Лотрек (щоденники з відрядження)

В барі душно, грає акордеон, пливе дим, та суцільний гомін розливається в повітрі. Хоча це не повітря – це задуха, яку видихають, це суміш музики, це саме-по-собі-кабаре, це танці серед натовпу, на двох метрах між столами. Це та задуха, яку вдихають, разом з мундштуками, реготом п’яної жінки та ароматом вина з далеких і омріяних південних францій.

- Хочеш? – вигукує п’яна до якогось незнайомого, який тільки-то і винуватий, що пройшов повз.

- Хочеш, я розкажу тобі, хто я така?! Не хочеш? Тобі нецікаво? Ти думаєш, мені від тебе щось треба? Хельмуте!!!

Вона розгортається до красеня в чорному і гамселить кулаком по столу:

- Знаєте, що це таке?! Знаєте? Деградація! Декаданс! Дегенерація! Ви і я! Полковнику! Пийте! Хочете співати – пийте більше! Вас скоро уб’ють! Приб’ють, як собаку! А ви собака і є! Нас переб’ють всіх, як собак! Ми нічим не гірші за інших, за супротивника, але переб’ють нас – не них! А, я знаю, що винна! І знаю, в чому моя провина!

Тут п’яна заливається таким заразним реготом, що разом з нею регоче весь шинок і весь омріяний бордель, куди четверо в чорному отримали відрядження. Хельмут, перший-красень-на-своєму-селі, і собі випивши, – регоче з дівчини, яка мало зі стільця не падає. Стілець – поема епохи модерн – хитався і реготав.

- Нас перевішають! – кричала страчена-приречена, - Нас перестріляють! Ми ніхто! Ми мерці, чуєте! Люде! Наливайте – сьогодні мерці за все платять! Хельмуте! І Я БУДУ ПЕРША!

Вона витирала сльози, що текли по дорогій косметиці від сміху, та врешті-решт повела свою чорну команду танцювати. І ось тоді!... ритуал об’єднав весь світ, як це було і тисячу разів до цих мерців, що вели свою пляску смерті в задушливому світлі паризького кабаре.

- Хто ці п’яні? – питає один пан у іншого. Обидва займають місце спостерігачів в цьому ритуальному просторі.

- Це сволоти з Берліну. – відповідає другий пан.

Анна

Це почалося ще в Берліні, в нашій кав’ярні, де сизі дими летять під стелю і кава переливається в коньяк, а коньяк – в коктейлі Молотова, які отруйні нутрощі такої єхидни, як я, перетравлюють залюбки.

Я дивлюсь на стіни, на людей, що п’ють та танцюють, на Хайнріха, на Хельмута, на Вагнера, і раптово розумію, на ЩО це схоже.

- Лотрек! – повідомляю я своїм приятелям і вони роззираються.

- Де? – спитав Хайнріх, кліпаючи як сновида.

- Це той француз? – радіє Вагнер (я вдень намагася згадати прізвище одного знайомого).

- Який до біса Лотрек? – напряму питається Хельмут.

Я засміялася і пояснила думку:

- Ви знаєте такого художника, як Лотрек? Анрі де Тулуз-Лотрек? Постімпресіоніст. Француз, Вагнере, та не той. Ви уявляєте, що він малював?

- Їй-богу, зараз якусь гадость скаже, - попередив всіх Хайнріх.

- Ага, - я кивнула, - він і малював таку гадость, як-от ми. По барах, кабаре. Він був один з найкращіх графіків. Ви бачили, я впевнена.

- Я пам’ятаю, - зізнається Хайнріх.

- А я – ні, - звітує Вагнер. Вагенр з нас наймолодший і завжди зображує найдурнішого.

- Я покажу, - заспокоюю я його, - Підемо зараз до мене, у мене альбом є, побачиш.

- Шваль всяку, кажеш, малював, - задумливо говорить Хельмут, - Як тут-ось? Як ми?

- Це секундне враження, - заспокоїла я його, - Мені так здалося в якийсь момент. Є в його картинах особливий колорит, особлива атмосфера, яку неможливо передати. Треба побачи та відчути. Знаєш, це передчуття гнилі, свята перед лихом, реготу перед стратою, це краса та спокуса вульгарного, низького, знецінення норми, це такий карнавал без упину, наче щось от-от трапиться, а ми відриваємось по повній, щоб востаннє. Це прикрашеність декадансу. Це те саме «враження». Атмосфера модерну. Красиво, витончено, оптимістично, але щось є в тій радості таке, наче фаталізм якийсь. Подивись, хіба у нас не те саме?

- Кудись тебе понесло, - відказав Хельмут та втупився у кружку пива.

- Капрічос, - додаю я для ефекту. Знову мишачі очка!

