Алан Мейлі Світло й тіні У кожному святому – грішний, В невдасі кожнім – чоловік успішний. У кожнім голоді – банкет, У мудреці – анальфабет. В коханні причаїлась зрада, в тривозі кожній є розрада. У кожнім безладі – порядок, і кожна смерть – життя початок. У кожній певності – вагання. У стані миру йде змагання. Крик причаївся у мовчанні. І гордощі – в німім смиренні. В балакуні – принишк слухач. В добропоряднім – розкрадач. І в’язень – у людині вільній, а у військовому – цивільний. У кожній бідності – заможність. У кожній немочі – спроможність. У кожній більшості є меншість. У кожній речі – протилежність.	Alan Maley Light and Shadows Inside every saint there’s a sinner, Inside every loser there’s a winner. Inside every famine there’s a feast, Inside every lover there’s a beast. Inside every wise man there’s a fool, Inside every chaos there’s a rule. Inside every certainty there’s a doubt, Inside every silence there’s a shout. Inside every death there is life, Inside every peace there is strife. Inside every good man there’s a thief, Inside every worry there’s relief. Inside every free man there’s a prisoner, Inside every chatterbox there’s a listener. Inside every general there’s a priest, Inside every most there’s a least. Inside some poverty is wealth, Inside some sickness there’s health. Inside humble acts there is pride. Inside everything we find its other side.
Джон Рональд Руел Толкієн (1892 – 1973) Не всяке золото – блищить Не всяке золото – блищить, Й не всяк пропащий, хто блукає; Старе, що є міцним, ще довго буде жить, Глибоких коренів мороз не досягає. Із попелу вогонь ще спалахне, Й крізь морок світло ще прогляне; І зламана стеблина відживе, І скинутий з престолу королем ще стане.	JRR Tolkien (1892 -1973) All That is Gold Does Not Glitter All that is gold does not glitter, Not all those who wander are lost; The old that is strong does not wither, Deep roots are not reached by the frost. From the ashes a fire shall be woken, A light from the shadows shall spring; Renewed shall be blade that was broken, The crownless again shall be king.
Вільям Браєнт (1794-1878) Людна Вулиця Дозвольте-но мені прогулянку здійснить По вулиці, в юрбі постійно змінній, Під кроків звук, що стугонить По тротуарах гомінких, як дощ осінній. Як швидко постаті людськії проминають! Обличчя лагідні, жорстокі, кам’яні; Декотрі з них бездумний усміх осяває, На деяких свій слід лишили сльози потайні. Ідуть, щоб гарувать, змагатися, відпочивати В святковий зал, де музика гримить, Ідуть в мовчазнії кімнати, Де поруч з мертвим гість у траурі сидить. Дехто в щасливії домівки повертає, Де діти міцно їх до себе пригортають, І ласками німими виявляють Ту ніжність, для якої слів не мають. А дехто, хто пройшов тут у спокої Тремтітиме як до дверей дійде, Де того, хто робив оселю дорогою, Душею й світлом був її, вже не знайде. Блідий юначе, що струнку маєш поставу Й про велич мрії у своїх очах, Ідеш ти здобувати ранню славу, Чи згинуть передчасно у трудах? Торгівлі енергійний сину з виразом завзятим, Хто зараз тріпотить в твоїх сітях обману? Чи височіють твої гори злата, Чи іх блискучії вершини у повітрі тануть? Хто буде із юрби цієї танцювати, Доки світанок морок не розвіє? А хто над передчасно вмерлим горювати? А хто терпітиме страждання нелюдськії? Для тих, хто з голоду вмирає, Занадто довго ніч холодная триває. А тих, хто в натовпі манірно походжає Сьогодні ввечері кубло ганьби сховає. Усі, куди їх справи або насолоди закликають, Ідуть, і один одного не помічають. Та є і той, хто про усіх них дбає, Хто їх безмежною любов’ю огортає. Ці течії життя буремні і стрімкі, Що без мети, здається, котять хвилі, Струмками є могутньої ріки, Що лине до призначеної цілі.	