НЕГРИТЯНСЬКИЙ БОЖОК
Чорно-синяву рінь гризучи
Риплять і квилять двоколесі мажі
Приxодили. Стрічали шану й страх
Душа обважніла, як жорна
Хтось метнув неминучу стрілу
ПІХОТИНЕЦЬ
ВІЗІЯ
Сестра, а другому - мати
НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ
I
X
XVI
XX
XXXII
ПІДЗАМЧЯ
ЛЮКРЕЦІЯ
ПРОРОК
Давнім трунком, терпкістю Каяли
МЕЖА

---

НЕГРИТЯНСЬКИЙ БОЖОК

М. А.

Тисячолітній, дужий баобаб
Один віддав його залізні риси,
І мертвий впав на землю чорний раб,
Коли нарешті божий погляд висік.

Прикрашений, високо на стовпі,
Він став між хиж на сонному майдані,
І ніздрі бога, ласі і тупі,
Вдихали піт і курева даяній.

І все він міг. І в біснуванні свят
Він посилав за жертви, за оздоби
Жіночу плідність, жвавих немовлят,
Здоровля, дощ, війну, рабів і здобич,

А роки йшли. І пам'ята одно:
Його зривають владні білі руки…
І ось - кімната, софа і вікно,
Округлий стіл і кава до розпуки,

Мов краплі вод, стікають сірі дні.
Ні жертв, ні просьб… О, прокляте дозвілля!
Чи ж гості це, поважні і нудні?!
І бідний бог - близький до божевілля,

Та всьому є десь береги свої,
І в атмосфері суму і зневіри
Колись пізнав, угледів він її,
3 торбинкою з пітонової шкіри,

Спочатку от… ніяковість і страх,
Пізніш цікавість, як отруйне жало,
А дівчина - звелася навшпиньках,
Всміхнулася і враз... поцілувала!

Сухі уста здригнулись на таке,
Що мало зуби не блиснули білі,
І нагло... серце, дике і палке,
Забилося в метафізичнім тілі!

Могучий бог то червонів, то блід
І сіпався на вбитому гвіздкові.
Як прагнув він різкий і тужний вид
Занурити у кучері шовкові!

О брате! Наших чарів і казок
Не виявити тут нам до могили.
У мене теж у черепі гвіздок,
Я також бог, великий і безсилий…

***

Чорно-синяву рінь гризучи,
Нарікає і стогне ріка.
Поруч мене - гнучка і струнка,
Як скельниця оця на плечі.

По узбіччю, поритім від злив,
Кілька хмурих ялиць поп'ялось.
Бистриною підскочив лосось,
Каменюку ведмідь покотив.

Все могутніша мова ріки
І щороку понуріші дні.
Та в печері, при вірнім огні,
Дві міцні і гарячі руки.

***

Риплять і квилять двоколесі мажі,
Худоба чорну куряву здіймає,
А голоси важку, неясну пряжу
Снують під степом, сірим і безкраїм.

Земля! Земля! Плодюча, повногруда!
Як та, невірна, де родила мати!
Ти приймеш сім'я вибраного люду!
А дикуни - їх можна відогнати.

Жінки надвечір поновлять розмови,
Що полуднева спека перервала...
А руки, руки тільки прагнуть знову
Допастися до предківського рала.

***

Приxодили. Стрічали шану й страх,
Здолавши багна, пущі і вертепи.
Приносили в приплющених очах
Своє блакитно-зеленаве небо.

Ми не зазнали радости. Були
Їх пестощі рвучкі і небуденні.
Зривалися. Збиралися й ішли.
Їм скрізь були краї ще більш південні.

І діти ці, вони уже тепер
Тікають в гори, наче вовченята,
І в них під чолом - синява озер,
Неспокій хвиль і далеч необнята.

***

Душа обважніла, як жорна,
В полоні страшного і злого.
Земля благодатна і чорна
До решти знеснлила ноги.

І от її знов розбудила
Хода круторої пари.
І серцю, як перше, є мило
Стрічати вечірню отару.

Лише ковалі невсипучі,
Куючи від сходу до сходу
Металь небувалий, сліпучий,
Ворожать майбутні походи.

***

Хтось метнув неминучу стрілу.
Захиталось струнке оперіння,
І, негаданий креслячи лук,
Під ногами тікає каміння.

Заступило веселкою зір.
Чисті барви на диво веселі.
Замість неба, і міста, і гір
Небувалі пливуть акварелі.

Ти, що мечеш всі стріли, один,
Тільки ласка - стріла твоя злотна:
Замість жаху бездонних глибин -
Дать уздріти барвисті полотна!

ПІХОТИНЕЦЬ

Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім.
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.

А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.

І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.

ВІЗІЯ

Вітри од краю до краю,
Од рана до рана дмуть.
Дерева, дахи зривають,
Пісок і тріски несуть.

На подвір'ях клунки, попони.
- І не в безвісті шлях цей? -
Широкогрудих коней
Зі стайні ведуть бігцем.

На г'анку ще раз мати,
А ти вже доп'яв стремен.
Хлопчак, що його не взято,
Ховається під брезент.

І рветься, рветься фіртка
Квітника зі слідами чобіт.
Обози - обози тільки.
На захід ідуть, на схід.

***

Сестра, а другому - мати.
Містечко - як сіра твань.
Товаришу мій, брате,
Горіння одних бажань!

Не бійтесь, напне до болю
Ваш шлях, як струна, прямий
Кремінно-тверда воля
Того, що є зв'язковий.