- Капрічос – жахалочки, чудасія великого Гойі! Це ви точно бачили! Ми з вами насправді щось середнє, між повіями Лотрека і потворками Гойі!

- Капрічос, - радіє Хайнріх, - Це наші іспанські колеги, а ми чума.

- Е нє! Чума – минульщина. Ні, ми лотрекові фантазії! – гнула я свою лінію. Ми не дійшли спільної думки. Правда в одному позиції співпадали – ми були певні, що таких падлюк, як от-ми, світ ще не бачив. І скоро світ то не витримає!

Наступного дня Вагнер позвонив Хайнріхові – сказати, що їде з відрядженням в Париж. Каруселі закрутилися швидше: Хайнріх теж їхав в Париж. «Ми подивимось, чи є там щось схоже на твого Лотрека, - сказали вони двоє, - Твій альбом таки справив враження. Не знаємо, чи схоже це на нас, а ось там подивимось». Не пройшло і дня, як Хельмут зібрався до колеги у Францію – інспектувати роботу. Отже, всі швалі їхалі в Париж. Я почувалася несправедливо обділеною долею.

З цих причин о дев’ятій вечора я опинилася в кабінеті мого начальника. Це, звісно, не те знамените вскакування у вікно, з розбиваням скла, і криком «Вибачте! Я провалила завдання!». Втім, завдання я тоді не провалила, а через півроку дістала підвищення. Тепер пройшов уже майже рік, моє волосся майже відросло, а те встрибування у вікно поросло мохом легенд. Ні, цього вечора я тихо війшла, привіталася, поклала фуражку на стіл і втопилася в розкішному кріслі. Десь за годинку ми з начальником знайшли годящу роботу в Парижі і тому наступного дня «всі ці швалі» їхали в Париж. Передчуття гнилі гризло неврозною тривожністю, яка затаїлася десь між серцем і шлунком.

Тим більше, о дев’ятій вечора в нашій конторі відбувався якийсь дивний рух – наче щось невимовне змінилось, наче щось намагалися приховати, і відразу було зрозуміло, що саме.

Світ наближався страшною пусткою.

Вагнер

Не скажу, що в шаленій подорожі було щось хоч трохи шаленіше, ніж вальсування посеред відомого кабаре, серед десятків таких само п’яних відрядників. Насправді не всі, хто працює в Парижі, чи з якихось причин сюди потрапив, геть не всі розважаються в кабаре, це не більше, як то каже Анна, стереотип. Але гультяї кожного гатунку завжди знаходять колег по смаках. Тому в дим п’яний полковник Краузен, жах всіх своїх підлеглих, ярий ідеолог партійної програми, скаче в обіймах не менш п’яного Хайнріха, співробітника розвідки, якого разів зо три звинувачували в продажності. А я, оскільки нас чітко четверо, вальсую із монсардною відьмою абвера. Нас четверо, доки не почнемо рахуватись. І називатись, але скільки не практикували – після п’ятої пан полковник називається Анною, а вона – полковником.

Інколи мені здається, що ці двоє знають щось особливе, таке, чого не знає більш ніхто, але ніколи я їх питати не буду. Насправді з Хельмутом мені в коридорах установ доводиться вітатися по формі – він дуже великий начальник, ну а я – так, Вагнер. Втім, в компанії Хайнріха-Анни таких умовностей нема.

Коли хтось із них приводить когось новенького на збір на чийсь хаті, то промовляють магічну формулу:

- Уявіть, що ви потрапили на вечірку, де всі ходять в піжамах. І ви не можете знати, хто при яких погонах і нагородах. Якщо уявити важко, можемо дати піжаму.

Доки на піжаму ще ніхто не згодився.

Ми не завжди п’ємо. І не завжди танцюємо. І вперше робимо це таким складом в Парижі.

Хельмут

Початок кінця – так це називається? Анна не договорює, мовчить подекуди, але хіба вона думає, що більше ніхто нічого не помічає? Хайнріху все трин-трава, Вагнеру то ні до чого. А мені доводиться відчувати, як барометру, всі зміни.

Двоє! Так, напевне двоє! Двоє з нас знають! Передчуття гнилі! Хай буде сказ! Мені вже бувало хотілося втратити розум! Загубити! Впустити! Прямо на землю! Нехай розіб’ється! Так, Анно, так! Можливо, ми востаннє в Парижі! Востаннє!...

Можливо ми востаннє де-небудь! Я знаю, тобі плювати на умовності, тебе не цікавить ідеологія, ти зневажаєш режим, ти цінуєш лише свого коханого начальника і кота. Рятуй, лишенько! Ой-йой, тиці-дриці, грайте гучніше, тьфу, що за музика?! Хто так грає? Ладно, вальс так вальс!

