1972 р. (Із збірки ЧАС ТВОРЧОСТІ)

Напевне, так і треба
Як добре те, що смерті не боюсь я
Вже цілий тиждень обживаю хату
Ще й до жнив не дожив
Моє перелицьоване пальто
Господи, гніву пречистого
О, скільки слів, неначе поторочі!
Мов лебединя, розкрилила
Вік би не бачити й не чуть
Навкруг обрізано жалі
Невже ти народився, чоловіче
Будні тут тобі про свято
Б'ється серце, як пташа німе
То як тобі пенати?
Пірнаю в ночі, наче в сни
За шибами туркочуть голуби
П'ючи біду, неначе оковиту
Цей спертий запах смерти, наче спирт
Танцює зек у батькових чоботях
Так тонко-тонко сни мене вели
Церква святої Ірини
Шевченко. Дорога до Орська
Де свінула Софія світанкова

---

***

Напевне, так і треба -
судилося бо так:
упали зорі з неба
і надломили мак.
Така знялася хвища -
ні неба, ні землі,
лиш чорне кладовище
по нищеній ріллі.
Залопотіла злива,
мов залива - гай-гай!
Кохана, будь щаслива!
Коханий мій - бувай!
30.9.72

***

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
20.1.

***

Вже цілий тиждень обживаю хату.
Здається, і навикнути б пора.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати,
що сповнені цілющого добра
небес просвітлих. Сонця синє груддя
аж ломиться у затісне вікно.
Оце тобі про славу і огуддя.
Оце воно, життя. Оце воно.
20.1.

***

Ще й до жнив не дожив,
ані жита не жав,
не згубив, не лишив.
І не жив. І не жаль.
Тьмавих протобажань
заповітна межа:
ці напасті зі щастям
давно на ножах.
Безборонно любити
заказано край,
а зазнав би ти, світе
великий, добра.
В смерть задивлені очі.
Отерпла душа
і навчає, і врочить:
тобі кунтуша
вже довіку не мати,
а чорний бушлат -
він як батько, і мати,
і дружина, і брат.
19.1.

***

Моє перелицьоване пальто,
єдиний мій товаришу незрадний,
ану ж, переповідж мені докладно
про те, що є цей світ і хто є хто -
із тих, кого ти десять років бачило
(чи й одинадцять?). Хто була вона,
та, перша подруга, котра одна
на цілий вік мені біди настачила
і докорів сумління? Хто б сказав,
що світ я їй навіки зав'язав,
розлукою і мукою змаячений?
Моє перелицьоване пальто,
ану скажи, кого ти взимку гріло,
скажи про те, як десять років збігло,
і час угнався, ніби долото
у трухле дерево? Скажи про все.
Куди мене розкрилено несе
моя біда, дочка моєї віри?
Хто хрест поклав на мене? Пише вирок?
Моє старе пальто, скажи про все.
23.1

***

Господи, гніву пречистого
благаю - не май за зле.
Де не стоятиму - вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Вірою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати родила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.
23.1

***

О, скільки слів, неначе поторочі!
І всі повз мене, ніби кулі, б'ють,
і всі мою живу минають суть,
а тільки строчать, строчать, строчать, строчать.
А я іду - крізь ці слова облудні,
незнані досі. Тут передова,
де всі твої бійці - одні слова.
І сіють зраду спогади марудні,
що передовіряються перу
і забивають дух тобі єдиний,
і тьмою тьмиться образ України,
допіру він розтане - й я помру.
І в помережані увійду ночі,
де ні жалю, ні радощів не ймуть,
а так живуть - і смерть свою жують.
О, скільки слів, неначе поторочі.
???

***

Мов лебединя, розкрилила
тонкоголосі дві руки,
ледь теплі губи притулила
мені до змерзлої щоки,
сльозою темінь пронизала,
в пропасниці чи маячні
казала щось - не доказала.
Мов на антоновім огні,
не чув нічого і не бачив,
в останньому зусиллі зміг
збагнути: все. Тебе я втрачу,
ось тільки заверну за ріг.
25.[1].

