікому Наталю

* * *
ніхто не згадає орнамент твоєї долоні
твій запах і голос яким промовляв і слова
хиткі наче стебла неначе каміння солоні
та це неважливо і я розумію сама

що теж забуваю ознаки цієї любові
і обриси рук і самотність дерев і дзвінки
що мати тебе в цьому місті порожньому львові
це наче одній перейти на той берег ріки

і плакати плакати втративши все або більше
вдихнувши неначе отруту розгублене "ні"
бо бути самою для мене тепер не найгірше
найгірше- не чути відлуння на тій стороні

* * *
це єдине чого я хотіла - говорить вона
незнайомцям і тим хто лишається на ніч чи на
кілька днів за умови погоди й карафки вина
на підлозі у спальні де хтось називав її мила

залишай залишай вогких пальців солоні сліди
теплий смак піднебіння брунатну прозорість води
що поволі змиває адреси й уявні листи
тих кого вона знала і тих кого досі любила
близькість що не єднає розтерта між пальців трава
ці невидимі постаті кожна з яких ожива
лиш торкнися промов лиш ці майже зникомі слова

це єдине чого я хотіла

* * *
ти говорила що плинне все – музика й змовкла
вивільнишся з обіймів – обличчям навзнак
сліз твоїх кетяги днів твоїх замкнені кола –
так помирають і жити лишаються так

знаєш сама що запізно про щось говорити
світло ввімкни і будильник на шосту настав
хто буде першим – тому до країв тебе спити
той хто останній – його не тримай тільки збав

самості осені де навіть листя не пада
важчає крок і ніхто не обернеться вслід
тіні твоїй що виходить з під’їзду мов з саду
тихо злітаючи над тротуаром чи під

гра в три руки

1
десять холодних пальців що міцно стискають зап’ястя
десять прощальних листів для батьків та друзів дитинства
срібні прикраси трактат про ілюзорність земного щастя
ти як переможець не отримаєш майже нічого- свинство

все що лишаю для себе: довгі розмови паузи в них повтори
смак сигаретного диму в кутиках сіль мовчання
нас не єднає жоден з великих східних вокзалів - скоро
ти зрозумієш це - гроссе лібе минає вічне моє кохання

віденський сон амадея - ще помітні синці від обіймів
хто очолить довгий список твоїх уявних коханців?
я б хотіла помовчати в перерві між істериками повільно
знімаючи з плеча мов партитуру з пюпітра десять холодних пальців

2

ти не зупиниш цю подорож як не зупиниш платівку
обв’язкова ін’єкція - голка проходить крізь шкіру
кожен кому ти належав сьогодні платить готівкою
за найменшу можливість чути тебе і вірити
згадуй крихку послідовність вибляклих клавіш вишіптуй
п’яної пам’яті відчай між затерплих доріжок
я розгадаю цю загадку ще до початку літа
ти ж розумієш - це - як розламати горішок
гра вже не має значення ноти і партії стерті
як упізнаю між сотень саме твою лілею?
ти мене не зупиниш - до або після смерті
є лиш любов і музика ніжний мій Амадею

3

це гра в чотири видихи торкни
брунатну тишу сіль порожніх спалень
де навіть тіні тихі і печальні
і бачиш так неначе бачиш сни
де все що мала все тепер твоє
де вчора знала більше ніж сьогодні
де три руки як три тривкі акорди
коли немає правил або є

за мотивами Романа Скиби

ці тижні в тернополі тижні опісля любові
гіркі чаювання при світлі або при вікні
ти плакала вперше а отже ти плакала знову
за тим хто казав тобі – так а виходило – ні

крихка його пам’ять й цілунки його не відчутні –
торкнеться вустами плеча – і ні знаків ні ран
і сни у яких так багато і мало з майбутнього
приносять лиш втому бо зрештою знаєш сама

що тижні минуть і любов омине небезпеку
згасати в тобі чи повіки з тобою зростись
і той хто пішов – не важливо чи зблизька він був чи здалека -
таки повернеться колись

колумбіана

pinta

чайка дивиться сонно
і мовчить океан
корабель не потоне
якщо ти – капітан

випадково рукою
проведи по воді
твоя донна з тобою
мов тоді мов тоді

відчини їй каюту
і залишся вночі
а на березі смутно
хай видніють ключі

nina

запах хмелю чи туї
чи пісок з-під повік
ти раптово почуєш
чайки збитої крик

згаснуть сонця обидва
не спрацює капкан
і на палубу вийде
давній друг дон жуан

ти його не впізнаєш
у перуці рудій
тільки хтось на причалі
вслід кричатиме: стій!

santa maria

ти прокинешся вдома
або в морі на дні
та що вчора знайома –
може тут може ні

боцман вийде із коми
і промовить пароль
що вакцина від втоми
алкоголь алкоголь

стисне скроні корона
ртуть покаже на сто
але де твоя донна
не згадає ніхто

Die Gedichte
------------------М.Д. з любов’ю і на прощання

І
так мало нас і так багато часу
відколи не шукаєш все й одразу
і дівчинка що скорчила гримасу –
наш ангел до сьогодні до тепер

її не руш ні словом ні півсловом
твій поїзд їде з чернівців до львова
і якщо встигнеш – зрозумієш знову
що ця любов – мов світло між химер

ІІ
слідів якими йшов блукав якими
не видно ні у львові ні у римі
де голуби неначе пілігрими
знаходять сховок на твоїх плечах

тепер ти – тінь сумного чоловіка
пунктир чи крапка на краю сітківки
любов яку являю часто й рідко
залежно що керує: біль чи страх

ІІІ
відколи ти не пишеш – близько року –
дерева виросли і в грунт вросли глибоко
і понеділок що стає вівторком –
закон природи – не календарів

отак і я блукаючи по краю
старого парку більше відчуваю
що все що можу що пообіцяю –
лиш сни лиш сни – нічого окрім снів

* * *
трава зів’яла – пристрасті опала
осінніх стріч гербарій золотий
любов якої нібито не стало
ти будеш сойка а тому лети

така тремка до вирію дорога
лишаєш тінь роз’єднуєш мости
одна тобі тепер пересторога:
любов вартує більшого а ти -

зернина солі твар недосконала
шукала тиші а пізнаєш рев
і сад в якому тижнями блукала -
скорботна пустка цвинтар між дерев

* * *
я знала що тиша минуща і ти – її пан
що відстань – умова розлуки а мука – безсоння
що дзеркало бреше бо пустка – насправді – капкан
і кожен із нас відповість перед богом й законом

так тінь обертається в світло а я – у пісок
так час розбиває чекання заповнену нішу
і в пам’яті губиться наче осінній листок
кімната де постать твоя і окремо де інші

там тісно і душно від тління мовчань і перерв
там кожен забутий і межі подекуди стерті
між тілом яке так хотіло і тілом тепер
і я в цій кімнаті присутня лише на портреті

* * *
кохана – чомусь називаю тебе уві сні
хоч риси розмиті і сльози щоразу рясні
ім’я твоє дивне – у ньому одні голосні
і їх вимовляти мов лезо встромляти у груди

ця стеля над нами ця арка при вході і ти –
досвідчена жінка порожня мов перші ряди
концертного залу в провінції алма-ати
співаєш куплет про коханця якого забудеш

єдиний букет наче камінь на сцену паде
і ти – ще кохана – не бажана стала ніде
бо сказано більше а значить ніхто не прийде
а значить любов проминула і більше не буде