William Cullen Bryant (1794 –1878) The Crouded Street Let me move slowly through the street, Filled with an ever-shifting train, Amid the sounds of steps that beat The murmouring walks like autumn rain. How fast the flitting figures come! The mild, the fierce, the stony face; Some bright with thoughtless smiles, and some Where secret tears have left their trace. They pass – to toil, to strife, to rest; To halls in which the feast is spread; To chambers where the funeral guest In silence sits beside the dead. And some to happy homes repair, Where children, pressing cheek to cheek, With mute caresses shall declare The tenderness they cannot speak. And some, who walk in calmness here Shall shudder as they reach the door Where one who made their dwelling dear, Its flower, its light, is seen no more. Youth, with pale cheek and slender frame, And dreams of greatness in thine eye! Go’st thou to build an early name, Or early in the task to die? Keen son of trade, with eager brow! Who is now fluttering in thy snare? Thy golden fortunes, tower they now, Or melt the glittering spires in air? Who of this croud to-night shall tread The dance till daylight gleam again? Who sorrow o’er the untimely dead? Who writhe in throes of mortal pain? Some, famine-struck, shall think how long The cold dark hours, how slow the light; And some who flaunt amid the throng, Shall hide in dens of shame to-night. Each, where his tasks or pleasures call, They pass, and heed each other not. There is who heeds, who holds them all, In His large love and boundless thought. These struggling tides of life that seem In wayward, aimless course to tend, And eddies of the mighty stream That rolls to its appointed end.
Персі Біші Шеллі (1792 –1822) Добраніч (Good Night) Добра ніч? О, ні! Година ця лихая, Що тих, кого їй слід з’єднати, розлучає; Давай залишимося разом віч-на-віч, Тоді це буде справді добра ніч. Як можу доброю назвати одиноку ніч, Хоч побажання це й прискорить часу біг? Якби не ці чіткі промовлені слова, Тоді би ніч і справді доброю була. Для тих сердець, що б’ються поруч, Допоки світло ранку не розвіє морок, Моя кохана, справді добра ніч, Ніколи-бо вони не кажуть на добраніч.	Percy Bysshe Shelly (1792-1822) Good Night Good-Night? ah! no; the hour is ill Which severs those it should unite; Let us remain together still, Then it will be good night. How can I call the lone night good, Though thy sweet wishes wing its flight? Be it not said, thought, understood, Then it will be – good night. To hearts which near each other move From evening close to morning light, The night is good; because, my love, They never say good night.
Шарлотта Бронте (1816 – 1855) Життя Життя, повір мені, не сон страшний, Як мудрагелі нам розповідають; Й буває дощик вранішній дрібний Не раз чудовий день передвіщає. Іноді хмари сонце заступають, Та пам’ятай, що їх розгонить вітер; Й як після зливи квіти забуяють, Навіщо нам на дощ жалітись? Радісно, квапливо Минають сонячні години, Вдячно, щасливо Лови їх, поки є можливість! І що, як смерть поріг переступає Й найкращих з нас бере з собою? І що, як горе, начебто, перемагає Надію, у нерівному двобою? Та зводиться надія тої ж миті, Незборена, хоч й на землі лежала, І розправляє крила золотисті, Міцні ще досить, щоб нести нас вдалеч. Відважно, безстрашно Переживи години муки, Бо славно, звитяжно Сміливість подола розпуку!	Charlotte Bronte (1816 – 1855) Life LIFE, believe, is not a dream So dark as sages say; Oft a little morning rain Foretells a pleasant day. Sometimes there are clouds of gloom, But these are transient all; If the shower will make the roses bloom, O why lament its fall ? Rapidly, merrily, Life's sunny hours flit by, Gratefully, cheerily, Enjoy them as they fly ! What though Death at times steps in And calls our Best away ? What though sorrow seems to win, O'er hope, a heavy sway ? Yet hope again elastic springs, Unconquered, though she fell; Still buoyant are her golden wings, Still strong to bear us well. Manfully, fearlessly, The day of trial bear, For gloriously, victoriously, Can courage quell despair !

