Вихід

1

Наобіцяй мені Обіцяного Краю,
Що в ньому рік молочних понад край.
Сподобиш: я ще скибку з нього вкраю,
Либонь не вкраду… дармо не карай…

Я сто століть не чув погук Побіди,
Лише плачів скородив гами альт.
В новім Єгипті зводять піраміди
І я лупаю бронзою базальт.

Та альт умре. На здогад манускрипту
Залишать скрик наднільські плаксії.
Всі десять кар, що ти післав Єгипту,
Чомусь на плечі падають мої.

Бо в нас отут лишень царів долини,
Прегарні труни вибраних мерців.
Твоїх рабів забронзовілі спини,
Неначе брук під шинами тельців.

Бо в нас отут безживні брязки блиску,
Крізь дику ніч − істерика вогнів.
Хіба знайдеш із хлопчиком колиску,
Коли в паркани вже затисли Ніл?

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
В чужих богів не вижебрать добра.
Наобіцяй мені Обіцяного Краю
На західному березі Дніпра…

2

Ізбляклий Ра прилип до небокраю…
Тесальник брил в пустелі я вмираю,
В притінкові кривавої гори.
Вона зп’ялась вже ген до половини.
Мене потовк наглядач без провини,
Немовби кедра вилупив з кори.

Та дивина: вже й той житець шеолу.
Його забив, діставши шаблю голу,
Один вояк, й утік тії ж пори.
Казали, буцім звуть його Мойсеєм,
Із наших він, але з нагоди сеї
Мені вже Сущий втіхи не створив.

Звідкіль прийшов ти, рабський рятівниче?
Життя кладу − Ягве тебе покличе
На відшуки Аврамових дубів.
Марнота все − не знати вам свободи,
Скоріше Ніл заверне жовті води,
Бо волі дух убійний для рабів!

Ми триста літ чужі плекали добра,
Відколи Йосип, гетьман прехоробрий,
Цареві в пояс голову схилив.
Даремно ж ти вихнув жалом домахи:
Рабові втіха − пригірщ соломахи
Та куций сон про давню тінь олив.

Яка ж ти чорна, кров каменотеса.
З пісків Сахари, сяйних, наче плеса,
На запах твій підкрався скорпіон.
Пустельний кат, вірніший ніж Феміда.
Рабові склепом стане піраміда,
Немов той раб − всерабський фараон.

3

Ми триста літ чужі плекали добра,
Чужим царям втлумачували сни.
Наш батько − Йосип, мудрий, наче кобра,
І наче віл, сумирний та пісний.

Всевладний перстень, край оази хата,
Жар-колісниця впряжена у цуг,
Покірна челядь, віддана Осната,
Оброть на шиї − золотий ланцюг!

Чого ще треба ловкому рабові?
Доточуй збіжжя панові в кагат.
Десь Ханаан без хліба й без любові,
А тут Єгипет − сонний ситий гад…

Ідуть брати, відломиш їм кавалка,
Нехай їдять, і не згадаєш зла;
А десь тим часом знов купецька валка
Ясир до Потіфара повезла.

В далеку Чудь укотре гнати струга,
Нести Христа нехрещеній юрбі,
Усім світам подарувати плуга…
Лемішку з гички − лишити собі…

О земле снів, де правлять фарисеї,
Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Чому так рідко родиш ти Мойсеїв,
Чому так рясно Йосипів самих?

4

Де в чорнім ґлеї топляться громи,
Де ріки молоком сочаться й медом,
Де вільний хлоп одвік не чувся смердом,
Якогось дня рабами стали ми.

Нас не посів ні цар, ні хижий хан,
Хоча й стояв Бату під Вічним Градом;
Либонь то душі нам побило градом,
Що ми забули любий Ханаан.