Містечко - як сіра змора,
А потім - його нема.
Лише свистіння простору,
Безумність лету сама.

Не стримать, не захитати.
Рука і дух без оков.
Товаришу мій, брате,
Нас вдруге єднає кров!

НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ

I

Читайте газети при тихім вікні,
Впивайтесь ясним каламутом.
І як не зірвуться ці лагідні дні,
Не крикнуть розпучливо-люто!

Читали, пряли недомріяні сни,
Солодку молошність туману.
Від року до року, з весни до весни,
Від рана чекали до рана.

Вели не в майбутнє, де бурі і грім,
В минувшину спогади всі ці.
О, будьте ви прокляті кодлом усім,
І ваші діла, і річниці!

X

Холодна очей твоїх синя вода,
Що бачать гостріше і далі.
І навіть любов твоя буде тверда,
Як бронза, рубін і емалі.

Вона не зверне тебе в соняшний сад,
Де смокви і грона сочисті.
Ні кроку зі шляху, ні думки назад,
Ні хвилі даремне на місці!

Далеко в безодні ланцюг поколінь,
Лик часу сіріє і гине.
Тобі-бо самому найвищих горінь
Дано осягнути вершини.

XVI

Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди - на сталь перекуті в огні,
Це люди - як брили камінні.

Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, -
Хто кров'ю і волею зціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.

XX

О Націє, дужа і вічна, як Бог,-
Не це покоління холопів,-
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?

О Націє, що над добро і над зло,
Над долю, і ласку, і кару,-
Хто, темний, не схилить поблідле чоло
В сліпучому сяйві Базару?

Хто, мертвий, не стане у праведний слід
На путі, що славою бита,
У громі грядущих огненних побід,
Що ними ти вкриєш півсвіта?

XXXII

Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря!
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.

Він віє, шалений, над стернями днів
Диханням навтримної волі
Від дальніх пікетів, вартових огнів
Імперії двох суxодолів.

Він віє диханням солоним, як кров
П'янких океанових надрів,
Що їх Севастопіль навсе розпоров
Кільватерним ладом ескадри.

Над диким простором Карпати - Памір,
Дзвінка і сліпуча, як слава,
Напруженим луком на цоколі гір
Ясніє Залізна Держава.
1935

ПІДЗАМЧЯ

Притулене тут під горою -
Спокійне Підзамчя усе.
Лиш вітер стрімкою рікою
І хмари, і зорі несе.

В хатках порушаються люди,
Ткачі, кушнірі, ковалі,
Шукаючи щастя чи злуди,
І чується запах землі.

Ні хмарам, ні зорям не вузько,
Сповняючи вічний закон.
І вишні набряклі галузки
Вночі стукотять до вікон.
26.I.1941

ЛЮКРЕЦІЯ

Давно ріка вернула в береги.
Давно нора засипалася в кручі
І місто мовчки зводить навкруги
Вали із частоколами колючі.

Та ще лежить над плямами полян,
Над краєм, що не розгортав ще крила,
Важкий і нерозгаданий туман,
Мов мармуру незайманого брила.

О мряко неповторної доби,
Дими з-під стріх, що стеляться так низько,
Жінки, що тчуть при огнищах собі,
Чоловіки в дощах на пасовиськах!..

Що зверне їх до мутної ріки
Від тих отар, від сивої худоби?
Етруски, умбри, хижі гірняки...
Щоб гори перейшли вони і д'оби.

І ось твоя ясна і щедра кров
На твердь і міць Латинового дуба.
І креше шлях ударами підков
Рідня царева, зайшла і нелюба.

Проста чесното юної землі...
Що Брутові і Цезарю дасть сили.
Щоб полонили море кораблі
Ілегіони сушу полонили.

ПРОРОК

Не сняться літа дитиниі,
Не маряться дні юнацькі.
Дівчата з горбів зелених
Давно не сходять до танцю.

Давно не збирають смокви,
Не душать важкі виногрона.
Річки течуть не водою -
Камінням сухим і чорним.

О очі мої гарячі,
Уста мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду!

Щоб жовкли жіночі лиця,
Щоб важчали їх убори.
Щоб вогкі і плідні лона
Були, як сакви порожні.

Щоб кидали щит і панцир,
З плечей обривали шати,
З одним невблаганним лезом
Мужі допадали коней.

На грудях зводите руки,
Бороните душу вашу,-
Не ждіть ніхто милосердя:
Я камінь з Божої пращі.

***

Давнім трунком, терпкістю Каяли
Ці - і кров, і смерть.
Небо - княжі київські емалі.
Небо знову - твердь.

Знов не вгору несміливим зором -
В безкраї степів,
Жити повно, широко і скоро
І урвать, як спів.

Як колись, горіти і п'яніти,
Шоломом п'ючи,
І життя наопашки носити
На однім плечі. 1930

МЕЖА

По рівній грані двох світів ідеш,
Що, наче скло, невидима і гостра.
І тягне, рве глибинами без меж
Одкрите серце ненаситний простір.

Ступи ліворуч: легкий буде спад,
Повільні луки, мляві серпантини.
Від інтелекту через хліб назад
До жаху і бєзсилости клітини.

А вправо ступиш - прірва і провал,
І знову сплеск, і в клекотінні виру -
Лише твій шал щитом проти навал.
Одвага ж, коли ти запрагнув. Віра.
1937

Copyright © 'Дніпро', 1994