Едґар Лі Мастерз Edgar Lee Masters (1869 – 1950) Безмовність Silence Я пізнав безмовність зірок і моря, І безгоміння великого міста, коли воно спочиває, Мовчанку чоловіка і жінки, І безголосся, для якого лише музика знаходить слова, І тишу лісів до початку весняних вітрів, І німування хворих, Коли їхні очі блукають кімнатою. І я запитую: «Навіщо Глибинам мова?» Польова звірина кілька разів випускає стогін, Коли смерть забирає її молодою. А ми безголосі перед лицем реалій – Ми не здатні говорити. Цікавий хлопчина запитує старого солдата, Що сидить перед бакалійною крамницею: «Як ви втратили свою ногу?» І старий вояка втрачає дар слова, Його думки розбігаються, Бо він не може зосередитися на Геттісберзі(1). І обертаючи все на жарт, Солдат каже: «Її відгриз ведмідь». І хлопчик дивується, тоді як старий вояк Беззвучно і уже не так яскраво заново переживає Спалахи рушниць, грім гармат, Зойки вмираючих, Бачить себе на землі, Хірургів із госпіталю, ножі, Згадує довгі дні у ліжку. Якби він міг усе це описати, Він був би митцем, Але якби він був митцем, то мав би глибші рани, Біль яких неможливо було би передати словами. Є мовчанка, яка западає між чоловіком і дружиною, Є безмовність тих, що зазнали краху, І безкрая тиша, що огортає Завойовані держави і підкорених вождів. Є мовчання Лінкольна, Що думає про свою юність, проведену у злиднях(2). І німування Наполеона Після Ватерлоо(3). І спокій Жанни д’Aрк, Що промовляє, охоплена полум’ям: «Благословенний Ісусе», Виявляючи двома словами усе горе, усю надію. І є безмовність старості, Сповнена такої мудрості, що її неможливо передати Словами, зрозумілими для тих, хто не прожив Значний відрізок життя. І є безмовність мертвих. Якщо ми, живі, неспроможні говорити Про глибинний досвід, То чому ви дивуєтеся, що мертві Не розказують нам про смерть? Їхня мовчанка стане зрозумілою, Коли ми наблизимося до них.

Карл Сендберг Carl Sandburg (1878 – 1967) Батько синові Father to Son Моєму сину Джиму у день народження Батько бачить, що його син уже майже дорослий. Що він має сказати своєму синові? «Життя важке; будь крицею, будь скелею». Це могло би допомогти йому вистояти бурі, витерпіти одноманітність і монотонність, підтримати його перед лицем неочікуваних зрад і додати йому сил у хвилини слабкості. «Життя – піддатлива глина; будь м’яким; не поспішай». І це теж могло би стати йому у пригоді. Звірів приручали там, де не вдавалися до батогів. Ріст тендітної квітки іноді пробивав і розколював камінь. Непохитна воля має велике значення. Як і бажання. Як і сильне терпляче прагнення. Без сильного прагнення не приходить нічого. Скажи йому, що надлишок грошей вбивав людей, перетворював їх на мерців задовго до їхнього похорону: гонитва за наживою, що перевищує декілька простих потреб, часом обертала досить добрих людей на висохлих, перерізаних навпіл хробаків. Скажи йому, що час, як і речі, можна змарнувати. Скажи йому, аби коли-не-коли був дурнем і не соромився цього, а навчався чогось із кожного безглуздого вчинку, сподіваючись не повторити жодної із нікчемних дурниць, і починаючи глибше розуміти світ, у якому стільки бовдурів. Скажи йому, аби часто усамітнювався і вивчав себе і головне, щоби не обманювався щодо себе, до якої би «білої брехні» чи захисних масок він не вдавався на людях. Скажи йому, що самота – творча, якщо він сильний і, що остаточні рішення приймаються у безмовних кімнатах. Скажи йому, аби відрізнявся від інших, якщо це даватиметься йому невимушено і легко. Нехай у нього будуть вільні дні для пошуків своїх глибинних спонук. Нехай шукає своє призначення. Тоді він зможе зрозуміти Шекспіра, братів Райт, Пастера, Павлова, Майкла Фарадея і нестримний політ уяви, яка привносить зміни у світ, що чинить опір усьому новому. Він буде достатньо самотнім, аби мати час для роботи, до якої відчуває покликання.