Отари множив зманливий Гошен
І гладшав люд з єгипетських наїдків,
Але ковтав шеол свободи свідків,
Земля ж родила, та рабів лишень…

З дорідних паш раділи скотарі,
Чужі жерці товкли привабно в било
І новий родич плескав незлобиво:
„Да мы же братья, что ни говори!“

Уже й дітва, що годі їй до стель,
Пищала: „што“, кепкуючи із мами,
Старійшини ж хитали головами:
„Нам ліпше рабство, ніж пісок пустель!..“

Сінай для тих обернеться гробом,
Хто манни ждав, ждучи в барханах Сіна.
Від нераба одна в раба відміна,
Що раб не прагне стати нерабом!

5

В прегарний Край, де мліло Боже мливо,
Ви Йосипа кістки внесли дбайливо,
Невгавного ж Мойсея хирний порох
Ізвітрів ненабридливо та скоро…

1922

Прийшли надвечір… Хмарились багрянки,
Немов кривавий парус гнав корсар.
Рипіли шви новенької шкірянки
Коли махнув рукою комісар:

„Давай… Тягни! Все ’дно немає бога!
Є тільки контра й плач німих ротів!
Голодному Поволжжю допомога
Поплине з риззя, дзвонів та хрестів!“

Оклади рвали з ликів без провини,
Одчайно дзвін скородив рубом дах,
Безплотні серефими й херувими
Ховалися сполохано в кутах.

А люд мовчав… Стояли, наче вмерлі,
Немов зійшлись на похорон села;
Неначе знали, що в червонім жерлі
Згорять не тільки душі, а й тіла.

За тим пішли… А церква з пащі ночі
Німотно мріла в зоряних свічках.
Немовби совість подрана на клоччя,
Або чиясь зґвалтована дочка…

Здіймалась тінь голодної примари,
Московський вітер лютився й свистів.
Над чорним світом слались чорні хмари
І чорна галка клякла на хресті…