***

Вік би не бачити й не чуть
про тебе, скрипко чорна,
а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть,
неначе кров із горла,
і пахнуть рутою, котра
уже напівзабута,
і пахнуть м'ятою. Добра
сам Бог мені прелютий
був зичив, даючи цей хист
проклятий - віршувати
на власну голову. А зміст?
А змісту не добрати.
Коли топилася душа
в грайливім струмуванні,
ти необачно полишав
всі приписи посланій,
де стільки ком, рисок, крапок -
сам чорт там шию зверне.
Сердечний наживеш порок
чи совісті каверни.
Добром об'яснена душа
велить вогнем палати.
Ти лиш за хистом полишав
право - обирати
собі дорогу. Бо не він,
а ти - був раб. Не блазнем,
а рудокопом. Домовин
таланту вічним в'язнем.
26.1.

***

Навкруг обрізано жалі,
обтято голосіння
і нашепти. Десь при столі
батьків моїх тужіння
згорьоване. Мене ж мій мур
відгородив од нього.
Не чути їхніх слів-зажур,
урвалася дорога,
якою близяться уста,
рамена і долоні,
де матірня рука свята
і висивілі скроні.
Ще наші біди замалі.
Ще наберись терпіння.
Навкруг - обрізано жалі,
Обтято - голосіння.

***

Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже т в о є життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось?
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пойнялось
моє недужне. Ти ж - за мене вдвоє
нещасніший. Я - сам. А ти - лиш тінь.
Я є добро, а ти - труха і тлінь,
а спільне в нас - що в'язні ми обоє
дверей обабоки. Ти - там, я - тут.
На порізнили мури, як статут.
26.1.

***

Будні тут тобі про свято,
а про свято - будні правлять.
Хоч занадто творчу хату
пильні погляди буравлять,
хоч твоє зголіле серце
тут обмацують руками -
не зважай на те, не сердься:
те одвічне, що над нами,
стріли повиймає з рани
і губами обцілує -
адже хвиля пожадана
убиваючи рятує.

***

Б'ється серце, як пташа німе,
буде спогадами надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде - буде плакати.
Будуть сипати сухі сніги,
будуть ще й дощі періщити,
посмурніють вірні вороги,
а зрадливі друзі - тішитись,
що одної голови нема
і не буде вже повіки-вік,
лиш затужить по тобі зима,
по бідасі чоловікові.
Скоро смерть мене в похід візьме,
і життя не буде надити.
Мати сина виглядатиме,
а не діжде - буде плакати.

***

То як тобі пенати?
Тягнись, як шарий віл.
Десь шамотить Хрещатик
і кішлиться Поділ.
Подзенькують трамваї,
автобуси снують,
оденки десь справляють,
Пиячать і жують.
І п'ють моє здоров'я
і многая літа.
Край мого узголов'я
Мати пресвята
маною сновигає,
ні оком не змигне,
сліпа рука блукає -
відшукує мене.
Шепочуть спраглі губи:
синочку, сину мій,
за віщо тебе губить
Господь усеблагий?
30.1.

***

Пірнаю в ночі, наче в сни,
до ранку не прочахну.
А три весни, як три стіни,
пополотніли з жаху.
Ще видиться: тонка сосна
пірнути в небо хоче,
стоїть дружина голосна
і в безвість тупить очі.
Туди провадять тільки сни,
але немає шляху.
А три весни, як три стіни,
пополотніли з жаху.
31.1.

***

За шибами туркочуть голуби
і горобці виспівують щасливі,
перегуки і гамори грайливі
все хлюпають об шиби, мов прибій,
так дивно відгороджений вікном
і зависоким муром. Синь небесна
до тебе прихиляється облесна,
а я, малий і недолугий гном,
тягнусь до неї крізь округлі г'рати,
як потороч. А бородатий сатир,
в кожух убраний, топче перший сніг,
що горнеться довірливо до ніг
і вірою зростає на півп'яді.
Мовляв, ми чим багаті, тим і раді.
Покривджувати нас - хіба не гріх?
3.2.

