* * *
"1616 рік. Суша була великая, і татаре були".
Острозький літописець

з болю яблуневих тіл журавлині голоси бранок
на порозі чужої крові
в полі де на чужому списі сходить місяця мертве око
де по дорозі вздовж плачу
вітер зі срібним співучим волоссям
жене степом вогненні тіні кобзарів
до ранку в якому вибухнуть червоні роси
на холодних лезах

"Кобзар"

то заголосить дівчина з тополі
то в чорних димах ночі
ша6ельною іскрою згасне сльоза
то брязне не рима - кайдани

* * *
"...із якої тебе, брате,
сторононьки ждати".

глянула ніби вода шелеснула в криниці
іржання коня обсипалося пелюстками на подвір'я
зашепотіли в пісні криваві джерела
принишкла пташка на гілці
гілка на калині
калина на всій Україні
тихо так наче мати на порозі стала

* * *
Ганні Собачко

мати сутінок мальвового цвіту
як зозуліють квіти у вашому цвітінні
де ви розчиняєте нічні пуп'янки
дотиком тихого пензля
вмоченого у світло сльози дівчини-дитини
котра дивлячись на квітку відає
що й квітка дивиться на неї
поки їхні лиця не вростуть у пісню
калиновою сльозою

Тарасова гора

хіба хто з поетів світу
криваву корогву душі
на таку високу гору зносив
наче до розгойданого дзвона притис руку до грудей
гупає у грудях серце України

вечір.I

через мої застиглі широко очі
з присмеркової душі поля
таку тишу в село несе череда
що боїшся повіками кліпнуть
з теплих сутінках цідять світло матері
зітхає тяжко корова
і реве так жалібно із мого дитинства
ніби зоряні голки пронизують душу
обвалюються її важкі повіки в ніч

* * *

із смерті квітки хтось вийшов
в смеркання дівчини й коня
ляком порожнього поля
в очах випитого небом сурмача
заскоченого трояндовим вітром з поля
де я похований у народженні світла
чую як з мого горла
проростає пісенне зілля

бабине літо

човни крізь дим тіла
у сон глибокої квітки смерті в заплющених очах
заснованих сухою летючою слиною ідолів далини
які пестять павука блакиттю
в прозорих долонях старих жінок
що надимають щоки вслід павутинню свого літа
в якому в білих сорочках летять на захід сонця діди
де простір вже розсотує світлого птаха

* * *

сон з крилами з попелу
у терпкості жіночої квітки
розчиняє зів'ялі руки дитини
оглухлої від шепотіння джерел
що ширяться великими очима босої на стежці

* * *

дим пташиної крові розмитих облич далечінню
вертає пісню до птаха а птах заховався у матір
яка з чорної корови вигонить ніч у поле
пощербом тихого ляку що відчиняє мені очі
на розчиненість землі під ногами

прийшов у село кобзар

сльоза породжує шаблю
по той бік ганьби ледачої крові
де сліпа криниця обмиває лице народу
щоб темрява напилася з бандури
ще перед дотиком руки до попелу пісень
солодких гудінням корогов у вітрі крові

* * *

тиха смерть квітки прочиняє двері
у вечір обернення Ікарового крила на плуг
похиленістю орача
який ховає за склепленими повіками очей
дві мертві бджоли
на заході сонця у шепіт сльози

ворожіння на Купала

темрява голосить голістю дівчини
дзеркальністю трьох зірок з темного рота води
за порогом привертання руки до тремтіння її тіла
що б'ється лицем об воду відчиняючи очі в біль
нуртом сліпої риби яка вламується в чистий живіт
розірваний корінням тирличу

* * *

совиний плач копнув смеркання
до білої кістки іншого ранку
де краєвид осліпив своє зелене око
і продирається у сон дитини
яка полотняними стежками повертається з місяця
шукати в нічному пташиному крикові
схололе серце калини
згублене в попелі солов'їної крові

весна. I

відтає бабин погляд
а запах вологої стріхи взяв бабу за руку
і в такі далекії роки завів
що й голос півня повернуть назад не може
а заки з стріхи як з-під острішка брови
та чиста краплина долетить додолу
геть всі ті весни згадать встигне
які зелені сльози навесні!

коло криниці. I

у голосі зозулі сонце
у солов'їнім місяць
хто викопав криницю у моїм зітханні
чий кінь догрібсь копитом до кореня калини
аж серце м'ятою холодною розтало
аж дотулилася росою далина до твої свити
мені ще в ній як в квітці
що
ніч пряде у склепленім коневім оці
чиє дитя так гірко плаче у твоїм мовчанні
не встиг ще ж місяць націдити
повні відра світла
ще не пішла я з ними не торкаючись землі
попереду пташок у вирай

осінь. II

спить у хлібі смерть
провалюються орачі повільно в ниву
де жито їхніх рук мене ще держить проти неба
аби з грудей моїх розтятих темним плугом
за обрій журавлі летіли

квітень

у небі без сльози
чистий голос бузинової сопілки
знов проминувши жінку й воду
дитина з заплющеними очима
веде за руку до провалля смерть
знов прилетіли гуси

вечір. II

притишмо голоси
заходить сонце
той згорблений чоловік знов переходить поле
зелена слива викотилася з твоєї руки
і простір повниться холодним сріблом

* * *
"Ой лане, ланочку, повіж нам правдочку".

голоси женців скосив вітер
аж сам кров'ю окипів
зойком обірваної струни за обрієм гасне
у німоті зозулі

присмерк

в тілі твоєму хитається зілля
й два мої ока дві темні риби
а ранок то ружа з попелу
за мить до вітру

* * *

дід пахнув попелом
і старим вуликом
кострубаті сірі коні з білима очима
прилетіли до нього
коні з довгим рідким волоссям
сірі коні з місячними очима
щовесни там у темряві
дідові жовті руки тихо пестять коріння
щоб розтулилися бруньки на тополі

* * *

сховаєш свою тінь
вечірніми пальцями на ніч стулиш квітам пелюстки
десь дзвін дорогу встеле тиші
і ніч
по той бік плачу
зійде місяць

поезія

я про поезію як і про самотність знаю все
коли не можеш збагнути
про що мовчить стара криниця
кидаєш в її небо камінь
і з завмиранням стогін чуєш
Господи навіщо все це

* * *

то ніч
то добрий звір їй білу косу розплітає
і до зір безоку голову підводить
сова над світом і темне слово
невпізнаний відходить
тиха хлібина на столі
і в темряві хтось білий плаче

страта

ще пострілів не було
копали яму за його спиною
а як скінчили побачили що не могила то
що на дні її його обличчя
недосяжне під глибокою водою
кулі по обличчю били
били по обличчю відра
а воно зникало і з'являлось знов
недосяжне за спокійною водою
і повірили вони що то криниця
чи то люди йшли до неї
чи то ніч із неї тишу набирала
кожен знав що тут хотіли вбити того
хто джерела напуває

сніг

два птахи вдарилися грудьми над полем
хліби за душу над виораним лицем
сухе зерно в дитячій долоні
паде тихий сніг на холодне лице
зима вдарить в білі волохаті дзвони

березень

дощ ламає довгі прозорі пальці
небо кольору льоду
в твоїх довгих долонях синє насіння вітру
твої сни вбрід переходять ще прозорі потоки

Copyright © Валерій Ілля, 1996.