Створення Світу
Або
Шостий день
Або
Балада про Божий оступ

Я гад, я змій, наспів мій час −
Пора міняти шкіру.
Сьогодні буду злий на вас
І геть вадкий на віру,
Бо доля змієва пласка,
Те знаєте тепер ви.
Сповзає з полоза луска,
Свербить і дражнить нерви.
Піски терпужать нас нудні,
З будяччям бій ведемо,
Але бували й інші дні
За давнього Едему.
Тоді в підніжку я сидів
При троні Всеблагого
І слухав спів, і їв плодів,
І ревно славив Бога.
Вдалась картина та митцю
Й таке було б довіку,
Та закортілося Вітцю
Зліпити чоловіка.
Зажурно Богові здалось
Творити лиш худобу,
То й захотілося когось
Явить собі в подобу.
І скоро вже стояло те
Нещастя перед нами:
Безхвосте, голе і бліде,
З кощавими ногами;
Ані луски, ані пера,
Незґрабне і пропаще.
Відверто мовлячи − мара,
Творіння не найкраще!
І проказав йому Творець,
Обмивши з себе глину:
„Прошкуй до раю навпростець,
Та зваж, коханий сину:
Твоя земля й твоя вода,
Пануй вночі та зрання,
Але гляди − не їж плода
Із дерева пізнання!“
Мені ж було, немов мороз
Побрав до рухів змогу.
Я до Всевишнього приповз
І так відкрився Богу:
„Тобі співатиму хвальбу,
Мій царю, аж до гроба,
Але, даруй свому рабу,
Оця твоя подоба…
Воно ж не має ні жала,
Ні пазурів, ні вовни,
Ні крил, ні м’язива вола,
Ні ланей ніг проворних.
А отже заздритиме нам
Заславши серце тінню;
Китам − за плин, за лет − орлам,
Що грають з височінню.
Й уже не випнеться воно
Зі мстивого болота,
Гризота пхне його на дно
Й посуне на підлоту.
Іще зазнаємо оман −
Замало нам не стане,
Бо в кого пазурів нема,
Той підступом дістане!“
Творця задума пойняла,
Тоді промовив строго:
„Не пхай гадючого жала
До промислу Мойого!
То діло мізків не твоїх,
Ще знався ти б на цьому!“
І я відповз… і я затих…
Якби ж було й по всьому!
Та скоро трапилися в нас
Негідності всілякі:
Хтось райські яблука потряс
І відламав гілляку,
Ще й понадкушував собі,
Було б йому вдавиться;
Гніздо сороче на вербі
Дістав, зобидив птицю.
Борсук сполоханий примчав:
Упхнули в нору стовбур!
Я пильнував, але мовчав −
Таки ж бо змій − не бовдур!
Але коли кістки свині,
Знак лютої розправи,
Знайшли, відкрилося мені:
Ставати час до справи!
Бо хто врятує любий рай,
Звідкіль впаде підмога?
І не проси, і не благай,
Не колінкуй до Бога…
Прийшов до нас поганий гість,
Хоч Божої й подоби,
Бо кожен звір з потреби їсть
І тільки цей − з жадоби!
Ваги задума додала
Немов моїм повікам
І я знайшов, як без жала
Забити чоловіка.
Якраз йому Велитель мій
Створив на поміч жінку,
До неї й підкотився змій
З віночком із барвінку:
„Прийми, русявко, цей разок
Небесного суцвіття.
Твій муж − хоробрості зразок,
Ти − найгарніша в світі!
Але послухай, молода
Красо, моє зізнання:
Якби вкусили ви плода
Із дерева пізнання
То б вам відкрилися при цім
Найглибші таємниці:
Чому рука мовчить в руці,
Чом шаленіють птиці,
Коли весніє Божий рай,
Всю ніч аж до знемоги…
Самі в ту мить, запам’ятай,
Ви станете, мов боги!“
Збігає день, хвала Творцю,
Та й дме не знати звідки…
Пора закінчувати цю
Печальну оповідку.
Почвар силкуючи обох
До звабного ігрища,
Плекав надію я, що Бог
Їх за непослух знищить!
І знову в Отчому раю
Спізнаємо ми згоду,
Й печаль забуду я свою,
Немов малу пригоду.
Але, на подив, Той, що є
Не стримав заповіту
І відпустив добро своє
Плодитися по світу.
Мене ж прокляв…
Метнув зимі
Навстріч в холодне поле…
А чоловік?.. Та ви й самі
Те знаєте, братове!
Зміцнів, зхамів… було ягня,
А це − гарчати сміє!
Та ще й насичений знанням
З намов дурного змія!
Струїв степи, спалив ліси,
Звірин понищив бідних;
А як навчився, бісів син,
Глитать собі подібних!
Вже й небо в сажі, труп та пень
За ним, як чорні лави…
О ні, Всетворче, шостий день
Тобі не збільшив слави!

ВОКЗАЛЬНЕ

1

Люблю вокзали – солод і сміття,
Дитина плаче, а гармошка грає,
І димно, і ніхто тебе не знає;
І пахне пивом, але потом дужче,
Й усе минає, бо усе минуще…
Крізь вітер скло – то малолітній варвар.
І яблуко розчавлене об мармур…

2

Десь при вікні, край лавки
Вранішнього швидкого
Хтось відшукає скалки
Серця мого живого.
Десь у куті, край лавки,
В видимленій плацкарті,
І не зібрати скалки,
Не віднайти на карті…
2005 р.

* * *
На вікнах леденіли сльози,
Ховалися шибки в мережі пітні літніх снів,
Губилися сліди дощів, меланхолій і втішних слів.
Вмирала осінь, сунули морози.

* * *
З перепалених струн,
З ексгумованих трун,
З безголосих отар щільнострижених рун;
З того давнього, димного, дивного плину,
Коли босою став я на ню, мов Перун,
Я не плакав, не плакав од захвату й щему…
Просто сипала мжа,
А чи дощ без ножа
Мене локшив на млу,
Бо не зналися ще ми.

З перепалених струн
Я сотав муліне,
Вишивав, а виходило більше хрестами.
Металевими, синіми, з вкрадених труб…
Журавлі над криницями – цямрини в зруб,
Майже хрестиком, ледве жар-птиці, як в мами…

З безголосих отар
Безволосих вождів
Витиналися тім’я, плескаті, мов брук,
Скліли взори крізь грані стаканів;
І гладкий яничар
„Вон с дорогі!” кричав,
Куцокрилий орел все співав – верещав
Між сідниць, провідниць і канканів.