Деніз Левертов Denise Levertov (1924 р.н.) (b.1924) Контрабанда Contraband Дерево знання було деревом розуму. Ось чому за куштування його плоду нас вигнали з Едему. Цей плід слід було висушити і розтовкти на порошок, який належало вживати по дрібці на раз, як приправу. Можливо, Бог планував згодом розповісти нам про це нове задоволення. Ми ж напхали його повен рот, дусячись «але» і «якщо» і «як», і знову «але», не знаючи нічого кращого. У великих кількостях – це отрута; її випари просочилися у наші голови і оповили нас, утворюючи густу хмару, що затверднувши, мов сталь, стала стіною між нами і Богом, який був Раєм. Не те щоби Бог був проти розуму – але такий надмір розуму став тиранією і замкнув нас у своїх власних межах, дзеркальній камері, що відбиває наші власні обличчя. Бог живе по той бік цього дзеркала, але крізь вузьку щілину між краєм загорожі і землею, Йому все ж вдається протиснутися до нас – у вигляді смужки світла, язичків полум’я, мелодії, яку то чутно, то ні, то чутно знову.

Лізель Мюллер Lisel Mueller (1924 р.н.) (b.1924) Моне(4) відмовляється від операції Monet Refuses the Operation Лікарю, ви кажете, що немає жодних німбів довкола вуличних ліхтарів у Парижі і те, що я бачу – це ілюзія, спричинена старістю і хворобою. Кажу вам, мені знадобилося ціле життя, щоби побачити у гасових лампах ангелів, аби згладилися, зробилися нечіткими і врешті зникли краї, які ви хотіли би, щоби я бачив; аби дізнатися, що лінії, яку я називав горизонтом, не існує, а небо і вода, які так довго були окремо, є одним і тим самим проявом буття. П’ятдесят чотири роки тому мені здавалося, що Руанський собор(5) сконструйований із паралельних променів сонця, і зараз ви хочете повернути мене до моїх юнацьких помилок: усталених понять верху й низу, ілюзії тривимірного простору, гліцинії, відокремленої від містка, що вона вкриває. Як я можу переконати вас, що Будинки Парламенту розчиняються кожної ночі, аби перетворитися на плинний сон Темзи? Я не хочу повертатися до світу предметів, які не знають одне одного, так наче острови – це не загублені діти єдиного великого континенту. Світ є потоком, а світло перетворюється на те, чого воно торкається: стає водою, лататтям на воді, над і під водою, стає бузковими, рожевими, жовтими, білими і небесно-блакитними ліхтариками; маленькі руки передають сонячне світло одна одній так швидко, що мені знадобився би пензель із дуже довгими і м’якими волосинками, аби зловити його. Зобразити швидкість світла! Наші обважнілі форми, ці вертикалі горять, щоб сполучитися з повітрям перетворити наші кістки, шкіру, одяг на гази. Лікарю, якби ви лише могли побачити, як небо тягне землю у свої обійми, і як безмежно розширюється серце, аби охопити цей світ, цей нескінченний блакитний туман.

Лізель Мюллер Lisel Mueller Сучасники Alive Together Хіба не диво, що я живу В один час із тобою, тоді як я могла би Жити під сонцем із кимось іншим, Коли могла би бути коханою Абеляра(6), Чи повією у добу Відродження, Чи дружиною селянина, якій бракувало їжі І любові, і чиї діти померли від чуми. Я могла би спати В алькові поруч з чоловіком Із золотим носом(7), який пхав його У справи зірок, Чи могла би шити прапор, всіяний зірками, Для генерала з дерев’яними зубами(8). Я могла би бути легендарною Покахонтас(9), Чи безіменною жінкою, Що плаче у ліжку пана За своїм чоловіком, якого обміняли на мула, За дочкою, програною у п’яному парі. Мене могли підвісити на тотемному стовпі, Щоб уласкавити мстивого бога, Чи залишити, непридатну дівчинку-немовля, Помирати на скелі. Я люблю уявляти, Що я могла би бути Мері Шеллі(9), Закоханою в грішного ангела, Чи другом Мері. Я могла би бути тобою. Цей вірш нескінченний, нескінченні обставини Не на нашу користь, наші шанси жити в один час Статистично нереальні; Та все ж, нам це вдалося, жити у час, Коли раціоналісти у квадратних капелюхах І простоволосі свідки Єгови, Погоджуються, що він майже скінчився, Жити із нашими жвавими дітьми, Які – коли б не безкінечні «якби» – Могли б втратити нагоду жити Разом з дивами і безглуздями І прагненнями і брехнею і бажаннями І помилками і гумором і милосердям І подорожами і голосами і обличчями І барвами і літами і ранками І знанням і сльозами і шансом.

