Чи
Чи ароматом скошеного сіна,
чи ніжністю, якій немає меж,
чи сицилійським сонцем-апельсином,
чи благодаттю від Отця, і Сина,
і Духа…ти у день мій увійдеш –

і там собі залишишся незримо.
І подихом, як дотиком крила,
мої схололі відігрієш рими,
обтяжені провинами старими, -
а я б ніяк без тебе не змогла

розплутувати миті повсякдення:
світанок…захід сонця - déjà vu.
І не синиця… а суниці в жмені.
Прощання обмінявши на прощення,
я знатиму,
навіщо
я живу.

Хроніка Осені
жовте листя, неначе луска невідомого звіра,
я сьогодні – осіння, гірка: допікає зневіра.
чи хандра, чи то стала мені непомірною міра,
у якій потонути змогла найсильніша із вір

під чоботями часу яскраве тьмяніє індиго,
відображення лиць у калюжі: назвемо це збігом,
дивозбігом обставин, який ненадовго застигне,
а потому побачимо: ножиці-камінь-папір…

перетерта на гальку дрібну, перетерта на гравій,
чорні ґави ловлю, і несолодко пійманій ґаві -
їй би радше сидіти собі на розлогій агаві,
та й мене переслідує зграя подібних бажань…

і немов по воді, я ступаю по жовтому листі,
білки-стрілки летять, і каштани стрибають, як вісті,
і здається: я ніби ходжу по нагостренім вістрі,
я – це крапля живої води,
що стікає з ножа.

Хроніка Зими
Подивись, із-під вій у завію не капле вода -
подивись, вертикаллю щоки та вода не тікає.
Животіла-жовтіла, уже не шукаючи Кая,
а невдовзі замерзла. Довірливі очі жадань
він бурулькою гострою виколов. Кай, ніби Каїн,
не покаявся. Поклик урвався - міцніла біда,

наче крига чи криця. Біліла, немов молоко,
шовковиста пшениця волосся; біліло і тіло.
Очі – ночі полярні. Померкло небесне світило,
і надія померла, заклякла. Ні крапок, ні ком -
порожнеча. Розпука, мов кома, на груди осіла:
баю-бай...Виживає сильніший – відомий закон.

Сиві олені, сани. Вода не струмує із вен,
та німа - і прокляте імення вуста не торкає.
І корона із криги - шкода, не побачити Каю!
Не пробачити - жодного жалю… За щастя нове
перехилимо чару чи дві крижаного токаю:
Нині Герда померла –
нехай Королева живе!

На видих і на вдих
Немає страху.
Ця любов – свята.
Вода, що стала соком винограду,
хлібина, що живитиме до ста -
чи довше.
Без офір і без підстав.
Посвята тіла – і таємна зрада,

зухвала зрада всім чоловікам,
які могли б колись мене жадати,
і тим жінкам, яких би ти торкав.

Пульсує серце - вирвана чека...
У цій безкровній битві ми – солдати,

зоставлені на полі тет-а-тет,
розгублені - без досвіду чи зброї.
Вагань ворожих юрмище густе,
та кислуватий смак аліготе
і скибка, переламана надвоє, -

божественна провізія для тих,
кому земного нічого втрачати.
До скону залишатися на чатах,
любити – і на видих, і на вдих.

Країна мандаринових дерев
а нас дурили мандаринові дерева,
а ще бананові ховали в лаполисті.
над мінаретом застигали білі мрева:
і нам ввижалися то гарпії, то леви -
і Пам'ять танула у далечі імлистій,

чи забувалася за трубкою кальяну
і, зір утішивши гаремним диво-танцем,
до раю линула замріяна і п'яна...
а я носила біля серця згадку тьмяну,
як ти ставав моїм обранцем, а не бранцем,

і між дерев я одягла твої кайдани,
що діамантами під місяцем блищали:
солодкий жереб - не шайтаном - небом даний?
та не для мене! - так негадано-неждано
у скроню думка, наче влучили з пищалі...

і важко гепають об землю мандарини,
неначе сонця, чи то ангели безкрилі,
голодний гріх кусає лікті та коліна,
лютує демон, і тече отруйна слина:
такий банкет - запеклі грішники на грилі!

зелену хустку, як бажання безнадійне,
скидаю геть - мені не бути серед гурій...
дарма провадити сльозоточиві війни,
деревам падаю безпам'ятно в обійми -
нехай вони мене в останній раз обдурять.