І мені шепотіло: ти теж заспівай!
Ти ж хотів і не чутимеш болю.
Не боліло. Все ‘дно
Спочував: скоро дно.
Біль мій виболів, вибілів, виспів.
Я знеболів давно,
Ваша пісня гівно…
Зачекай, ти не чув іще приспів!

Юрми в’ярмлених лун
З ексгумованих трун,
Прогумованих душ
Непроникних – не руш!
І калинові спалахи в померку, в поросі.
Скропить кров’ю льодистою із-під чобіт…
Я знеболений вже, зневагомлений вже,
Як руна,
Як луна,
Як струна,
Як пір’їна!..
Мерлий вітер, сльота,
Рясти, весни, літа…
Я до смерті кохаю тебе,
Україна!

* * *
Між пальців бгаю пелюстки,
Холодних пролісків кістки.
Трощу листи, палю вістки,
В провалля турляю містки.
Седмиці, місяці, роки…
Топлюся в череві ріки.
Звідколи, скільки і поки?
Не знаю… Коситься стебло…
Згнило…
Зотліло…
Не було…

* * *
Фіолетові машини сунулись донизу плазом.
Наче купа мокрих змилків,
Ізгори ковзли узвозом.
Горобці на пішоходах крихти в сірому калюччі
Вишуковували ловко
Між скоринок помаранчів.
Сніг не йшов. Брикети бруку світло всотували вбоге
І шкарпетка вогка бгалась
В черевику крок за кроком.
Жовті пси снували сквером, лунко ляскаючи в шугу.
Пахло солодом і цвіллю,
І недопалками в урнах.
Я губився, нерозумний, в цьому клопітному тлумі
І ніхто на цілім світі
Не чекав мене додому…

* * *
Босоніж на скло, на уламки дзеркал.
Де в кожному очі, і очі, і очі…
Це карма, це тло, це ошкір, це оскал
Нездійснених дій, нездійсненних зурочень…

* * *

Дай-но, Боже, надій i терпцю цій
Ночі сивій понад країною.
Чому всі українські революції
Закінчуються руїною?

* * *
Не тече вже між пальців пісок, що відлічує лічені й вічні.
Не тече вже пісок, бо огруддя червонить його нетривких капілярів.
Не тече,
Не рече,
Гніт мордує плече;
Думка зойкне, втече
Од розтрощених вщерть,
Тих, рожевих колись, окулярів…

Не тече гіркота з ката вуст, як в кота,
Що лизнув потай з глека сметани.
З глека виллято вміст,
Кат човгнув на поміст…
На верхівці верби дике сонце жило.
Помолитись якби, аж до кого – жало
Хто з грудей суховір’я дістане?

Не тече вже між пальців пісок, що співав, опадаючи в сутінь.
Не тече вже пісок, на верхівці верби не співає приручене сонце.
Гаряче,
Гаряче…
Кат підставить плече.
Засльозить, запече…
Хай – жало не втече
Між огруддя тонких капілярів.
Серця випито вміст,
Брязне скло на поміст
З тих, рожевих колись, окулярів…

Не тече вже між пальців пісок – ним дбайливо впорошено плаху.
Не тече вже пісок, мертве сонце кричить,
На верхівці вербовій прикуте:
„Не благай – не втечем!”
Чом же так, не мечем?..
Направляє мовчун лезо бритви.
Ловко скропить зело…
Перше вийміть жало! –
Не життя вже прошу – лиш молитви!

