Гостросюжетна проза: Feci, quod potui...

Жанрове розмаїття творів, сьогодні представлене на українському ринку, – це не данина нашому часові. І в XIX сторіччі, наприклад, Микола Устиянович писав романтичні пригодницькі повісті “Месть верховинця” і “Страсний четвер”. Мабуть, ніколи не було такого періоду в будь-якій із світових літератур, щоб писалися тільки “високі” твори. Автор пише те, що ближче йому по духу. І тільки час зможе просіяти все й виокремити зерна, які згодом ми зарахуємо до Великої Літератури.

Натомість в українській (і не тільки) критиці останнім часом модно ділити літературу на “масову” й “елітарну”. (Про яку “масовість” ідеться за накладів у три тисячі примірників?) Але якщо проаналізувати, які, скажімо, англомовні твори набувають найбільшого розголосу, в якому напрямку рухається пост-постмодерністська література на Заході, можна зробити цікавий висновок: філософські занурення в глибини власного трагічного “я” неактуальні. Сьогоднішні письменники сприймають світ крізь призму іронії й сатири. Візьмімо роман канадського автора Томаса Кінга “Green Grass, Running Water”, – це тонка, оригінальна сатира на канадське/американське суспільство і на становище корінного (індіанського) населення в ньому. Твір веселий і розважальний моментально потрапив у шкільні й університетські програми завдяки тому, що він написаний на межі жанрів, й іронічне ставлення до реальності тільки підкреслює актуальність, глобальність проблем, до яких звертається письменник. До речі, Томас Кінг – викладач університету, та ще й автор кількох веселих детективних повістей (друкує їх під псевдонімом).

Ще один приклад – англійський письменник (і літературознавець) Дейвід Лодж (його романи “The British Museum Is Falling Down”, “Nice Work”, “Changing Places” та ін. сповнені гумору, іронії, грайливості, та, тим не менше, піднімають серйозні питання). В цей ряд можна дописати й американського письменника Дона ДеЛільйо з його романом “White Noise” (фантастичний твір про техногенну катастрофу насправді є жорсткою сатирою на сучасне американське споживацьке суспільство). Тобто, по-перше, в західній літературі межа між “масовою” та “елітарною” літературами невпинно стирається, а по-друге, гумор стає одним із основних письменницьких засобів. А наші письменники навіть у гостросюжетних творах не можуть позбутися трагізму, такого притаманного українській літературі. Звісна річ, гумор – жанр надзвичайно важкий, можливо, найскладніший, але у нас фактично нема навіть спроб ввести його, так би мовити, в літературний обіг.

Але попри ці завваги, не можна не помітити, що українська пригодницька, гостросюжетна література таки рухається вперед. “Коронація слова” друкує з десяток авторів щороку, “Універсум” започаткував серію “Сірий кіт”, “Нора-друк” видає прекрасний серіал “Інспектор і кава” (ретро-детектив), “Зелений пес” має одразу п’ять серій: “Алфізика” (фантастика), “Золотий бабай” (детектив), “Авантюристка” (жіночий детектив), “Мелодії серця” (любовний роман), “Під партою” (пригодницькі твори для дітей). “Алфізика”, мабуть, набула найбільшого розголосу, адже тут фантастичні книжки виходять щомісяця.

“Зелений пес” – вельми активне видавництво, його наполегливості, навіть настирливості, можна по-доброму позаздрити. І нещодавно з’явилася нова ідея – “Гоголівська академія” в інтернеті. Це сайт для молодих письменників, але він тим відрізняється від десятків подібних сайтів, що прагне професійно – з точки зору видавця й літредактора – допомогти молодому творцю опанувати словом, прагне виховати власного автора. В письменництві, як у будь-якій іншій галузі, є свої закони й секрети, і авторам зовсім необов’язково самим набивати ґулі й синці, доки вони відкриють літературні аксіоми, бо ж можна скористатися досвідом попередників, що вже опрацьований літературознавцями. Автори, які в “Гоголівській академії” віртуально публікують свої твори, можуть розраховувати принаймні на одну професійну рецензію. Звісна річ, завдяки своєму спрямуванню, “Зелений пес” надає перевагу так званим “жанровим” творам, але закони роману однакові для будь-якого твору.

І все-таки згадані видавничі проекти ще не свідчать про впевнене просування української книжки на ринку. 1999 року, коли вийшли друком твори переможців першого українського конкурсу гостросюжетної прози “Золотий бабай”, і поміж них – роман Василя Шкляра “Ключ”, на перспективи так званої “масової” української літератури і письменники, і видавці дивилися оптимістично. Тоді здавалося, щойно на ринку з’явиться більше творів розважального жанру рівня “Ключа”, українська книжка швидко подолає кризу. На сьогодні можемо констатувати, що дива не сталося. Проблема книжки в Україні виявилася проблемою не творчою, а, радше, світоглядною.

“Коронація слова” щороку презентує щонайменше п’ять нових імен, серед них – таких непересічних авторів, як Марина Меднікова, але й далі книжки, видані за підсумками цього конкурсу, мають наклади в дві тисячі примірників. За рік навіть ці мізерні дві тисячі не розкуповуються. Показовою для стану української книжки на нашому ринку є рекламна врізка, яку можна прочитати на четвертій сторінці обкладинки нової книжки Андрія Кокотюхи “Повзе змія”: “Автор численних журнальних публікацій та 12 художніх, документальних та публіцистичних творів загальним накладом 60000 примірників”. На відміну від зарубіжної практики рекламувати автора відповідно до кількості проданих примірників книжок, тут видавці скромно не зазначають, скільки саме з цих 60000 вже розійшлося. (Наприклад, “Нейтральна територія”, видана “Кальварією” 2002 року, ще й досі трапляється в книгарнях). І тут ідеться не про Андрія Кокотюху як автора, ідеться про те, як саме українська книжка – будь-яка, “масова” чи “елітарна”, – почувається на власному ринку.

Незважаючи на телевізійну рекламу “Коронації слова”, попри акції, які регулярно проводять такі видавництва, як “Зелений пес”, “Нора-друк” тощо, не дивлячись на участь наших видавців у книжкових ярмарках, трьохтисячний тираж – це, фактично, максимум, на який можуть розраховувати письменник і видавець. І не зруйнована мережа книгорозповсюдження тут виною. За останні кілька років, протягом яких в українську літературу влилася ціла ріка свіжої крові, ми переконалися, що найбільша наша проблема – чужомовний інформаційний простір.

Скільки можуть, літератори намагаються відвойовувати його, але надання українській мові статусу, на який вона насправді заслуговує у власній державі (а більше їй нема де розвиватися й утверджуватися), позбавлення її тавра вторинності – це завдання влади. На даному етапі цьому мало хто може зарадити, окрім нової української влади, адже їй ми дали в руки важелі, якими вона спрямовує розвиток нашого суспільства. Ми – як народ, як нація – доросли до Помаранчевої, себто Української національної революції. От тільки чи доросте нарешті наша влада до розуміння її витоків і вислідів? Просувати Україну треба в першу чергу не в Європі, а в самій Україні. І коли я зранку в київському метро побачу в руках пасажирів детективи, припустімо, Олександра Винокурова чи Дани Дідківської, тоді можна буде упевнено сказати, що Україна як держава – утвердилася.

Наталя Тисовська