Невідворотне
оголені нерви, окреслені вигини тіла,
обірвані фрази торкають оголеним дротом,
б’ємося об лід, відвертаючи невідворотне, -
ці рибки з’їдять одна одну чи завтра чи потім,
а поки луска на підлозі – давно облетіла

хотіла – даремно ганьбити теорію Фройда,
і ти не пручався і мляво тікав через пальці,
то ж винні обоє – голодні бурлаки-бувальці,
а ще – забувальці - у темпі шаленого вальсу:
куняє безсовісно пам'ять - невиспана хвойда

в розгойданім кріслі-качалці; і страх – ніби Гойя,
орудує пензлем: і вершники - вже не чотири;
народжує видива, обрій рвучи на пунктири…
за межі свідомості, болю, цієї квартири,
вихлюпує думка – я буду тобою, з тобою,

габою пестливою, ласкою грітиму плечі;
розчинюсь - і ляжу бальзамом на рани відкриті,
несхибним набоєм, готовим летіти щомиті,
я буду - при славі чи то при розбитім кориті
(а ти, як хлоп’ятко, повір у нечувані речі!)

і Те-чого-прагнемо бореться з Тим-що-здійсниться,
а нам залишається осторонь кволо чекати,
і тіні стрибають по стінах вовками Гекати…
та тільки-но безум опустить серпанок строкатий,
з байдужого неба
впаде ненароком
зірниця…

Blind Passion*
Заручниками пристрасті сліпої
ми не були. Настоянка тривог
обох протверезила гіркотою.
І ти долав одвічне поле бою,
багна наївшись доста - за обох,

а я блукала сторінками Vogue
і темними подвір'ями блукала,
зламавши об коліно всі лекала,
кричала в небо – і сміявся Бог.
А лікарка з бровами Фріди Кало

виводила діагноз: аномалій
не виявлено. Глупі, як усі –
і борсатися, друже, зиску мало.
Колишуть воду - доки не піймали -
дрібні у річці Леті карасі,

сердешні рибки. Та печатей сім,
як сім покров – усоте, і так само –
спадуть – і доведеться до нестями
хвилини перемішувати ці
гарячими від пристрасті плавцями...
--------------
* (англ.) сліпа пристрасть

Прожити день
прожити цей день,
щоб нікому порад не давати -
ні другу, ні ворогу – жодних даремних порад –
за них дочекатися годі подяки чи плати;
стелити падіння байдужою м’якістю вати,
блищати німим діамантом вагою в карат,

у сил позахмарних собі і для себе прохати...
і жити з тобою, як двоє веселих гусей,
з мішком по цукерки ходити від хати до хати,
і зичити настрій хороший, як фільми з прокату,
чекати добра, що прийдешній нам день принесе,

не дати душі заблукати в чужому ніде -
здолати дистанцію,
знов пережити цей день

Вийти з коми

Струшую з маринарки* спальні райони,
запахи пива, «прими», лавок вагонних, -
так ми зростали пагонами бегоній,
бляклі, хирляві - втиснуті у вазон.

Думка за думкою, наче цибулі в’язка;
б’є 25-м кадром «Вечірня казка».
Виживемо до завтра? Скажи, будь ласка,
чи оксамиту вистачить на сезон?..

«Досить нам ситцю, доню-перепеличко…»
Слоїк порожній – марень моїх скарбничка.
Мріяти шкодить - геть, недоладна звичко,
годі терзати пам’ять, неначе зонд…

В часі зависла, ніби я невагома,
присмак у роті – переперчили спомин…
Колір з’явився: значить, ми вийшли з коми,
і золотиться ниткою горизонт.
--------------
* зах. жакет, піджак.

Яблучний Спас

Покинь журитись, що серпнева ніч,
мов яблуко, прокотиться між нами…
Не розбратом - а спасівським, духмяним,
торкне і чóла, і вуста сумні.
Близьке пришестя меду: пахне верес…
Твоїх зізнань благочестива єресь

причепурилась пухом із кульбаб,
заплуталась у павутинці літа;
слова-пташата із тісняви кліток
шугнули - кличе далеч голуба...
І ти, мов чарівник, із капелюха,
мої думки витягуєш за вуха -

тобі вдається добре! Не спиняй
умілих пальців невагомі рухи!
Навколо стільки болю і розрухи -
на тебе уповатиму щодня…
Лиш яблуко в долоні опусти -
дарунком Спаса - серцем золотим…

Навколо земної осі
непроханим гостем явився - чортя з табакерки -
не смикав за клямку – а стукав у вікна дощем,
і стукало в скронях – і слабкістю віяло терпко,
і руки в пітьмі танцювали, немов баядерки,
і нам – позаземним істотам - хотілося ще

міцніше тулитись, як ложки в шухляді кухонній,
і диханням на брудершафт упиватись, і так
злітати, колючі зірки відчуваючи в лоні,
нехай - не пером - це єднання звіздар узаконив,
додавши два бляклі світила собі на ковпак...

і тишу хрестом вишиваючи, звуки гортанні
відлякують лоскітні згадки - пекучі, як сіль -
мандруючи тілом несмілим, холонуть і тануть,
мене повернувши на кола мого обертання -
навколо любові – навколо земної осі.