ВТЕЧА

Правда ж, не холодно? Просто вітер долиною…
Просто ноги застудли трохи, і край.
Зараз, підбадьорю тебе сигаретою.
Ось остання, і запальничка – тримай!
Гадаєш, не знайдуть? Ми добре старалися.
Он за нами ні подиху, ні сліду нема.
Ми наче вже вмерли, наче й не народжувались.
Вибач, я не сказав: ще чотири дні і – зима.
Вибач, я більше не годен був зносити
Цілоденний човгіт їхніх клятих підошв.
Це, мов сидіти за склом, ув’язненим,
Помирати від спраги і бачити дощ…

Я не знав, що бувають такі непоборні мовчання.
В мене кидали словом – я ловив його, як монету.
Я вірив, що направду кожен має здійснити подвиг
І, що кохати можна тільки дівчину, яку звуть Джульєта.
Я вірив, що ангели злітають неодмінно в суботу,
Бо в неділю тато знаходив їх прегарний гостинець.
Знаєш, якщо роззутись – бігти легко й не боляче…
Пахне завтрашнім снігом чорний витомлений гостинець…

Вибач, я не сказав: соловейки вмовкнуть.
Ми не встигнемо – ті завжди приходять перші.
Смішно: я й досі, бува, сподіваюсь, що цієї суботи…
Не зважай – сподівань спорохнявіли верші…
Вибач, певно тебе покарають нещадно.
Та повір: ця завія – ще не найлютіша з завій.
Ось ангели прийдуть з кийками гумовими –
Асенізатори запліснявілих мрій…


ДРУЖИНІ

Ти моя скісність дощів,
Рутність барвінків,
Іншість закрайніх світів,
Золото інків,
Сонцість безсонних орбіт,
Видерність видри,
Заздрість хлопів і кобіт,
Тічність клепсидри.
Ти воркотіння і рик,
Спас і чугайстир.
Я ще до тебе не звик,
Райськісна айстро…

* * *
Зупинюся на березі – жовта вода
Закохає в стоглибисько нурту.
Не кусав я пізнання гіркого плода,
Бо невіра моя ще була молода,
Я плекав її, чорну і люту.

Над мочаром завісою сніг нависав
Та дощів’я копичилось мрячно.
Пізнання я гіркого плода не кусав –
Я вовчицю зтуманену сумніву ссав
І було мені холодно й лячно.

І тремтіли вуста, і лилося на діл,
І лизали з трави вовченята.
І на вітрові сльози робились тверді,
Я пролиску очей, наче сонцю, радів
І не знав, що здобутки – це втрати.

2007

Чай у львівському потязі,
Ніч і горілка на столику в неспокійних сусідів.
Варто жити задля такого на світі, чи ні?
От випробую – якщо запросять...
Чорт, запрошують!
Я, утім, відмовляюсь...
Глибоководними рибами журно вогні пропливають
у заяложеному вікні нашого чудернацького
батискафа...

* * *

(на першу збірку Діани Будніченко)

Вона прийшла!
В куточку на канапці
Тихенько сіла, але чуйте, люди:
Віднині стратять сон діанознавці,
Віднині свято всіх діанолюбів!
(Діаноборці ж, згиньте ще в утробі,
Навіки щезніть, о діанофоби!)

ЛЕОНІДУ ДМИТРИШИНУ

Ця вулиця вигукне тебе на сніданок,
Перетравить і вкотре зітхне увечері.
Твій чай випито, твої ночі спалено,
У твоєму кошику для сміття –
паперові літачки приречені.
Але завтра ти знову вийдеш на вулицю,
Закричиш і сховатись їй буде ніде.
Знову меч піднесуть,
Знову щит, щоб із ним...
Спарта слова чекає твого, Леоніде!
18 квітня 2007 р.

БАТЬКІВЩИНІ

І лежиш ти платиною струєних піль
Та знелюднених сіл струповиськом;
Тільки зрідка просиплеться зоряна сіль,
Тільки потяг − огнів струмовиськом
Вдалину, що мов пісня зніміла − пуста,
Що дітви поковтала рої.
Хворовито-жовтаво палають міста
Цілоніч, та вони не твої…

ДУША

Іван кохався в голубах шалено.
Аж наче сам витав із ними в лазуріні:
Ширяв свобідно над левадами за ставом,
Пірнав між хвилі верб де крила вітру,
Що удавали вітряка журного,
Йому махали.
Гойдалося село, а он і хата,
І голубник, і айстри, і Марія;
І дітки он, у спориші, мов айстри:
Іванко й Ксеня.
Все його обійстя
Та голуби, мов серафими, з неба,
Мов оборонці радощів і згоди.
Ох білі всі… Між них пихатий дутиш −
Вожак прегарний серафимів зграї;
Укоханець господаря звіддавна.
А що − добув з кишені зерен жменю −
Й уже він ось…