***

П'ючи біду, неначе оковиту,
я заховався, змовкнув і затих.
Ні ворогів, ні друзів дорогих,
ні сліз, ані клятьби, ані привіту,
ані небес, ні сонця - теж нема.
Мені затоваришила пітьма,
і мури світять, коли ніч безсонна
стоїть, мов небезпечна оборона -
ледь по кутках снується павутинням,
мовляв, козаче, наберись терпіння,
не нарікай на долю ненаситу
і пий біду, неначе оковиту.
7.2.

***

Цей спертий запах смерти, наче спирт,
геть виповнив кімнату синім чадом
душі, своїм притьмареним свічадом,
і обсідає душу, мов упир.
На чорному папері білі літери
просипані, мов янголи ясні,
котрі шепочуть: не марудься в сні,
з похмурого чола зажуру витри,
бо ти єси за нею, потойбіч
людського остраху і сподівання.
До узголів'я клониться світання
у кілька поминальних ярих свіч.
8.2.

***

Танцює зек у батькових чоботях,
мов дерев'яним гупає прачем.
Під сивим небом і дрібним дощем
обтрушує він душу від скорботи
і сажі самоти. А дощ іде,
біжить вода за номерного коміра -
від Києва добіг би до Житомира
за шістдесят хвилин, котрі щодень
йому дають на радощі та гулі.
Посадженому в саж, йому дарма,
що просвіту і продиху нема,
він, навіжений, долі сучить дулі.
15.2.

***

Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища - додому,
туди, назустріч горю молодому,
де в кілька вод мої жалі текли
устами матері, дружини й сина.
Знялась моя жалоба до небес,
бо замість дому був дубовий хрест
так грубо струганий. І в ту хвилину
я був збагнув: ховається життя
за смерті паравани ажурові,
що, люблячи, ми з люблячого крові
річками точимо. Аби знаття,
я б свого серця не віддав нікому
і не стирав би марне постоли.
Так тонко-тонко сни мене вели
повз кучугури й урвища - додому.
13.2.

***

Церква святої Ірини
криком кричить із імли,
мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Мороком горло обгорне,
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, Бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь!
Плещуться крила об тугу,
чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Господи! Світ не святиться -
побожеволіли ми.
Ходить Господь із кадилом -
чадом безсонних ночей
щось мене світом водило,
а не розкрило очей.
Церква святої Ірини,
пугач кричить із імли,
хором ериній нарине
розпач, усе замалий -
не нагодує довіку
геть перехлялих чекань,
зводиться тихо, як віко,
шарою шпарою рань.
28.2.

ШЕВЧЕНКО. ДОРОГА ДО ОРСЬКА

І закривавились твої сліди
по сніжних кучугурах. Скільки ока -
все далина: порожня і глибока.
А ти - іди. А ти - іди. А - йди.
Тут мали бути села й городи,
текли річки, стояли частоколи
лісів соснових. Пусто все і голо,
немов після татарської орди.
Був битий шлях - ще вчора. А тепер
весь виднокрай зотлів, а люд - помер,
а вітер видув, а сніги встелили,
а заздрісні боги благословили.
Цей навіжений, цей скажений степ
на весну бугилою поросте.
17.4.

***

Де свінула Софія світанкова,
упав каштан, немов морений дуб.
О рідна стороно! Бувай здорова,
ти щонайтяжча із моїх загуб.
Сухий мороз і не зацвівши в'яне,
на яблунях і листя вже нема.
Камінний гроб. І ти - мов дерев'яний,
мов чорт, із нього дибишся сторчма.
Така журба, що може задушити -
ані тріпнешся. Ось ти, жало мук!
Кому не жити з нас? Кому з нас жити?
Щоб чути серця передсмертний стук.
Така оскліла рівнина довкола -
хоч покоти опукою по ній.
Чи це не ти, душе моя схолола?
Тоді так само сліпни і німій!
Така журба, що може задушити!
І розпач мій окляклий деренчить.
Кому не жити з нас? Кому з нас жити
під хижим сонцем доланих століть?
30.9.69 р.

Copyright © В.Стус, 1995