Якщо танець – це останнє, що дане нам, то це буде наш тріумф!!!

Я достатньо нализався для того, щоб уявити, наче танцюю не з п’яним розвідником, а з якою-небудь шикарною пані. Наприклад, з картин в альбомі. Того, як його там, того пана? Гниль, кажеш? Шваль? Так подивися, як та шваль вміє танцювати! Як та шваль вміє жити!

Хайнріх

Дочекався своєї репліки. Справи такі – нас четверо. Всі готові розважатись. І всіх нас поєднує загальна справа. Нас відправлено з відрядженням з важливою місією – шукати відповідностей до малюнків художника кінця минулого сторіччя. Прямо зараз! Завдання першочергової важливості! Зелене світло баламуту-Хайнріху! Хайнріх шукає Лотрека! Треба все-таки шукати відповідності між монсардою в центрі Берліну та кабаре в Парижі!

Я іду шукати, ховайтесь, всі, хто хоче. Слухайте, ви двоє, допились до чортів, а чорти вам пророкують апокаліпсис? Ах, востаннє... Добре, пане полковнику, я розумію, тільки не наступайте мені на ноги. Чого ми взагалі вдвох вальсуємо? Над нами ржуть! А ти, стара бойова подруга? А, тебе вб’ють... Ні, я знаю, це буває серйозно. А, як собаку. Слухай, не ламай стільці! Ха-ха-ха-ха... Ой, припини, слухай, а це дійсно смішно! Я теж посміюсь. І між іншим, май на увазі, всім розкажу, як ти напиячилась посеред Парижу і сміялася над тим фактом, що тебе коли-небудь приб’ють. Ах, скоро... А хто? Може, он той дядько? Нє? А хто?

Раз-два-три, раз-два-три... стійте, панове, не той рахунок! А! По великому рахунку всіх нас порахують, коли переб’ють! Ви не любите, коли вас рахують, пане полковнику? Я знаю, я помічав, якось ви той... теє... Ну ладно, скажу прямо – ви істерик. А ти, Анно, скажена демониця абверу, твій начальник тобі такого не каже?

А ти, Вагнере... Ой, панове... ПРОШУ УВАГИ! Шановне панство, ми загубили Вагнера!

Звіт з відрядження (складений загальними зусиллями)

Вуличні вальси ведуть весь світ хаотично, без системи, без умовностей, без тривожностей і п’яних перегарів. Метою нашого відрядження було ознайомлення із ситуацією в Паризьких кабаре станом на день вісімнадцятий третього місяця весни. Всі відтворюють ритм, тільки кожен – свій власний. Вальс на вулицях! Без ворожнечі, без стрілянини!

Нами, відрядниками, виконано основні завдання. Ми (Хайнріх Лис-Рейнеке, 34 роки, співробітник абверу, німець (поки що); Хайнц Вагнер, хтось-там в СС, 26 років, німець; Хельмут Краузен, полковник СС, істерик, 37 років; Форкхаймер Анна, 32 роки за документами, україно-полько-білоруска, служить в абвері з моменту заснування, навчила, пакость, полковника танцювати під коломийки, весь ритм, зараза збиває!), ми випили дві пляшки абсенту після всього і танцювали до ранку.

Також в межах відрядження нами було з’ясовано, що гниллю таки пахне (час змінювати націю і місце роботи). Скажені роки летять назустріч з усім своїм скарбом, просто в обличчя, шаленими поїздами, що кричать, свистять, як в пеклі, перерізають горло, зтирають з поверхні землі таку шваль, яку малював пан Лотрек, і як ми четверо.

В кабаре Вагнер потрапив до бійки, але випадково. На нього накинулись з криком «Кому, суча морда, служиш?». Але конфликт було розв’язано за допомогою другого абсента. По факту випиття з’ясувалось, що бійку вчинили зелені глюки.

Сволоти! Так, звичайні сволоти, більше ніхто! Світова шваль, яку треба винищити і позбавитись від неї назавжди! Перестріляти! – кричала п’яна не-патріотка Анна, яка чітко знає, що вона робить в абвері – гниє и паскудиться!

Шановний пане, хто читає цей документ! Згрібайте речі і тікайте світ за очі! Біла горячка, поїзд смерті, кара божа неминуче наближається і Вам від неї не втекти. Нам не вдалося. Є спосіб втекти – на вальсовий рахунок. Ми тікаємо, але не втечемо – Хельмут, зараза, танцює щось не те. Анно, передай мій стакан!

(текст не несе в собі ніякої пропаганди, політики, не заснований на реальних подіях, не має історичних алюзій, а є результатом лише афективного письма автора)