Та хтозна й звідки
Зайшов новий господар на левади,
На айстри, й на лани, що сну не знали.
Червонозоряний косар, чого не сіяв −
Пожав. Забрав усе… Не голубам −
Вже дітям дать − луп’яники, та гичку,
Та кропиву…

Поліз Іван до голубів…
Мовчав і плакав, голови легенькі
Сердешним серафимам…
Хрусь-хрусь…
Ще тріпалось пухнате тільце…
А вже він знав, що не злетить повіки більше
У лазурінь овиду з голубами,
І не шугне свобідно за левади
Між хвилі верб… і чисті крила вітру…
Ні, не махнуть, бо нічого молоти
У вітряку…
Й уже безкрилий ліз донизу,
До хворої Марії, до Іванка,
Що їсти плакав з Ксенею на лаві…

А дутиша сховав… Не міг, не здужав
Скрутити шию красеню, що вперто
Усе в долоню пнувсь: канючив зерно
Й докірливо блистів кармінним оком.

Находила зима, та не морози
Нестямно лютували − комнезами.
Червонозоряний косар косив завзято,
Вже не лани, вже хлянули підтяті
Мокрини, і Михайли, й Феодори,
І Василі, і Катерини, й Усті…
Понурий мортос цілодень гарбою…
Марія вмерла… Ксеня та Іванко −
Лиш очі на Івана − глибочезні!

Сусіди їхали на міни, він із ними.
Намисто взяв Маріїне, і хустку,
Й сережки ті, що спершу думав − Ксені.
Аж на Ростов…
А повернувся голий…
Ні, лютості не мав − то не злонамір,
То голод кинув харцизяк на змову:
Побили в поїзді, забрали вбогий вузол
І кинули в колючий степ вмирати…

Ввійшов у хату, зболений, кульгавий…
Удвох, обнявшись тісно, на лавиці
Лежали діти (наказав, як їхав:
Тримайтесь купи, бо всілякі бродять…)
Очей нема − щурі спили до решти;
На пальцях нігтики − прозорі, мов сльозини…
Іван не плакав, не кричав − сльоза зробилась
мертвою й важкою,
Качалась в грудях, наче каменюка.
Хотів лягти й собі − було ще місця,
Але згадав про голуба − живинка ж!
Насіння з бур’янцю сипнув, як їхав…
Драбина рипнула, відхилено засувку…
Живий, живий, бодай тобі, пихачу любий!
Воркоче та до рук, мов котенятко.
Самі тепер з тобою…
Зліз додолу,
Притис до серця тріпотливий живчик…
Не з’їм тебе, не бійсь… Мені вже їсти
Тепер не тре…
І серце зупинилось…

Упав навзнак, а голуб, радий небу,
Злетів у обшир, в лазурінь, над верби,
Дивуючись, що ніде ані пташки:
Ні горобців, ні галки…
Вище й вище пірнав, бо знудився ж,
Запертий.
Понад левадами, над ставом, над ланами,
Над вітряком, що вже немов комашка.
Летів…

Ні, високо так голуб не літає.
Не дутиш − то здіймалася під хмари
Душа Іванова і плакала над світом…

ДВА КАМЕНІ

На відкриття пам’ятного знаку
Жертвам голодомору
В Миронівці. Листопад 2007р.

Кричать під каменем хрести −
Не сплачена землі ще рента.
Невже, щоб пам’ять зберегти,
Потрібен припис Президента?

Життя кипить, журитись − ні!
Тінейджери чекають смерку.
Поблякла свічка на вікні −
Скорилось небо фейерверку.

На вулиці, що з них катів
Імення й досі ще не здуті,
Виходять тіні враз, це ті,
Що не відспівані й забуті.

Благають: хліба… не убий…
Тихенько так, безгучно наче…
Та владно ідол кам’яний
На них зорить і тіні плачуть…