Філіп Шульц Philip Schultz (1945 р.н.) (b.1945) Йом Кіпур/День Спокути(10) Yom Kippur Вас просять стояти, схиливши голову і розмірковувати про завдані вами кривди, про повагу, у якій ви комусь відмовили, про марно розтрачений гнів, про посіяний вами страх, про гарячність, яку ви виявляли, служачи престижу і чуттєвості, про усі бездушні, жорстокі, вперті, безрадісні гріхи у вашій абетці нещасть, аби ви змогли одержати прощення. Вас просять повірити в іскру вашої божественності, у чистоту слів, зронених вашими устами, і спогадів серця. Вас просять протягом одного дня і однієї ночі поморити голодом своє тіло, аби ваша душа змогла причаститися вірою і поклонінням. Вас просять пробачити минуле і згадати мертвих, вдивитися у пустелю у своєму серці, що веде до Єрусалиму. Відокремити священне від профанного і стати такими ж численними, як піски чи небесні зорі. Повірити, що не зважаючи на те, що ви заподіяли собі та іншим, настане ранок і міць ночі ослабне. Повірити на ці кілька дорогоцінних хвилин у цілковиту злагодженість свого життя. Вас просять схилити голову і сказати: «Амінь».

---------------
(1) Геттісберг (Gettysburg) – під Геттісбергом (Пенсільванія) 1-3 липня 1863 року відбулася найкривавіша битва громадянської війни США.
(2) Юність, проведену в злиднях – Лінкольн народився у сімї бідного фермера і в юності був лісорубом, землеміром, комірником, поштовим службовцем і т. д.
(3) Ватерлоо (фр. Waterloo) – містечко у Бельгії, де 18 червня 1815 року відбулася остання битва французького імператора Наполеона I, яка була його спробою повернути собі владу, втрачену після війни проти коаліції найбільших європейських держав.
(4) Клод Моне (1840 -1926) – засновник французького імпресіоністського живопису.
(5) Руанський собор (фр. Cathedrale Notre-Dame de Rouen) – готичний собор у Руані, північно-західній Франції. Клод Моне зобразив фронтон цього собору на 28 своїх полотнах, малюючи ту ж саму сцену у різний час дня і за різної погоди.
(6) П’єр Абеляр (1079 – 1142) – французький філософ і теолог.
(7) Тут йдеться про данського астронома, астролога і алхіміка Тихо Браге (1546 – 1601), якому на дуелі відтяли рапірою частину носа, через що він до кінця життя носив виготовлений із золота протез.
(8) Мається на увазі генерал Джордж Вашінґтон (1732 – 1799), перший президент США, який за переказами, втративши в одному із боїв майже всі зуби, нібито замовив собі дерев’яні протези.
(9) Покахонтас – прізвисько дочки вождя одного із індіанських племен, що жило на території сучасної Вірджинії. У 1607р. Покахонтас врятувала життя захопленому індіанцями у полон англійському капітану Джону Сміту, а згодом, її одруження із іншим поселенцем стало запорукою мирного співіснування індіанців і колоністів.
(10) Мері Шеллі (1797 – 1851) – англійська письменниця, дружина поета-романтика Персі Шеллі.
(11) Йом Кіпур (День Спокути, Судний День) – найважливіше свято в іудаїзмі, день посту, покаяння і відпущення гріхів. Відзначається у десятий день місяця Тішрей, завершуючи Десять днів покаяння. Протягом цих десяти днів над кожною людиною вершиться вищий суд, зважуються всі її учинки за минулий рік і визначається її майбутнє. У день Йом Кіпуру Всевишній остаточно вирішує долю кожної людини на прийдешній рік. Серед традицій прийнятих навіть у світському середовищі напередодні свята – побажання «доброго запису» ( у Книзі Життя), «легкого посту» і звичай у всіх просити пробачення.